Про деякі політично-пропагандивні помилки
2013/03/19
МИРОН-«ОРЛИК»
2013/03/29

ЖИТТЯ ПІСЛЯ ДОВІЧНОГО УВ’ЯЗНЕННЯ

Виконавець «пострілу в обороні мільйонів», Микола Лемик, був засуджений до довічного ув’язнення, проте з по­чатком II Світової війни йому, як і тисячам арештованих націоналістів, вдалось втекти із тюрми. При втечі, він ще отримав польську кулю в спину й важко поранений, кілька разів втрачаючи свідомість, ледве добрався до одного із українських сіл на польсько-українському прикордонні.

У даному випадку націоналістичний обов’язок вимагав від Лемика двох речей: де б він не був – працювати на ко­ристь української ідеї та дотримуватися суворої конспірації. В результаті, одужавши, Микола організовує одну із перших українських шкіл на захід від Бугу та Сяну. А дізнавшись про долю загиблого вихідця зі Стрия на прізвище Сенишин, Лемик, не довго думаючи, бере це прізвище собі.

Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоро­вий, вчителює в далекій сільській школі. Організаційним на­казом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з «калакутських справ» при Українському центральному комітеті. «Калакутами» називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч «калакутів» з Холмщини та Підляшшя.

Втім, просвіта не стала основним заняттям легендарного бойовика. Передбачаючи подальший німецько-радянський конфлікт, ОУН інтенсивно готовила похідні групи, які мали б вирушити по всій Україні з пропагандою визвольних ідей та творячи широку організаційну мережу. Саме Микола Ле­мик повинен був вести Середню Похідну Групу та прибути разом із нею до Харкова.

Ще перед тим він мав зустріч з батьком, яка була першою після ув’язнення і якої дуже побоювався, адже серед кількох дітей саме Миколу відправили вчитися до університету, а він по-своєму розпорядився долею. «Він з батьком зустрівся і батько підійшов до нього і каже: «Сину, ти пішов за нашу землю. За нашу Зафосу». А їхній шматочок землі називався Зафосою. Микола каже: «Мені сльози навернулись на очі і я ледь не розплакався, що батько так його прийняв», – згаду­вала дружина Лемика.

У Кракові в 1940-1941 рр. Лемик встиг ще пережити рік подружнього життя. Цікаво, що із майбутньою дружиною він познайомився на панахиді за полковником Коновальцем і вже пізніше, на обручках Микола Лемика та його дружини Люби буде викарбовано: «23 травня, 1940 рік» – дата їхнього знайомства та річниця смерті Євгена Коновальця.

Через свою дружину Любу Возняк, Лемик породичається із родиною Бандер. Адже: сестра дружини – Марія – була заміжня за рідним братом Провідника ОУН – Василем Бандерою. І хоч сестри дуже швидко втратять своїх чоловіків, Марія виховуватиме доньку Дарину, яка в майбутньому одружиться з відомим художником та дисидентом – Опанасом Заливахою.

Перед тим, як піти з похідними групами на Схід України, Микола Лемик «просив дозволу» на це в дружини: «Він звертався до мене: «Слухай, ти мене можеш не пустити? Ти могла би мене не пустити? Звичайно, ні». Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми, властиво, виховувалися одно­часно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. Звичай­но, не могла, а він каже: «Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити».

У 1941 році Микола Лемик загине на Полтавщині, під Миргородом, від рук гестапо як провідник однієї із похідних груп ОУН.
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *