Витяги з Маніфесту Організації Українських Націоналістів (бандерівської)
2016/11/20
З пригнобленими проти гнобителів. Революційний шлях Нестора Івановича Махна. Ч-2
2016/11/24

З пригнобленими проти гнобителів. Революційний шлях Нестора Івановича Махна. Ч-1

Народився Нестор Іванович, всупереч теперішнім уявленням, 26 жовтня 1888 року, що і записано в парафіяльних книгах. Дата народження, яку нині прийнято вважати офіційною, імовірніше за все була підроблена у 1910 році матір’ю Нестора Євдокією Матвіївною. Підробивши документи та зробивши сина молодшим на один рік – вона вберегла його від смертельної кари через повішання, яка грозила йому за революційну діяльність.

Уже саме народження Махна оповите багатьма переказами та вигадками. Так, переповідали, ніби під час хрещення малого Нестора у священика загорілася ряса, що знаменувало про народження такого бандита й безбожника, яких ще світ не бачив. Цей переказ навіть ліг в основу вірша Г.І. Лютого «Хрестини Махна»:

Як хрестили малого Махна

Зайнялася в священика ряса,

I збулося знамення сповна

Бо пожежа в степу розлилася.

Сім’я Івана Родіоновича Міхна та Євдокії Матвіївни Передерій була бідною. Крім Нестора, були ще хлопці Полікарп (Карпо), Омелян, Савелій (Сава) та Григорій, а також, єдина дівчина – Настя.

Щодо родинного прізвища, то у метриці всі діти були записані з прізвищем Міхно. Лиш один Карпо носив прізвище Махно, що згодом його взяв собі й Нестор. Цікаво, що дідо Нестора, Родіон, носив прізвище Міхненко.

Батько, Іван Родіонович Міхно, працював візником у закладі Бориса Кернера. Помер він дуже рано, коли Нестору було лиш одинадцять місяців, тож батька заміняв найстарший брат – Карпо. З малих літ Нестор Махно був змушений працювати, він випасав корів, овець і гусей заможніших селян, був то чорноробом, то малярем… Імовірно, вже тоді він гостро відчував нерівність та несправедливість. Наприклад, є досить цікаві та, в дечому, комічні свідчення білогвардійського полковника Миколи Герасименка щодо характеру юного Махна: «мовчазний, замкнутий, похмуро дивився на всіх недобрим поглядом незвично блискучих очей». Також, Герасименко згадує, що, нібито, будучи відісланим на роботу до галантерейної крамниці Маріуполя, Махно глузував з прикажчиків відрізаючи їм ґудзики й підливаючи касторової олії до чаю, додаючи, що одного разу Нестор навіть облив окропом свого начальника, а його дружину, що намагалася втрутитись, вкусив за руку до крові.

«Союз бідних хліборобів».

У 1904 році Японська імперія розриває дипломатичні стосунки з імператорською Росією – вибухає війна. Тривала війна недовго, Росія зазнала швидкої й нищівної поразки. Все це призвело до нестабільного стану всередині імперії, і вже 22 січня 1905 року в Петербурзі на вулиці виходять тисячі робітників. З вимогами політичних свобод і покращення умов праці, вони ідуть під Зимовий палац. Проте, на шляху колони демонстрантів стає озброєний загін – робітничий виступ закінчився великою кількістю жертв.

Росією покотилася хвиля революційних виступів. Щодня гинуть поліцейські, чиновники, землевласники, фабриканти. Не оминули ці виступи і Гуляйполя. На фабриці Крюґера сто сорок шість, а на фабриці Кернера сто вісімдесят робітників страйкують і домагаються покращення умов праці. Організаторів страйку заарештовують, а в село посилають озброєний козацький загін – повстання придушують силою і впроваджують на цілий рік воєнний стан.

У такі невеселі часи на заводі Крюґера створюється театральний гурток. Щоразу, після репетицій, частина членів гуртка, залишалася у приміщенні та дискутувала на різні актуальні політичні теми. Це була анархічна організація «Союз бідних хліборобів», яка використовувала театральний гурток лишень для прикриття. Керівниками організації були молодий чех, син робітника-соціаліста, Вольдемар Антоні та українець, виходець з селянської родини, Олександр Семенюта. Організація налічувала близько п’ятдесяти постійних членів та кількасот прихильників. Як правило, займалися читанням та поширенням серед робочих листівок та відозв, котрі отримували від анархістів з Катеринослава.

