Нині в антиукраїнських колах поширена думка про накинутий галичанами Східній Україні неприродний для неї націоналізм. Начебто Тарас Шевченко, Павло Чубинський, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Дмитро Донцов (усі східняки) не були полум’яними патріотами своєї Батьківщини, не оспівували козацької України, не писали гімнів на честь її незалежності, не мріяли про її майбуття і не виступали політично й ідейно за пробудження національної волі та здобуття повноцінної української державності.
Справді, в історії України центр активного політичного, державотворчого і військового життя переміщувався неодноразово – з великокнязівського Києва в Галич, з Володимира-Волинського і Луцька в Острог, із Запоріжжя на Гетьманщину, з Правобережжя на Лівобережжя (з Чигирина в Батурин), зі Слобожанщини, Полтавщини і Київщини на Прикарпаття (Львів) і Буковину (Чернівці) у XIX ст., на початку XX ст. з Києва до Харкова, і знову до Києва. Тепер цю роль пробує на себе приміряти Донецьк, політично-партійний загін якого В. Ющенко хотів підвести під загальноукраїнський Універсал, але далі за мокрий підпис, який швидко просох, справа не пішла.
Однак загальне правило – вчитися всього того, що дав і дає для України кожний її історичний регіон, не втратило актуальності. Прийшли до влади «дони» – наголошуймо на тому, що в сина донецьких степів Володимира Сосюри повоєнні покоління вчилися любові до України з його безсмертного вірша «Любіть Україну». Згадуймо, як у 60-х роках молоде покоління київських націоналістів (за визначенням КДБ – «буржуазних») вразила праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» «дона» Івана Дзюби і який взірець мужності дав не визнаний ще тоді поет «дон» Василь Стус.
Але не забуваймо і галичан, цькованих нині «донами» та їхнім підкуреним прислужником за їхню національну непохитність. До речі, за Австрії не вживали географічного терміна «Західна Україна», натомість землі, Я^НІчно належні колись до Київської великокнязівської держави, означували терміном «Східна Галичина», який чудово пасує до терміна «Східна Україна», бо разом вони утворюють єдину східноєвропейську країну.
У галичан повчитися і колись, і сьогодні є чого. Наприклад, у гетьмана Петра Сагайдачного, який відновив у Києві незалежну українську церкву як митрополію і поставив козацьку військову силу на захист Київського братства. За аналогією Збройні сили України мали б підтримати Київський патріархат, ввести у свій склад саме його капеланів, не підлеглих патріархатові сусідньої держави, тим паче колишньої колоніальної. А проповідників Московського патріархату не допускати до душі українського вояка. Чи у керівника УВО Євгена Коновальця, який зумів створити потужну визвольну організацію (ОУН) у бездержавні часи, явно не простіші й політично не сприятливіші за нинішні, було більше можливостей?!
У тяжку хвилину великий народ мусить звертатися і до своїх великих духовних керманичів, до великої літератури, якою є українська. Тарас Шевченко та Іван Франко – два генії, сила впливу яких на сучасників і на прийдешні покоління українців виняткова. Обидва вони у віці, далекому від природної смерті, але на драматичній хвилі жертовного служіння Батьківщині, написали свої заповіти. Однак долі цих творінь різні. Шевченків «Заповіт» знають мільйони людей. Його натхненно співали як молитву за Україну в очікуванні і в боротьбі за її державність. Нині ж, у незалежній, «неукраїнській Україні», боляче його слухати. І думаєш: боротьбу ще не закінчено.
Великий інтелектуал Іван Франко написав містично скроєну поему «Похорон», зміст якої, на диво, перегукується із сучасними політичними подіями в Україні, про що мова далі. Поема ця нинішньому читачеві маловідома. У 1964 році в серії «Бібліотека поета» вона була опублікована серед філософських поем найвидатнішого галичанина, згодом увійшла також у 50-томне видання його праць. Є сенс, перш ніж перейти до сучасності, подискутувати про причини і обставини її появи.
