Таким чином кінець ХVIII – початок ХІХ ст. став відправною віхою процесу формування модерної української нації. Визрівали умови для розгортання національного відродження. Окремі представники козацької еліти, інтелектуали різного національного походження, вивчаючи усну народну творчість, етнографію, відкрили для себе факт існування українського народу з його унікальною культурою. Перед ними поставало питання: чи може народ, який має таку героїчну історію і такий багатий духовний світ, так просто зійти з історичної арени? Попри агресивні намагання імперської влади, особливо в Російській імперії, перешкодити пробудженню національної свідомості виявилося неможливим.
Народницька ідеологія Михайла Грушевського визначила його особливий інтерес до проблем народності і, перш за все, національного питання. В центрі його уваги знаходиться український народ, який він розглядає як спільність перш за все в історико-політичному плані. Український народ, на його думку, відрізняється від своїх найближчих сусідів не лише антропологічними ознаками в будові тіла, а й психофізичними – характером, побутом, культурою, сімейними і суспільними відносинами. Ще більшого значення він надає мові, як культурно-історичному фактору, частині загальної національної проблеми, як одній з найважливіших культурно-політичній вимозі українства в царській Росії. Михайло Грушевський зазначає, що українська мова така ж стародавня, як і “великоруська”.
Михайло Грушевський неодноразово звертав увагу на різницю, що існує між етнічним та культурним типами українця, росіянина й білоруса, вважав, що “великоруська народність” у давні часи формувалася переважно на фінсько-угорському ґрунті, білоруська – в близьких стосунках з литовською групою, українська – у сусідстві з тюрками. Він вважає, що за складом характеру, своїми історичними зв‘язками український народ належить до західноєвропейського, або просто європейського кола, хоча й визнає, що надзвичайно сильні впливи мали на історію та культуру українського народу, ті народи, які проживали на схід від України, зокрема російський.
Розглядаючи процес становлення модерних націй в полі двох, здавалося б, протилежних за своєю суттю сил – націоналізму і толерантності, автор цієї доповіді доходить такого висновку: «Націоналізм і толерантність у стосунках між різними національними спільнотами є такою ж дихотомічною парою понять, якими є поняття егоїзму та гуманності в стосунках між окремими людьми. Так само як без дитячого егоцентризму та базованого на ньому егоїзму неможливим є формування окремої людської особистості, так і без націоналізму неможливим є формування модерної нації. Втім, як неврівноважений гуманізмом егоїзм не здатний забезпечити повноцінного розвитку людської особистості, так само і неврівноважений толерантністю націоналізм веде націю до звірства, а не до зрілої людської спільноти».
Денис Ковальов
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
- Войтенко В. Поточні проблеми “малоросійства” // Народна газета. – 1996. – №18 (248). – С. 5
- Грабовський С. Українська людина та українське буття // Сучасність. – Київ, 1997. – №3. – С. 136, 139.
- Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. — К.: Генеза, 1996.
- Грицак Я. Страсті за націоналізмом: Історичні есеї. — К.: Критика, 2004.
- Єкельчик С. Пробудження нації: до концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. – Мельбурн, 1994.
- Журба О. Польське українофільство у формуванні українського духовно-культурного простору // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д., 2006. – Вип. 4. – С. 71–76.
- Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. – №1. – С. 22.
- Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 1992. – Вип. 1. – С. 104-119. або // Сучасність – 1992. – №7.
- Каппелер А. Формування української нації в Російській імперії ХІХ ст. на тлі націотворчих процесів в Європі // Формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали круглого столу. – Львів, 1995.
- Когут З. Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004.
- Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ ст. – Тернопiль, 1993.
- Литвинова Т. Малоросс в российском культурно-историографическом пространстве второй половины ХVIII века // ДІАЗ. – 2001. – Вип. 2. – С. 28 – 64.
- Маґочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. – №3. – С. 97-107.
- Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. – 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32.
- 15. Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. – №1. – С. 42, 43
- Міллер О. Емський указ // Україна модерна. – Число 4–5. – Львів, 2000.
- Москалець В.П. Психологічне обгрунтування українськоїнаціональної школи. – Львів: Світ, 1994. – С. 30.
- Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення. – К.: Критика, 2000.
- Сарбей В. Етапи формування української національної самосвідомості // Український історичний журнал. – 1993. – №7-8. – С. 6-17.
- Сергієнко Г. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов’янському світі // Український історичний журнал. – 1996. – №1.
- Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1994.
- Смолій В., Гуржій І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991.
- Турій О. “Українська ідея” в Галичині в середині ХІХ століття // Україна модерна. – Львів, 1999. – Ч. 2-3.
- Шевченко А. Трикляте запитання // Народна газета. – Київ, 1997. – №40 (321). – С. 2.
- Шпорлюк Р. Творення модерної України: західний вимір // Критика. – Липень – серпень 2004. – Ч. 7-8. – С. 25.