Три дні червленого ведмедя

Нам важливо пам’ятати, як билися закарпатські українці в 1939-му році – одні проти всіх, вони не боялись боротися заради самостійності.
Одна з найкривавіших, найжорстокіших, найкрасивіших історій України почалась і закінчилась в Закарпатті ранньою весною 1939 року. Саме тут, напевне, і почалася Друга Світова Війна – хоч більшість істориків так не вважають. Але…
… Але – по порядку. 1938 рік. Італійський вождь Бeніто Муссоліні, котрий раніше не дав Гітлеру захопити Австрію, тепер в спілці з ним, і уже сам захопив Ефіопію. Австрія з другої спроби захоплена Німеччиною – це сталося в цьому році зовсім без крові. Британія і Франція йдуть на поступки Гітлеру – вони впевнені, хоч і не до кінця, що якщо Третій Рейх займе всі території, заселені німцями, то Гітлер заспокоїться і світової війни не буде. Ну а якщо для цього доведеться пожертвувати якоюсь там Чехословаччиною – не біда. Подумаєш. Дрібниці якісь.
Прийоми. Перемовини. Домовленості. Дипломатичні танці. “Пропоную тост за мир поміж народами!”. “Прекрасно, гер, прекрасно!”. “Чи не бажаєте шматочок Чехословаччини?”. “Bon apetit!”
І Чехословаччиною пожертвували. Гітлер, красиво зігравши на страхах західних європейців перед більшовиками і перед черговою світовою війною, відкрив карти: або до Німеччини відходять населені німцями землі Чехословаччини, або війна, велика війна. Крім того, в розділі Чехословаччини вирішили прийняти участь Польща і Угорщина – “добрі” сусіди, що ніколи не стоятимутть збоку. А це уже виходить міжнародний інтерес – три країни, зацікавлені в смерті четвертої. Ой, тобто, чому смерті – Чехія нехай залишиться. Без Словаччини. Чехію з’їмо пізніше, Чехія занадто сильна – треба повільно, розрізаючи на шматочки. Спочатку одні області, потім наступні, потім натиснути, щоб решта областей стали автономіями, а потім взяти зі стола найсмачніші залишки.
Чехословаччину ділять. Публічно, як повію в борделі. Мюнхенські домовленості підписані про її долю, але без її участі. Підписали: Німеччина, Італія, Франція і Великобританія. Чехословаччині наказано віддати німцям Судетську область. Крім того, Чехословаччина повинна задовільнити запити Польщі і Угорщини. Польща хоче Тешинську область. Вона вводить війська в Чехословаччину одночасно з німцями. Союзники. Угорщині запропонований справедивий (ха-ха) суд: Німеччина і Італія, нацисти і фашисти будуть вирішувати, чи отримають їхні союзники угорці частину Чехословаччини.
Німеччина продовжує тиснути. Словаччина отримує автономію від Чехословаччини. Одночасно зі Словаччиною автономію отримуює населене українцями Закарпаття – воно також входило в склад Чехословаччини. Чехословаччина перетворюється в федерацію чехів, словаків і українців. В української автономії з’являється свій уряд і свій прем’єр-міністр. Правда, прем’єр-міністр виявляється угорським агентом і його майже одразу арештовують, але це уже деталі. Другим прем’єр-міністром автономії Підкарпатська Русь стає Августин Волошин. Августин Волошин – український греко-католиський священник. Він милосердний чоловік. Вчений, філолог, викладач, котрий за свої гроші побудував дитбудинок сімейного типу. І він звик працювати.
Урядові священника Августина Волошина вистачило місяця, щоб визнати українську мову офіційною на всій території Карпатської України. Автономія посилюється, створюється бюрократія, засновуються державні українські інституції. При підтримці ОУН створюється щось типу відділів самооборони – організація “Карпатська Січ”, в котрій активно працює Роман Шухевич. Чехословаччина розвалюється, Словаччина ось-ось проголосить незалежність, і ,значить, є шанс і на незалежну Україну в Карпатах. Є шанс на свободу – тільки б встигнути побудувати державу, побудувати хоча б невелику армію, щоб були більші шанси, щоб були козирі на переговорах чи в війні.