Сприймати Івана Франка предтечею соціалістичного реалізму нині, як мінімум, помилково. Краще сказати, що, на відміну від Т. Шевченка, поета від Бога, чиєю рукою й водив Божий промисел, Іван Франко був насамперед ученим, і навіть породжені поетичним натхненням образи його часто рафінувалися задля суворо продуманого задуму. Ним володіло також постійне бажання ввести в контекст української літератури теми і сюжети літератури світової (згодом це завдання ставила перед собою і Леся Українка). А світова література, теологія і філософія (та й фольклор) витворили чимало покритих глибокою містикою колізій (досить згадати хоча б творчість іще одного геніального українця – Миколи Гоголя).
Одну з таких духовних колізій – тему присутності на власному похороні і використав і. Франко. В нього вийшов твір, який не поступається психологічною стресовістю гоголівському «Вію». Ще ніхто не здогадався екранізувати Франкову поему.
Літературознавці пишуть, та це й без того впадає в око, що поема «Похорон» складається з трьох автономних частин. Перша з них – це гротескно- натуралістичний опис вигаданого (не історичного) балу «переможців», де присутній провідник «переможених», який під час останньої повстанської
битви віддав перемогу соціальному і національному супротивникові. Не зі шкурних інтересів, а з мотивів неприйнятності утвердження вимріяної державності у формі охлократії. У високохудожній формі порушено філософські проблеми національного героя і плебсу, провідника і мас, готовності останніх до державотворення, а не лише визвольних битв. І все це на тлі цинічних бальних розмов про засоби національного гноблення, вельми близькі духом до сьогоднішніх українських «державних» реалій, хоча весь антураж узятий з тогочасного галицького політичного життя, де в умовах австрійської монархії не згасала боротьба між колишніми кривавими суперниками – польською шляхтою та українським «гайдамацтвом» за майбутнє відродження державності Польщі та державності України.
Звичайно, така тема була поп grata для радянського літературознавства. Класово-партійний підхід (може, й підсвідомий) до літературознавчої оцінки поеми «Похорон» у передмові Арсена Каспрука до двотомника фактично спотворив автобіографічну суть цього унікального твору. Категоричне твердження, що «вся поема … – це рішучий осуд зрадництва, відступництва, запроданства, …, це гімн справедливості, могутності і непереможності народних мас», вульгарно спрощує ті колізії, які привели до появи цього провидницького тестаменту.
Проігноровано сам факт, що головний герой поеми, від якого ведеться розповідь, має ім’я Мирон – загальновідоме псевдо, яким підписував свої твори І. Франко. І що написано її 1897 року – саме в тяжкий для нього час інспірованого польською шляхтою провалу на вибори у парламент (уже втретє, як провідника радикальної партії, атеїста, проти якого настроювали богобоязнені «народні маси»), позбавлення роботи і вигнання з польського і (!) – українського таборів, цькування нібито за «не патріотизм, не любов до України». У відповідь полякам з’явився памфлет Франка «Поет зради», з аналізом теми валленродизму (служіння ворогові з таємною метою його перемогти) в архітворах А. Міцкевича, який так розлютив польську громаду, що вона не забувала цього до кінця його життя. За що незлюбили І. Франка деякі впливові «щирі земляки», він сам пояснив у вірші «Сідоглавому», хрестоматійно відомому за першим рядком майже кожної строфи «Ти, брате, любиш Русь» зі збірки «Мій Ізмарагд». Такою ж відповіддю та навіть осмисленням для самого себе, що сталося, була й поема «Похорон».