До цієї організації згодом вступає і Нестор Іванович Махно. Спочатку, враховуючи запальний і, почасти, неконтрольований характер Нестора, анархісти відмовляють Несторові у прийнятті до спілки, проте згодом таки змінюють своє рішення і вже невдовзі Махно стає одним з найактивніших її членів.

Фінансування «Союз бідних хліборобів» не мав, тому анархісти були змушені займатися збройними нападами на місцевих магнатів. Усі вилучені в магнатів кошти витрачалися на організацію. В 1906 році до таких нападів почали залучати й Махна. В цьому ж році, анархістів майже спалили на гарячому, але завдяки браку доказів та підкупу судді – відпустили. Проте, удача на боці «Союзу бідних хліборобів» була не довго. У 1908 році, після невдалого нападу, був поранений брат Олександра Семенюти Прокіп. Щоби не попастися у руки переслідувачів, він вкоротив собі віку пострілом у скроню. Начальник поліції Гуляйполя Караченцев, а також член шовіністичного «Союзу російського народу», дає слово, що «вирве цей бур’ян з корінням». На його сторону стають протоієрей Троїцької церкви Дмитро Сахновський та російська націоналістка поміщиця Черноглазова, ще донедавна – Чорнооченко. Антоні й Семенюта вимушені на короткий час утекти за кордон. По поверненню, за свідченнями І. Кушніренка та В. Жилінського, Семенюті повідомляють, що Караченцев учиняв побої його матері. Злий Семенюта пише записку Караченцеву: «Кате! Припини знущатися над матір’ю, інакше будеш убитий» і невдовзі, на сходах театру, стримує свою обіцянку. Про це дізнається отець Сахновський і за його доносом військо натрапляє на слід Семенюти, загнаний у глухий кут, Олександр вистрілює собі у скроню. Помста анархістів «Союзу бідних хліборобів» не змусила себе довго чекати. Обезголовлене й обпалене тіло батюшки Сахновського було знайдено в степу, а маєток Черноглазової пішов разом із димом. Боротьба із заколотниками для влади стала ділом принципу. Зазнавши багато невдач у полюванні на арабістів, поліція вдалася до перевірених методів психологічного тиску і, не витримавши тяжких побоїв, Наум Альтхаузен і Назар Зуйченко виказують своїх побратимів.

27 серпня 1908 року поліція викриває цілу мережу підпільників. Нестора Івановича, разом з чотирнадцятьма товаришами, арештовують. Спочатку їх відправили в Олександрівськ, а згодом до Катеринослава. Збереглася складена на той час характеристика Махна: «Зріст 2 аршини й 4 вершки (близько 160 см), обличчя чисте, очі карі, чоло звичайне, волосся – темно-русе, особливі прикмети – на лівій щоці біля ока ямочка. Поведінка – жахлива.». На свій вирок анархісти чекали близько двох років. Між 22 і 26 березня 1910 року, суд остаточно постановляє – Махна й чотирьох інших членів засуджують до смертельної кари, решту – на довічну каторгу, ув’язнення чи заслання. За ці два роки, Нестор Махно, витримав безліч тяжких побоїв, проте так нікого і не виказав. Потрапивши у камеру для смертників, згодом Нестор Іванович згадує, що найгірші думки приходили під ранок, кожен з яких міг стати останнім. Ув’язнених відвідував священик і кат, але щоразу вони проходили повз його камеру. В таких душевних та розумових муках Махно провів 52 доби, аж поки його адвокат, Олександр Янчул, не зауважив, що смертної кари можна оминути, змінивши в метриці дату народження. Цим шансом скористалася мати Нестора, виправивши рік народження сина з 1888 на 1889. Таким чином, Махно виявився неповнолітнім, а отже, смертельну кару йому замінили на довічне ув’язнення.

«У тюрмі».

У знаменитих Бутирках Н.І. Махно опинився 2 серпня 1911 року. В той час тюремний режим дещо пом’якшився: закінчились постійні шмагання батогом і дозволили ходити по камері. Нестору неабияк пощастило, адже він потрапив в одну камеру разом із відомими російськими та українськими анархістами. За словами самого Махна, він прочитав у тюрмі десятки книг – класиків «від Сумарокова до Лева Шестова», істориків Белінського та Лермонтова; ознайомився з програмою соціалістичних партій та книжкою анархіста Петра Кропоткіна «Взаємодопомога».