Майже встигли.
Цілком несподівано (ха-ха) німецько-італійський незалежний (знову ха-ха) арбітраж вирішує віддати своїм союзникам, угорцям, частину Закарпаття, котре належало Чехословаччині. В найбільші міста Закарпаття – Ужгород, Мукачеве, Берегове – без спротиву чехословацьких військ заходять угорські солдати. Столиця Карпатської України оперативно переїжджає в Хуст. По всьому ще не угорському, а чехословацькому Закарпатті прискорюється мобілізація в “Карпатську Січ”. В кінці лютого 1939 року проходять вибори в парламент автономії – Сойм.
Новообраний парламент розуміє, в якій ситуації знаходиться. Довкола Закарпаття ввічливі, доброзичливі сусіди, котрі повільно стискають оточення. Польща і Угорщина засилають в Закарпаття диверсійни групи для розгойдування ситуації: Польща хоче північ автономії, Угорщина – хоче її цілком. Гітлер підтримує ідею здати все Закарпаття Угорщині – йому потрібна угорська армія в союзниках. В Закарпаття п’ять тисяч вояків “Карпатської Січі”. На них приблизно 200 рушниць. В повітрі відчутний сморід грядучої світової війни і рік крові.
Що ж буде в такій ситуації уряд миролюбного священника? Правильна відповідь: будь що буде.
І сталося.
В ніч з 13 на 14 березня 1939 року Угорщина вводить війська в Карпатську Україну. Починається тризна. Танець смерти. Тому що крихітна українська автономія, під керівництвом священника, вирішує дати бій всій угорській армії.
Але є проблема. Чехословаччина не хоче воювати з Угорщиною. Прем’єр-міністр Августин Волошин наказує бійцям “Карпатської Січі” отримати зброю і відбивати атаки угорської армії, але чехословаки проти. Прага віддає наказ роззброїти українських бійців. Українці роззброюватись категорично відмовляються, і починається бій. Парадоксальна ситуація: українці хочуть захищати територію Чехословаччини від вторження агресора, але сама Чехословаччина намагається знищити всі відділи опору тому самому агресору.
Одним словом, українці дуже сильно розстроїлись, побачивши, що чехословаки з танками і мінометами штурмують ключові будівлі “Карпатської Січі”. Настільки розстроїлись, що почали масово захоплювати адміністративні будівлі, будувати барикади і роззброювати нападників. На вулицях Хусту розгорнулася невеличка, але цілком повноцінна міська війна між українцями і чехословаками з десятками загиблих з обох сторін. А поки українці були зайняті урядовими війнами, угорці займали село за селом.
Накінець між українськими січовиками і чехословацькими солдатами встановилось хитке перемир’я. Рахунок йшов на години: угорці повільно, але методично просувались до Хусту. Прага, столиця розпадаючоїся країни, приймає рішення. Чехословацькі солдати без бою з угорцями покидають Карпатську Україну. Віддають свою територію, відходять.
Українці відходити не збираються. Августин Волошин оголошує державну незалежність Карпатської України. Парламент Карпатської України – Сойм – приймає конституцію країни, затверджує прапор країни (синьо-жовтий), гімн (Ще не вмерла) і герб – синьо-жовто-білий з золотим тризубом і червоним ведмедем. Священник Волошин уже президент Карпатської України, як голова незалежної держави, у пошуках останнього шансу звертається до Гітлера з просьбою взяти Карпатську Україну під протекторат і зберегти її незалежність. Рейх відмовляє. Угорський уряд пропонує урядові Карпатської України добровільно ввійти в склад Угорщини. Уряд України категорично відмовляється: капітуляції не буде. Дипломатія закінчилась. Тепер залишається тільки вбивати… і вмирати.
Самі українці це прекрасно розуміли. Михайло Колодзинський, голова штабу “Карпатської Січі”, сказав при всіх: “Коли вже нема розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, – щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь” Він знав, що говорив, і знав, що робити далі. До смерті Михайлові Колодзинському залишалося кілька днів…
…Українці ідуть в бій без шансів. Вони вбивають і вмирають на своїй землі. І роблять це майстерно.