Попри сказане вище, у Львові і в 60-х роках минулого століття розуміли різницю між офіційним літературознавством та істинними стимулами творчості великого галичанина і великого українця Івана Франка. Суголосним був і Київ тієї пори – шелестіани (коли ЦК КПУ очолював П. Ю. Шелест). Мало не щомісяця, а то й щотижня, у Будинку літераторів відбувалися вечори реабілітації письменників доби «розстріляного відродження». У 1966 році відбувся вечір з нагоди 50-річчя (лише!) від дня смерті Івана Яковича Франка, на якому був присутній його син Тарас. Апофеозом цього пам’ятного вечора стало перше публічне читання в Києві поеми «Похорон» у виконанні неперевершеного читця Святослава Максимчука. Хто-хто, а він, львів’янин, зумів так донести сердечний біль та віртуозний стиль Івана Франка, що присутні в залі були просто приголомшені величчю нашого світоча і в його особі тоді ще малознаної нами української літератури.
Антураж, наявний у поемі «Похорон» як відображення тодішньої епохи, нині, ясна річ, змінився. Князі й графи тепер перевтілилися в олігархів, аристократами себе вважають потомственні табачники, «нашу страну Украйну» від націоналістів, і насамперед галичан, захищають колесниченки (наразі це прізвище нагадує радше не про корисний колись фах, а про тортури інквізиції).
Уже не армія повсталого народу (як у Франка), а опозиція зазнає поразки і звинувачує в цьому вождя Майдану за «зраду». І політичну смерть його сприймає не як особисту драму провідника, а як черговий дзвінок для «ще не вмерлої України». Але ж є питання і до «мас», до тієї частини народу, який на майдан не ходив, досі не терпить слова «нація» й байдуже ставиться до рідного слова, продає свій голос за кіло гречки, «масово» скуповує російськомовну пресу та все бідкається про господарські невдачі через «ледачого керівника».
А скільки ж навтішалися носії «економічного прогресу» кпинами з хлопських захоплень бджільництвом та етнографічним збиральництвом ненависного селюка, який посмів іще згадати про Голодомор, а також повернути народові його героїв Степана Бандеру і Романа Шухевича. Геніальність Івана Франка в тому й полягає, що він в уяві розіграв і проаналізував ситуацію, яка історично здійснилася через півстоліття. Повстанці УПА вели програшну боротьбу, але в ній ті плебеї, яких так зневажало сучасне Франкові інородне панство, таки перетворилися на героїв, якими хотів їх бачити Мирон. Марно стараються совкові нащадки – неможливо знеславити людей, які нічого собі власне не здобули, а життя віддали за Україну.
Слід наголосити, що поема «Похорон» не публіцистичний памфлет, а високохудожній твір. Уся друга частина його – візія втіленої у похмуру картину політичної смерті Мирона, вбитого «не мечем, а словом, що пихою злою диха». Казковий бал закінчується рівно опівночі, далі, як і в сюжеті «Попелюшки», відбуваються незворотні метаморфози. Мирон роздвоюється – один живе, другий умирає. Виникає фантастичне видиво – грандіозна мовчазна нічна процесія похорону народного героя. І, що характерно, в ній ідуть уже не повсталі селюки, а справжня армія – піхота, кавалерія, котяться гармати, йдуть генерали, офіцери, піп, полкова музика. Несуть хоругви, білі мундири і зброю у крові.
Треба сказати, що у геніальних митців бувають пророчі сни. Ще у 1890 році, за сім літ до написання поеми, 34-річному Франкові (Т. Шевченко написав «Заповіт» у 31 рік) наснився сон (очевидно, під упливом прочитаного), в якому він живим цілувар себе мертвого в труні, і під час того поцілунку з очей і рота мерця текла кров. До певного часу це марення забулося і от спливло у драматичний 41-й рік життя, коли плебеї духом високородні і плебеї з поведінки – звичайні земляки – накинулися разом, намагаючись і його, Франка, трактувати як плебея, зважаючи на сільське походження. «Ні, – каже Мирон (Франко) ще на балу, – я аристократ! З плебейством я воюю без упину, таким родився і таким загину».