У 1913 році Російська імперія святкувала трьохсотліття династії Романових. Була оголошена амністія. Махно до числа щасливців не потрапив, оскільки був неслухняним і недисциплінованим в’язнем. Його кілька раз ловили, коли він намагався втекти, а тому практично не знімали з його рук та ніг кайданів. Невдовзі він тяжко захворів на запалення легенів і хвороба переросла у туберкульоз, який мучив Нестора до кінця життя. Саме від туберкульозу, а не від численних отриманих в бою ран, Махно і помер.

Спілкувався Нестор Іванович, головним чином, з в’язнями з України. Мабуть, найвідомішим з них був Петро Аршинов – робітник із Катеринослава, анархіст за переконанням. Хоч Аршинов був лише на два роки старший за Махна, досвіду в нього було в рази більше. На волі Петро займався редагуванням підпільних газет. Був засуджений до смертної кари, за вбивство начальника залізничних майстерень і участі у підриві поліцейської дільниці неподалік Катеринослава, проте уник покарання, шляхом втечі за кордон. Згодом, був схоплений австрійською поліцією, за передачу зброї та анархічної літератури до Росії, та переданий до рук царської влади, що присудила йому двадцять років каторги.

Варто відмітити, що основною мовою спілкування в тюрмі була російська. Під впливом пропаганди та заборон, українська, хай навіть несвідомо, вважалася мовою села, тож українські в’язні поступово переходили на російську, забуваючи, через брак спілкування, українську. Зрусифікувався і Нестор Іванович, практично забувши рідну мову, про що і згадував у своїх мемуарах: «я, не владея своим родным украинским языком, принужденно должен был уродовать его так в своих обращениях к окружавшим меня, что становилось стыдно…». Хай там як, але свого походження ніхто не забував і Махно навіть згадував, що українські в’язні у 1916 році особливо захоплювалися романом українського письменника, соціаліста, Володимира Винничука «Хочу!».

Перша світова війна принесла в Російську імперію чергову розруху, голод та хаос, що призвели до повалення царату в лютому 1917 року. Владу прийняв Тимчасовий уряд, а для політичних в’язнів відкрилися двері тюрем. Нестор Іванович вийшов на волю. Як писав сам Нестор, він залишав тюрму «з переконанням, що свобода, вільна праця, рівність і солідарність візьмуть гору над неволею під ярмом держави й капіталу».

Передумови до революції.

Неспроможність царського режиму вирішити аграрну проблему стала однією з найважливіших причин революції 1917 року. Суть цієї проблеми полягала у тому, що в аграрній країні значна кількість селян, які становили більшість населення, вважалися малоземельними або взагалі безземельними. Вирішення цього питання автоматично означало масову підтримку збоку населення. Тож, здійснивши в жовтні 1917 року державний переворот, цим скористалися більшовики, видавши «Декрет про землю», котрий наділяв селян омріяною землею. Ідею цього декрету вони запозичили в есерів, котрі бралися захищати саме інтереси селянства, в той час, коли більшовики радше підтримували робітників. Фактично, більшовики були першими, хто від імені вищої влади проголосив про перерозподіл земельних угідь, а тому, сприймалися селянами як найсправедливіша і найбільш підтримувана влада, оскільки, Тимчасовий уряд та українські політики довго гальмували вирішення земельного питання. Цей період увійшов в історію під назвою «чорний розподіл», коли організовані селянські групи відбирали землі у поміщиків та заможних. Не можна сказати, що процес переходу земельних угідь від старих до нових власників завжди вирішувався мирним шляхом, але у багатьох районах таки були організовані органи самоврядування, котрі змогли справедливо поділити землю та реманент, запобігши кровопролиття. Проте, все різко змінилося з приходом до влади, у 1918 року консервативного гетьмана П. Скоропадського. Він не визнавав ні «чорного розподілу», ні законів Центральної Ради, і зробив зворотній розподіл, повертаючи землю багачам, котрі, згодом, неабияк мстили селянам. Цей зворотній розподіл наштовхнув селян на створення численних повстанських загонів і, хай там як, але згодом повстанцями найкраще були сприйняті ідеї українських есерів та анархістів. Серед найбільш популярних отаманів були Д. Терпило (Зелений), Н. Григор’єв та, властиво, Н. Махно, котрі високо ставили інтереси селянства. Зрештою, припинити повстання можна було лиш двома шляхами – або задовольнити потреби селян, або винищити повстанців. Більшовикам вдалося задіяти обидва методи, що і призвело до їх кінцевого тріумфу.

Початкові етапи Махновщини. Її устрій.

