Із позицій сучасної цивілізаційної моралі політичний замах справедливо вважається терористичним актом. У двадцяті–тридцяті роки минулого століття, що заповнювали історичний проміжок між двома світовими війнами, зброя, на жаль, була найвагомішим аргументом при з’ясуванні стосунків між радикальними представниками панівної і пригніченої націй. В окупованій Галичині польські силові структури чинили моральний і фізичний терор проти місцевого населення, руйнували українські кооперативи і вбивали їхніх активістів. У відповідь бойовики ОУН вдавалися до нападів на одіозних польських високопосадовців, зокрема міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, використовуючи згодом присутність журналістів на судових процесах для розвінчування польського шовінізму.
Масштаби Голодомору 1933 року у Східній Україні, відділеній від Галичини кордоном по Збручу, виселення в Сибір та на Далекий Схід десятків тисяч найпрацьовитіших українських селян Кремль всіляко приховував від цивілізованих народів планети. Аби привернути увагу світової спільноти до винищення мільйонів невинних людей і жорстоких переселенських акцій, провід ОУН на червневій конференції ухвалив рішення здійснити атентат у консульстві СРСР у Львові. Виконавець замаху повинен був добровільно здатися в руки польської поліції і на судовому процесі за участі українських адвокатів пояснити мотиви свого вчинку.
До виконання атентату готувалося кілька молодих, відданих українській ідеї хлопців, проте керівництво ОУН зупинило вибір на Миколі Лемику. Він народився 14 квітня 1915 року в багатодітній селянській родині на Перемишлянщині. Після сільської «чотирирічки» Микола, завдяки підтримці маминого брата, в якого мешкав і столувався, на «відмінно» закінчив гімназію і продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету.
На цей час його світогляд уже міцно базувався на ідеології ОУН, і він з усвідомленою необхідністю почав готуватися до виконання надзвичайно небезпечного завдання, з якого було лише два варіанти виходу: довічне ув’язнення або смерть від куль консульської охорони.
Напередодні ретельно підготовленої оунівцями операції Роман Шухевич вручив Миколі пістолет німецької системи ОРТГІС, а Степан Бандера провів особистий інструктаж і передав новенький костюм та черевики, аби відвідувач радянського консульства мав респектабельний вигляд. За розробленим планом, Лемик під чужим прізвищем Дубенко повинен був оформляти у консульстві документи для в’їзду на територію Радянської України нібито на запрошення сестри.
Поріг консульства, розташованого по вулиці Небиляка, 27 у Львові, він переступив близько полудня 21 жовтня 1933 року. Прийом замість консула тоді проводив секретар Майлов, професійний чекіст. Вислухавши пояснення щодо мети візиту, секретар зажадав пред’явлення документів. Саме цей момент, за планом операції, був найзручнішим для замаху. Претендент на радянську візу вийняв з внутрішньої кишені піджака пістолет і зі словами «Це кара за смерть мільйонів українців» двічі вистрелив у чекіста–дипломата. У консульстві зчинився переполох, особливо тоді, коли озброєний юнак вийшов з кабінету в приймальню. Присутні там службовці консульства і відвідувачі з переляку попіднімали догори руки, проте Микола пройшов повз них у коридор, очікуючи прибуття варти. Коли з’явилися стражі порядку, Лемик відкинув у бік пістолет і здався поліції…
На резонансному судовому процесі, до якого була прикута увага української, польської та зарубіжної преси, Микола Лемик заявив, що він здійснив атентат у радянському консульстві за дорученням ОУН як протест проти штучного Голодомору у Великій Україні.
Польський суд, побоюючись загострення стосунків із СРСР та враховуючи неповнолітній, за тодішніми законами, вік підсудного, виніс рішення про довічне ув’язнення.
На волю Микола вирвався аж на початку війни, коли німецька авіація почала бомбардувати польські міста, зокрема і в’язницю у Сєдльцах. Після багатоденних поневірянь і важкої хвороби він зрештою потрапив у Краків і знову на нелегальному становищі долучився до національно–визвольної боротьби.
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акта про створення Української держави «просувати» ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Середня і Південна. Середню очолив Микола Лемик. «Він, — пригадує дружина Люба Лемик, — міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням. Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним».
Загинув Микола від рук гестапо 1 жовтня 1941–го у Миргороді на Полтавщині.
Іван Крайній
Джерело: Україна Молода