За сюжетом, на вулиці Мирон дізнається, що в труні несуть його двійника, і вже біля погребальної ями чує поминальний виступ бійськовика. Ховаємо, за його словами, «товариша у боротьбі за волю, будівника, що клав величний храм будущини» і згинув не як самовбивця, а від рук зрадника. Кінчається обряд прощання. Доходить черга до останнього – живого Мирона, геть схожого на того, що в труні. «- Цілуй! – реве народ…» Він цілує, і одразу ж, як у давнішньому сні, «з очей і уст пустилась кров плисти». В цей мент живого Мирона оголосили вбивцею того, що перед ним лежить у труні. Короткий суд ухвалив їх поховати разом. Живого кинули в могилу й загребли.
Такі страхіття уявляв собі Іван Франко 1897 року, це він пережив. Що вражає найбільше, то це обставини реальної його смерті і похорону в 1916 році. Він помер самотнім у жахливих злиднях. Ще 1914 року витратив свої заощадження на видання невідомої драми А. Міцкевича (насправді йому не належної), спокутуючи цим перед духом великого поета за свій памфлет 17-річної давності.
Того ж 1914 року мусив на певний час піти з власної хати, бо до його садиби на постій призначили 200 солдатів загарбницької царської армії. Деякий час він лікувався у шпиталі Січових стрільців, у яких служив його другий син Петро. Січовики вважали Франка своїм хрещеним батьком, бо він був ініціатором створення українського війська (це роль Мирона).
У трагічний час смерті батька Петро був на фронті (старший син Андрій помер давніше). Першим побачив небіжчика приятель, польський літературознавець Генріх ВіГеляйзен. Лежав на соломі, покритий старим простирадлом.
В епілозі до поеми приятелі Мирона знайшли його другого дня на цвинтарі простудженим, бо він «лише нічну сорочку мав на собі». Так помирав і український геній, хто за життя називав себе Мироном (від грецького тігго – мир). Не хочеться вірити, але свідки одностайні: не було в чому ховати покійника. Зверніть увагу на промовисту деталь. Вишиту сорочку (ознаку українця!) принесла Терміна, дружина померлого рік тому (в 1915 році) Володимира Шухевича – видатного галицько-українського етнографа, діда Романа Шухевича – істинного героя України, який ріс дитиною під упливом Івана Франка. У тій вишиваній сорочці Шухевича він і був похований. Хіба ж це не символічно!
Похорон і. Франка почався о 8-й годині вечора, а закінчився мало не вночі, о 10-й (що знову нагадує нічне поховання Мирона). Купити землю не було за що. Довелося підзахоронювати тимчасово у спільну яму, розраховану на 6 чоловік. Тільки на 10-ті роковини, у 1926 році, після всього трагічного і героїчного, що відбулося в Східній Галичині і Східній Україні в буремні 1917-1922 роки, з трудом розпізнану труну Велетня української літератури було перепоховано там, де нині стоїть пам’ятник Каменяреві.
Львівський університет, куди доктора наук Івана Франка, що претендував на кафедру, не пустили викладати навіть на посаду доцента, нині має його ім’я. Минає страдницьке мирське життя, триває вічне – духовне.
Тож марно стараєтеся, панове! Перемога, віддана вам Ющенком, – не ваша перемога. Східна Галичина назавжди буде разом зі Східною Україною. Постанови ваших судів щодо героїв України переконливі хіба що для вас самих. А Україна, її Генії та Герої були, є і будуть! Проти ваших олігархів у нас є такі аристократи- селюки, як лівобережний Григорій Сковорода, правобережний Тарас Шевченко і галичанин Іван Франко, який здатний і після своєї фізичної смерті виховувати з плебеїв майбутніх героїв.
Ви ж спершу, після ноу-хау з парламентськими «тушками», спробуйте відповісти на доскіпливі запитання Івана Франка з епілогу поеми «Похорон»: «І чом відступників у нас так много? //І чом для них відступство не страшне?// Чом рідний стяг не тягне їх до свого? // Чом працювать на власній ниві – стид, але не стид у наймах у чужого?»
Володимир Петрук