Повернувшись до Гуляйполя, Нестор Махно швидко вклинюється в суспільне життя: «Звістка про мій приїзд швидко розійшлася Гуляйполем і до мене почали сходитися селяни й селянки. Цілу ніч я провів за розмовою з ними і через них ознайомився зі станом організації суспільного самоврядування». За час відсутності Махна, революційні групи перейшли у глибоке підпілля, а авторитет колишніх політичних в’язнів різко зростав, тому селяни, очікувано, маючи великий кредит довіри до Нестора Івановича, наділили його посадами голови Селянської спілки (ради), Земського комітету, Професійної спілки деревообробників та металістів, Лікарняної каси, а також, заступником голови Громадського комітету. У підсумку, незважаючи на такий не зовсім анархічний підхід, Махно намагався не допустити до влади представників партій, аби ті не могли одурити народ, а також, аби ті не могли перекреслити планів до побудови нового ладу.

Репутація Махна невпинно росте. Працівники просять його про посередництво у переговорах із працедавцями. У своїм спогадах Нестор згадує про один випадок, після свого повернення з Олександрівська до Гуляйполя – низькі заробітна платня та умови праці призвели до того, що робітникам увірвалося терпіння. Вони вимагали підвищення зарплати на 100%, в той час, коли власники погоджуються лиш на 30-40%. У закладі «Богатир» Махно проводить бесіду з власниками, але переговори застигли у мертвій точці і злий Нестор Іванович виходить із закладу з погрозами: «Не хочете задовольнити наші законні вимоги? І не треба. Засідання оголошую закритим. А для вас, панове, телеграфних стовпів вистачить.». Такий психологічний тиск призвів до того, що вимоги робітників було виконано негайно.

Популярності Махнові додала і його обіцянка віддати землю селянам, а заводи – робітникам. У середині серпня Нестор приступає до реалізації плану. Він викликає до себе довколишніх землевласників і відбирає в них документи на право власності. Конфіскації підлягають земля та інвентар. Згідно з тодішньою постановою Громадського комітету, кожному залишається визначена однакова ділянка ґрунту. Господар має право на двох коней і одну або дві корови (залежить від чисельності родини). Свої ділянки отримують також колишні власники й шляхта.  Конфіскацією майна займалася Чорна Гвардія – загін, що складався з гуляйпільських селян і революціонерів. Очевидно, багато хто з поміщиків не згоджувався віддавати землю добровільно, подекуди навіть кличучи на допомогу армію з навколишніх гарнізонів. До них застосовували силу. Ті ж, хто опору не чинили – або залишалися у селі й приєднувалися до загальної політики, або ж виїжджали у спокійніші місця.

Поділ землі збігся зі спробою повалення більшовицької влади головнокомандувачем російської армії генералом Лавром Корніловим. Махно, побоюючись бунту і, аби унеможливити організацію спротиву власниками, проводить в них конфіскацію зброї. Сам же ж заколот Корнілова стає приводом для взяття повної влади в Гуляйполі. Створюється Комітет захисту революції на чолі з Махном. У вересні 1917 року районний з’їзд у Гуляйполі постановив не виконувати жодних розпоряджень, виданих Тимчасовим урядом у Москві чи Центральною Радою у Києві. Регіон, що налічував сорок тисяч мешканців, оголошується поза всякою владою.

Отже, основною політики Махна літом та восени 1917 року були:

  1. Зміщення центру влади в окремо взятій волості у бік виборних органів місцевого самоврядування (ради, профспілки тощо).
  2. Вирішення питання земельного поділу шляхом «знизу», зробивши справедливий, за селянськими мірками, поділ землі.