Вперше в Європі союзники Гітлера отримали відпір. Всі ці анексії, аншлюси і безкровні окупації закінчуються, і закінчуються вони на українській землі. Одночасно з Угорщиною в Чехословаччину входить Вермахт, але все, на що спромоглися чехи – один бій. Один бій на всю країну! Бій за Чаянкові казарми в Містку, котрий не протривав і години. Всі інші просто здавалися. А українці…
…Українці під командуванням священника влаштували мадярам повномасштабну війну. Погано озброєна, хаотично керована “Карпатська Січ” з одним легким танком, забраним у відступаючих чехословаків, проти сорока тисячної угорської армії з авіацією і артилерією. Пропорція сил – один до п’яти на користь мадярів. Чимось нагадує історію про три сотні спартанців – тільки у спартанців принаймі була зброя і “союзники” не заважали воювати. Українцям, натомість, доводилось (деколи з явним задоволенням) нападати на відступаючі чехесловацькі війська і забирати в них зброю. І все одно зброї катастрофічно бракувало.
Майже без зброї, слабо вишколені. Погано керовані, але колосально мотивовані українці втягнулися в повномасштабну війну. Основний удар угорців іде по лінії Ужгород – Перечин, де українці стають в глуху оборону. Сотня січовиків майже добу стримує великий відділ угорської армії буля села Горонда. Жорстокі бої ідуть під Свалявою, під Іршавою і Чинадієвом. Бій на Красному полі, на підступах до Хусту, столиці Карпатської України, тривав три дні. Українці відбивали танкові атаки мадярів, не давали перетнути річку Тису, тримались під бомбардуванням авіації. Три дні слави. Всього три дні. Цілих три дні!
…Красне поле стало червоним по-справжньому. Так як і вулиці Хусту, котрий українці боронили до останньої можливості. Як і почервоніло від крові восьмисотрічне місто Севлюш, котре переходило з рук в руки. Як поливались кров’ю всі міста і селе Карпатської України. Солотвино, Білки, Довге, Буштино… Мадяри також заплатили відрами крові за кожний метр нашої землі. І заплатили б дорожче, якби на підмогу їм не прийшли поляки. Війни на два фронти крихітне українське військо не витримало. Незалежності було суджено проіснувти рівно три кривавих дні, хоча українські партизани воювали проти угорців і поляків ще кілька місяців. Окупація основної частини Карпатської України завершилась 18 березня 1939 року. В цей день угорсько-українсько війна закінчилась.
Залишились тільки партизани в горах. Залишились звуки пострілів в долинах; це мадяри і поляки сотнями розстрілюють полонених українців. Залишились написи українською кров’ю в імпровізованих тюрмах. Залишився лежати в карпатській землі полковник Колодинський, що обіцяв померти зі славою, і виконав свою обіцянку. Разом з ним лягли в красну землю тисячі українських бійців. Вони відійшли зі славою. Лягли в землю під Хустом і Горондою, Іршавою і Свалявою, на берегах Ужа і Тиси. Залишився в живих священник Августин Волошин, колишній президент померлої республіки: він помре в кінці Другої Світової війни в московській тюрмі, захоплений в Празі радянськими військами. Залишився Роман Шухевич, котрий продовжує свою війну. Залишилась пам’ять. І залишилось передчуття.
До початку Другої Світової залишалося півроку. Чи вона почалася тут, в Карпатських горах, де в древніх містах під синьо-жовтом стягом крихітна тридення держава під командуванням священника, відбивалась в величезної армії? Про це можна сперечатися, але не обов’язково це робити. Важливо просто пам’ятати як билися закарпатські українці в 1939 році.
Пам’ятайте про це, коли бачите на закарпатських будівлях все той же синьо-жовтий прапор з гербом, на котрому в срібному полі встає на лапи червлений, як кров українців, ведмідь.
Юрій Гудименко
Переклад на українську Ройовий Погонич.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Bandera.lviv.ua :: Бібліотека націоналіста