З 1931 по 1934 роки у Польщі існували «наглі» (швидкі) суди. Вони здійснювались без попереднього слідства і акт обвинувачення повинен бути готовий в тритижневий термін з моменту арешту злочинців. В наглих судах було передбачено лише дві міри покарання – смертна кара або ув’язнення терміном від 10 до 15 років. У виняткових обставинах, якщо потрібно провести додаткове слідство, справа передавалася в звичайні суди. І хоча через обурення європейської громадськості наглі суди проіснували зовсім недовго, за цей час щодо українських революціонерів було присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.
У «справі Городка» на лаві підсудних опинились троє учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також один із організаторів – Зенон Коссак. Втім, справа отримала назву «Біласа й Данилишина» – поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк. І усі розуміли, що у вироку врахують й попередні справи бойовиків.
Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Згадати хоча б те, що Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!».
Смертний вирок, яким закінчилась судова розправа, слід було виконати впродовж 24-х годин після його виголошення. Проте, навіть в такий короткий час українська громадськість зробила чимало, щоб вирок було відмінено. Для цього у Варшаву терміново було відправлено посла (депутата Сейму) Остапа Луцького, який від Української Парламентарної Репрезентації мав представити питання помилування перед президентом Польщі, окрему петицію до президента, а також маршала Пілсудського направили й українські жіночі організації. Цікаво, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники Пілсудського по революційній боротьбі, надіслали телеграму, в якій просили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті, і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».
Президент Мосціцький помилував лише Мар’яна Жу-раківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці. 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина мали стратити вранці, 23 грудня о 6:30.
Попрощатися із засудженими дозволили матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина. Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, який через багато років згадував ту особливу ніч у його житті та надзвичайний спокій смертників перед стратою. Через адвоката Крайовий Провід передав хлопцям листа з подякою «за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі».
23 грудня 1932 року о 6 годині 30 хвилин засуджених вивели на тюремне подвір’я. На ешафоті Данилишин заявив: «В цій хвилині я не маю жодних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!». Василю Біласу кат не дав можливості сказати останні слова і його «Хай живе Укр…» так і залишилися недомовленими.
В цей час у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в той момент кожен знав, що зараз страчують наших хлопців…
Сестра Біласа та племінниця Данилишина – Марія Білас-Гошуляк згадувала про родинні пережиття тієї події: «Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не засідали до свят-вечірнього стола, ні не їли свяченого яйця. Тільки у Свят-Вечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші і більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати. Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена…».
«Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати – не битись, а спать
В ніч, коли у в ‘язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти -у шість двадцять п ‘ять».
Олена Теліга
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”