Згодом, у чотирьох покинутих маєтках гуляйпільські анархісти та есери організовують сільськогосподарські комуни. Спілки налічують до трьохсот осіб, вони добровільні, організовані на засадах повної рівності, солідарності та свободи переконань. Мешканці разом їдять страви, приготовані на спільних кухнях, а кожна комуна отримує стільки землі, скільки можуть обробити її члени. Ніхто не втручається в організацію праці: якщо хтось із якоїсь причини не може працювати, повинен знайти собі заміну. Про ці комуни Нестор Іванович згадує й у своїх мемуарах: «Сельскохозяйственные коммуны организованы были в большинстве случаев с крестьянами, в меньшинстве состав коммун был смешанный: крестьяне с рабочими. Организация их основывалась на равенстве и солидарности сочленов. Все члены этих коммун – мужчины и женщины – совершенно сознательно относились к делу, будь то в поле или на дворовой работе. Кухни были общие, столовая также. Пожелание того или другого члена коммуны готовить себе и детям отдельно от общей кухни или брать пищу из общей кухни, но есть ее в своей квартире, не встречало со стороны других членов коммуны никакого возражения. Каждый член коммуны или целая группа могли устраиваться с пищей, как им казалось лучше, но они должны были об этом заявлять своей коммуне заранее, чтобы все члены ее знали об этом, так как это требовало известной переорганизации на общей коммунальной кухне и в кладовых. Практикою требовалось от членов коммуны также вовремя подыматься по утрам и управляться возле волов, лошадей и другой домовой худобы и с другими видами работ. Каждый член коммуны всегда мог отлучаться из коммуны, но должен был предупредить об этом своего товарища, близко стоявшего к его коммунальному делу, чтобы тот за время его отсутствия мог справляться с его работой. Это во время работ. Во время же отдыха (днем отдыха считалось воскресенье) все члены коммуны чередовались в своих поездках на сторону. Ведение хозяйства всей коммуны направлялось общими совещаниями всех членов ее. После этих совещаний каждый член, имевший свое определенное дело, знал, какие произвести в нем изменения и проч.». Сам Махно також працював. Два дні на тиждень він відробляв на полі в Комуні №1, чотири присвячує Комітетові захисту революції.

Згодом, по цілому Гуляйпільському районі утворилося ще багато подібних комун, на власній ініціативі (Махно брав участь при створенні перших чотирьох). Як писав Нестор Іванович: «Большинство трудового населения видело в организации сельскохозяйственных коммун здоровое начинание новой социально-общественной жизни, которое, по мере того, как торжество революции подойдет к своему творческому созидательному завершению, должно будет разрастись и дать толчок применению свободного коммунального образа жизни если не по всей стране, то во всем районе, в селах и деревнях.». Проте, були і свої нюанси, коли процес створення комун гальмувався: «Свободный коммунистический строй населением района принимался за высшую форму общественной справедливости. Однако переходить на него сейчас же население в массе не решалось, ссылаясь на наступление немецких и австрийских армий, на свою неорганизованность и беспомощность защитить этот строй от новых “революционных” и контрреволюционных властей. Благодаря этому трудовое население района ограничивалось в этой области дела подлинной революции лишь тем, что стремилось всячески поддержать в своей среде отдельных смельчаков, организовавшихся между собой и поселившихся в бывших помещичьих имениях, ведя свою личную и хозяйственную жизнь на свободных коммунистических началах.». Загалом, вступ до комуни був не обов’язковим, господар з родиною могли працювати і самі на себе, але не залучаючи при цьому найманих працівників (батраків) та без можливості здавати землю в оренду.

Щодо освітніх питань, то як зазначав Н.І. Махно: «Лишь школьное дело коммун еще не было точно определено, потому что старого типа школу коммуны не желали восстанавливать. Из нового остановились на анархической школе Ф. Ферера (о которой часто доклады читала и о которой распространяла брошюры группа анархо-коммунистов), но, не имея подготовленных к ней людей, они старались через группу анархо-коммунистов вызвать для постановки этого дела более сведущих товарищей из городов, и в крайнем случае намечалось первый год обойтись тем, чтобы пригласить в свои коммунальные школы к детям учителей, знающих лишь методы преподавания школьных предметов.»

Особливої уваги також заслуговує спроба налагодження товарного обміну між селом та містом, по-сучасному, бартеру. Таким чином, робочі Москви та інших міст мали доставляти в Гуляйпільський район потрібну мануфактуру в указаній якості, кольорі та кількості, а район, у відповідь, мав забезпечити робочих хлібом та іншими їстівними припасами. Така ініціатива була радо сприйнята як селянами, так і робочими. Вся мануфактура, яка прийшла, була розподілена між населенням Гуляйполя і району Гуляйпільським кооперативом і продовольчою управою. Суть такого обміну полягала у тому, аби працювати без лишнього посередництва – державних агентів та чиновників. Як би там не було, але варто відмітити, що гроші на, так званій, Вільній території таки були. Очевидно, люди звикли до грошей та і перехідний період, до часу остаточного закріплення народного анархічного стану, без них ніяк не міг проходити. Люди розплачувалися за товар будь-як: хто червінцями й рублями, хто керенками й карбованцями – тому махновці, не друкуючи власні гроші, лиш помічали вже наявні власним штампом з «смачним» козацьким жартом.

Максим Равлюк

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *