Українська могила в Італії: забута історія Ярослава Явного
2015/09/30
Поет УПА з Київщини Петро Василенко – “Волош”
2015/10/05

Володимир Мартинець. Чи дбати нам про чистоту раси?

Розходження між націоналізмами вказують нам наглядно на те, що кожна нація має свій власний, своєрідний шлях. Тому є хибний інтернаціональнийсоціалізм зі своїми стандартними для всіх націй рецептами. Але тому також ніяк не можна переносити живцем на наш ґрунт або сліпо наслідувати їх тільки тому, що вони націоналістичні. Глибоку правду сказав Муссоліні, що фашизм не надається до експорту, як і не менш глибоку правду сказав Гітлер, що націонал-соціалізм (расизм) це виключно німецьке явище.

З того висновок: до справи української расовості не можна підходити ні з фашистівськими, ні з націонал-соціалістичними расовими критеріями. Справу української расовості мусять вирішувати українці, для українців і з виключно українського становища та інтересів української нації. Себто коли німецькі расисти обороняють чистоту німецької чи там нордійської (північної) раси, коли вони всі інші раси (не тільки жидівську) вважають “нижчими” расами, і тому є проти мішання нордійської раси з іншими  (зокрема з українцями), то це ще не означає, що б це все, мов папуги, ми повторювали за німцями або й аналогічно застосовували до української нації. Це тим більше, що навіть на проблеми “чистоти” німецької раси ми можемо мати відмінні погляди від німецьких расистів. Бо ж наприклад відомо – якраз прусаки (що заразом є найгордіші й найдразливіші на точці “чистоти раси”) це германо-слов’янські мішанці. І, як відомо, це змішання не найгірше: його продукт вважає дехто ліпшим від його складових частин: і від “чистокровних” германців, і від “чистокровних” слов’ян.

Але загналися ми задалеко. Важливіше для нас ось що: Чи є чиста українська раса? Нема! Так само, як і нема інших чистих рас, хоч вони здаються найчистішими, хіба візьмемо вже зовсім глобальні границі: біла, жовта, червона й чорна раса, і то ще з різними передумовами й застереженнями.

А чи є взагалі українська раса? Безперечно є! […] Українська нація вже тим самим, що лежить на перехресті між Європою й Азією, Північчю й Півднем, і то на терені постійних мандрівок народів і постійних змагань різних рас, є продуктом змішання різних кровних первнів, але тим не менше є вже усталений расовий тип українця.

Однак в даному випадку не важливе тут, як цей тип називається, не важливі всякі виміри й проценти, не важливо, в яку антропологічну чи етнографічну шухлядку цей тип положити, а важливіше ось що: чи українська нація в своєму теперішньому стані й зі своїми теперішніми расовими характерностями є приспособлена до розвитку й експансії супроти свого довкілля й у теперішньому стані людства, чи ні?

Панове, щоб не було непорозумінь, зазначаю: не ходить про те, чи українська раса чи нація – найліпша, чи “найперша”. Поняття “найліпшості”, як і поняття краси, доволі оглядні й змінні в залежності від місця, часу й критерію підходу. […]Цивілізацією? Біологічно силою? Державотворчістю? Мораллю? Культурою? Войовничістю? А втім, про “вищість” і “першенство” та взагалі про критерії при підході до них, зокрема про біологічну силу раси, будемо мати ще нагоду окремо й ширше поговорити. А тим часом, щоб не заплутатись у тому всьому, приймімо зразу, що для нас, українців, українська раса, а ще ліпше – нація (поняття не тотожні!) є найдорожчою, а тим самим для нас є першою перед іншими. […]

Як бачимо, ми є нація, що її справді райські прикмети дивно контрастують із тим пеклом, в якому вона живе.

Повторімо собі наші расові прикмети: повільність рухів і мислення – в добі аеропланів швидкістю 700 км/год, електрики й радіо! Заглиблена чутливість, м’якість, милосердість – в добі кривавого ГПУ! Мрійність, поетичність, меланхолійність – в добі чисел, машин, отруйних газів, пацифікацій, Берез Картузьких і Соловок! Гостинність – коли “гості” викидають нас із наших хат у сибірські тайги! Безпечність – коли всі наші землі зайняті ворогами! Політична пасивність – у добі італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, що мільйонові маси кинули у вир політичного життя, у добі воюючого більшовизму, японського імперіалізму, в добі коли світ дрижить в основах від напруженої активності всіх націй! І – покора!!! В небі-раю напевно маємо зарезервоване певне місце. Але тільки в небі! На землі, де начальним законом є закон боротьби, – з такою прикметою – ні […]!

Трусливість не є рисою української національної вдачі. Повторюю – національної. Навпаки, мучеництво є сильно зв’язане з нашим народом, є неначе національною ознакою. Мучеництво, подібно як геройство, є несумісне з трусливістю. В нас навіть, коли хочете,  є забагато мучеництва. Без ніякого порівняння більше мучеництва, ніж геройства. Поняття зближені. Але не тотожні.. Коли мучеництво має скоріше пасивний характер, геройство активне. Мучеництво зв’язане з киданням переважаючих сил ворога на нас; геройство з киданням себе на переважаючі сили ворога.[…]

Копнути не вміємо! Як зможемо ми “копнути” 190000000 влізливих ворогів, коли не вміємо копнути одного-другого влізливого злодія чи провокатора? […]Справді треба! Просто хочеться кричати “Українці! Більше “некультурності!” Перестаньте вже, до всіх чортів, бути поміркованими! Втратьте вже раз спокій! Дайтеся, на милість Бога, вже нарешті спровокувати! Кидайтеся! Копайте! Робіть “свинства”! А все хоч би тільки, тільки і ще раз тільки тому, щоб інші вам не робили “свинства”!

І ніде правди діти: потрібно нам хоч трохи “звірячості” й напастливості, щоб порахуватися з чужими напасниками й оборонитись при житті. Отже, потрібно нам цього, чого недостає чи взагалі не має український расовий тип. […]

Обмежимося до ствердження: мішані подружжя не є самі по собі для нас шкідливими, расово шкідливими, оскільки його продукт залишається між нами. Зате частіше – можна навіть сказати – з правила так буває, що замість зукраїнізувати чужинку (чужинця) батько (мати) сам денаціоналізувався, а син, кровний мішанець, уже сам був чужинцем. Отже зовсім відворотний від бажаного наслідок: замість приєднати до української нації расово чужі елементи й збагатити українську націю расово чужими мішанцями, відпадали, й далі можуть від української (поневоленої) нації відпадати її власні, “расово” чисті члени, а продукти расового змішання збільшать чужі, та ще й ворожі раси. І якраз тому не можна допоручувати змішаних подруж як засіб, та ще й як масовий засіб для нашої нації так довго, як довго вона буде знаходитись у стані поневолення. З хвилею, коли ми станемо державною нацією, справа вповні зміниться, бо ми з поневоленої перемінимось в пануючу націю. Тоді мішані подружжя втратять для нас характер ворожого денаціоналізаційного засобу, а навпаки можуть стати одним із наших засобів трансфузії чужої крові та асиміляції чужинців.

Отже необхідною є асиміляція чужинців. Асиміляція етнічно-національна, не кровна. Щойно по ній може слідувати асиміляція кровна, біологічна. Себто наперед притягнімо чужинця до української нації, отже зробімо з нього українця, а вже потім із тим українцем чужої крові мішаймося кровно.

Отже? – Отже справа українських державницьких провідників, і провідників взагалі, та справа українського державництва це справа виключно українців (“чистокровних”, мішанців та засимільованих), а не чужинців, і тому мусить бути переведена в нашому власному колі. Як? Так, як справа української національної свідомості. Українська національна свідомість це справа виключно ідеології, справа духовна, спіритуальна, а не біології, і взагалі не фізіологічна, отже ані не раси, ані не харчу, ані не заняття тощо. І в ідеологічній, і тільки в ідеологічній площині треба нам полагодити справу українського провідництва й державництва не тільки тому, що так наказує наш національний інтерес, а й тому, що факт занедбання української національно-державної традиції, легковаження державної організації для нації, брак державницького світогляду й у висліді державотворчих здібностей маємо до завдячування, коли не виключно, то перш усього – донедавній нашій ідеології.

З другого боку треба ствердити: НАЦІЯ має бути для нас приматом усіх приматів, а не раса. Коли б зникла наша нація з лиця землі, наша раса стане погноєм чужих націй, себто як історичний феномен перестане існувати; це можливе тоді, коли б українська нація полягла від націй-хижаків. Зате українська нація може існувати й тоді, коли б українська раса в нинішній її формі перестала існувати, перемішавшись з іншими расами; це знов можливе тоді, коли б силі української нації улягли інші нації. В обличчі майбутніх тисячоліть, в обличчі “вічності”, стоїмо й перед одною, й перед другою можливістю, і вже сьогодні мусимо вибирати шлях, по якому йти.

А коли так,то на питання “чи дбати нам про чистоту раси?” треба відповісти: дбаймо про силу нашої нації, а про чистоту раси подбаємо, оскільки це не шкодитиме силі нашої нації.

Цю ціль – силу нашої нації – покладімо перед усіма нашими цілями й ідеалами. Все для неї! Їй підпорядковуймо особи, родини, групи, класи, расу. На її послуги поставмо нашу культуру, релігію, економіку, політику. Її добиваймося різними способами: духовними і фізичними, ідеологією й біологією.

Треба нам для тої цілі змінити національну вдачу? Міняймо, використовуючи спіритуальні (ідеологія) і фізіологічні (біологія) фактори. Хай цю вдачу міняє на сильні тони настроєна наша поезія й красне письменство, музика, мистецтво, преса й публіцистика! Хай її міняють із церковних проповідниць, з професорських катедр, з театральних естрад, з політичних трибун! Хай її міняє фізично-духова культура на спортивних майданчиках! Хай її міняє міська культура “нових джунглів”! Хай її міняє м’ясний харч! Хай її вкінці міняє кров українців, засимільованих членів рас-хижаків!

Треба нам для сили нашої нації завойовувати міста? Завойовуймо! Творімо їх остої – український промисел і торгівлю, та кидаймо їх на боротьбу з ворожим промислом і торгівлею! Творімо українське робітництво й українське міщанство, та зробімо його авангардом і головною силою нашого наступу на ворогів! Творімо вкінці романтику міста!

Треба нам для сили нашої нації зірвати з селянською однобічністю? Зриваймо й творімо повну націю! Зриваймо з монопольною в нас досі культурою “вишневих садків” у фізичному й духовному значенні, а творімо міську культуру, культуру “нових джунглів”!

Треба нам для сили нашої нації асимілювати частину чужонаціональних елементів, що заливають нас на нашій території? Асимілюймо! Треба частину з них витиснути з нашої території? Витискаймо!

Треба для сили нашої нації плекати здорове тіло в поодиноких членів нашої нації? Треба піднести гігієну тіла, подружжя, житла? Треба піднести число уродин? Збільшити приріст населення? Стримати еміграцію? Робімо це все!

Вживаймо всіх засобів, що можуть якнайскоріше перемінити кожного з нас поокремо – “чистокровного” й мішанця – на хижаків, і всіх нас як нарід на нарід-хижака! Це зовсім не проблема тисячоліть, ані сотень літ! Промовистим прикладом може служити під тим оглядом італійський нарід, з яким  наш нарід має багато спільних рис (щодо вдачі, побуту і історії). […]

Отже не впадаймо в зневіру й ми сьогодні перед величиною чергових завдань, що стоять перед кожним із нас і всіма нами разом. Кожний із нас (“чистокровний” і мішанець), а не то наші діти й подальші нащадки, та всі ми разом як нарід, можемо перейти засадничі й великі зміни, коли тільки цього схочемо. Отже, завдання, які стоять перед нами, реальні й сповнимі, і то більшість із них цілком, а інші (напр., асиміляція мільйонів чужинців) у великій частині сповнимі ще за нашого життя, розуміється. За умови напруження всіх наших духових і фізичних сил. Не біймося цього напруження, бо як хтось сказав: “Народи відновлюються лише в боротьбі”. […] Що більше тішмося, що такі великі завдання перед нами, бо ми насправді на початку своєї життєвої дороги, бо перед нами відкриті двері історії, бо ми маємо що здобувати в тому часі, коли інші не тільки дійшли, але й усвідомили собі, що дійшли до максимальної границі своєї спроможності. […]

І ще одне пам’ятаймо. Не тільки інші нації (як напр. італійська чи німецька) переходять ґрунтовне переродження (перша ідеологічне, друга ідеологічно-біологічне), але для нашої нації це не перше основне переродження, яке вона має перейти і яке вона вже започаткувала. Ми тільки за останню тисячу років перейшли вже 4 основні метаморфози: 2 рази були ми народом хліборобів-травоїдів, і оба ці рази це було зв’язане з нашою бездержавністю і неволею. Але 2 рази були ми вже воєнним народом, народом лицарів: вперше, на самому порозі історичних часів ми здобували й здобули степ та силою нашої воєнної потуги затвердили на ньому свою владу, утворивши княжу державу; вдруге стали ми воєнною нацією козаків.  […] Цю втрачену агресивність і внутрішню силу, отже те, що ми вже мали, маємо віднайти. […] Тепер перед нами 5-та переміна, переміна в націю-здобувця, неначе поворот до праісторії для відшукання своєї давньої агресії й сили. Переміна вповні здійснима, тим більше, що проводитимемо її цілесвідомо. Маємо всі дані для її здійснення. І мусимо її перевести тим більше, що маємо зокрема психологічну підготовку для неї не тільки між нашим молодим поколінням, що приходить до голосу, але й частинно між відходячим старшим поколінням, яке устами одного з героїв Кобилянської каже про свого сина (молодше покоління):

Виточіть із нього граніт, бо нам треба сильних!.

Володимир мартинець Чи дбати нам про чистоту раси? / За зуби й пазурі нації. – Париж: Видання Українського слова, 1937. – с. 94-171.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *