Тисячі розстріляних, мільйони вивезених, сотні живими замуровані у стінах в’язниць – так НКВД з УПА воювало.
…Хрипли від крику діти. Сивіли десятирічними: тата раненого на їхніх очах багнетом добивали, матерям очі виколювали, груди вирізали, сестричок живцем закопували – це визволителі мстили вкраїнцям за молитву щиру. За синів-повстанців, що присягли землю свою любити.
“Богородице Діво, радуйся…” – у всіх церковцях хризантеми пахнуть і дзвони б’ють. Минає 67-ма річниця створення УПА. Сумно пливе той дзвін і над віддаленим галицьким селом, у храмі Жінок-Мироносиць. Для Курова, що на Івано-Франківщині, історія Української Повстанської Армії не просто дата у календарі, якою нині звично торгують міністри і депутати.
Ми кажемо: ну й що УПА добилася? За що вона боролася? Що маємо? Ото бідуємо, бо при владі – злодії. А все через те, що незалежність легко, без крові здобули. Хіба без крові?
Тату, москалі йдуть .
…Світанок 1944-го. Тату, москалі йдуть!” – першими закричали діти. Корови збиралися на пасовисько гнати, то й побачили біду. Невеличке село Курів, що за 25 кілометрів від Галича, густим кільцем оточили енкаведисти. В сусіднім селі Кінаші, де Курів був за присілок, повстанці трьох енкаведистів застрелили. Зрадник вказав, що то зробили хлопці з Курова.
Питаєшся, чого плачу? Маю чого, маю. Дня нема, аби сльозами не вмилася. Бо як знущалися з нашої Вкраїни колись, то так й досі знущаються. Чи ж хто з влади приїхав до нашого села й хоч свічечку запалив за людей, котрі за Україну живцем тут згоріли? Кому ми потрібні? Владі потрібні гроші, а люди… – змахує рукою стара Микитиниха. – Як ото І почалося, тато мій хреста на городі обійняв, думав не стрілятимуть по святому… Так й упав : на той хрест, з грудей все йому вирвано було. Матінко Божа, спаси і сохрани: не дай того пережити, що ми пережили…” – плаче.
Баба Зоська – як косою підкошена. Каже, мамин гріх, що став її гріхом, так додолу зігнув. Маму москалі в криївку загнали. Кричать: “Бандьоровка, пізнавай свого сина! І Казали, що твій отой крайній”. Хлопці там покотом лежали. Побиті всі. Мама взяла нашого Михася за руку, погладила і каже: Ні, пане, то не мій син . Її і били, і за коси тягали, а вона : все їм відповідала: “Немає мого, немає”. Бідна, мене малу рятувала, бо, як призналася б, І що серед повстанців наш Михасьо – мені смерть була б…”
У Курові плаче не тільки баба Зоська. Все село плаче. Вже до восьмої ранку по всім селі – трупи, трупи. Худоба реве, діти хрипнуть від крику, і все горить. А москалі ходять по селу, допалюють хати, клуні, обереги. Добивають ранених, дострілюють живих. Кричать: “Виб’ємо бандьоровський дух!”. Там -паф-паф, а там – та-та-та. З неба також кулемет стрекоче – літак кружляв над селом до обіду”, – згадує старенька.
“…Я не годен це розказати. То було пекло”, – Федору Паньківу на час енкаведистської акції знищення “бандьоровського села” було дванадцять років. Того дня г Федьків ровесник, Іванко Кащіїв, згорів живцем. Йванка з татом Романом взяли москалі за і руки-ноги, кинули до сіней, закрутили двері дротом колючим й підпалили хату.
Кащіїха ходила селом як не при своєму розумі: попіл збирала у поділ – синочка з чоловіком хоронила. А попелу було багато: зі 120 хат й десяти не вціліло. Скількох замордували? Півсотні…
“Де зброю сховав?”
“…Зайшли до хати, кричать:
“Де, бандьоровець, зброю сховав? Де бандити? А тато наш слабий, з ліжка не годен стати. То вони його попід руки й волочуть з хати. Тато просить, аби капелюха дали зодягти, ; а вони регочуть, що він йому не знадобиться,” – згадує енкаведистську розправу над рідним Куровом Софія Сірко-Бандура.
Федора Сірка вивели у сад. Дружина молоденька солдатів за руки хапала, просила, І щоб чоботи дозволили взути, бо ж босий. Не дали. Розстріляли Федора під черешенькою, і Тато води ще просив, а один підійшов – і багнетом у груди. Мама мені рукавами очі І прикрила”, – сльози, як дощ осінній по обличчю. Батька нарядили в обгорілу сорочину й І поклали під єдиною яблунькою в саду, що вціліла від вогню. Спека страшна стояла. Я І сиділа над татом й обмахувала йому лице. Трупів було багато, мухи роями над ними ‘ літали…”
…В 1947-м у Криворівні хлопчик народився. Його нарекли Михайликом. На честь батька-повстанця, якого енкаведисти пораненого кіньми приволокли до села з лісу. Підвісили за ноги на смереку й штрикали шомполами на очах у вагітної дружини. Катували, аби товаришів видав. Мовчав Михайло. Як вмирав, то ще крик почув сина новонародженого. Люди кажуть: був Михайло у Бога щасливий…
“Добрий день, дорогий братику мій. Опишу тобі наше страждання. Немає вже нашої мами. Замордували її страшно. Викололи очі, вирізали щоку. Мала руки викручені й ноги. Страшні муки наша мама перенесла. Мені наказали мовчати, бо й зі мною таке буде. , Казали, що мама наша бандитка, бо сини і бра ги – у лісі…’ – дивом цей лист дійшов на Воркуту до Олексія Устимчука, “зрадника Батьківщини” з поліського села Борбин від сестри Ганнусі.
Як Ганнуся припадала до материнського тіла, шомполами її били й погрожували, якщо і Не мовчатиме: дитину на плоті розіпнуть…
Чим я завинив?
…Я не плачу. То сльози самі лиються”, – притулилася до стіни храму Жінок- Мироносиць Марія Гой-Атаманюк. За спиною 82-річної очевидиці енкаведистської розправи над Куровом – Ісус. Розпростер руки, як крила над сивою головою земної мучениці. Не просто так курівський храм, який селяни звели самотужки, як і символічну могилу 55 вбитим того пекельного ранку, нарекли на честь Жінок-Мироносиць.
Лісу біля нашого села немає. Як підпали й стрілянина почалися – люди в поле втікали. Але й там кулі їх наздоганяли. Ближче до обіду сусідка маму надибала. Ще вчора коси мала чорні, а то враз сива стала. Каже: Настуню, йди додому, йди помаленьку. Не маєш куди вже спішити: твоїх всіх убито”, – баба Марія випила заспокійливого. Серце болить. Пече спогадами, як вогонь від згарищ рідного Курова.
Трьох синів, як соколів молоденьких, і зятя юного віддала землі святій Настя Атаманюкова, бабуся Маріїна. “Отак вони всі чотири й лежали вряд. Хоронити не було в чім – все згоріло. Зібралися люди, збили скриню, постелили солому і соломою очі прикрили… ” – на Марійчину долю ще випаде багато випробувань.
Не встигли жінки Атаманюків чоловіків роду свого оплакати, як знову червонопогонники йдуть. “Мене мама коритом прикрила, -згадує пані Марія. -Знайшли. Один солдат за коси витягує, а другий не дає забрати – назад під корито пхає. І зачали вони між собою битися. Той, жалісливий, сам у крові весь був, але мене не дав бити… Йшла Марічка збитими ногами, разом з мамою пораненою від тюрми до тюрми. Дідусь у поїзді, як везли етапом до в’язниці, помер. Баба Настя зняла фартух, накрила очі й залишила на якійсь станції.
Вони, як чума, ходили селом. І добивали, добивали… Ранені просять пити, кров груди заливає, мама несе сину водиці, а москаль -р-р-раз і вибив той кухоль, а сина багнетом доколов. Мене стрийко Сірко до себе притулив, енкаведист його автоматом штурхає: Де зброя? Де бандерівці ховаються? Не скажеш – вб’ємо!” Стрийко проситься: “Панику, я не бандит, я – селянин, хлібороб. За що ж ви мене вб’єте? Чим я вам завинив? -Федір Палійчук, як і бабусі Софія й Марія, не може спокійно згадувати той день. Автоматна черга, впав Петро Сірко, а малий Федько так і заціпенів увесь кров’ю залитий. Кулі пройшли біля серця дитини близько.
З четвертої до полудня розстрілювали енкаведисти прикарпатське село. Кричали, що з бандерівського духу тут не лишиться й сліду. За кілька годин кривавої екзекуції вибили усіх чоловіків, котрі потенційно могли тримати в руках зброю. Матері хоронили своїх синів уночі. Таємно. Могили насипали без хрестів. Страх панував.
І дітей розпинали
На Заході України не було села, яке б не допомагало повстанцям. Жінки прали їм одяг, варили їсти, віддавали останні кожухи. Всі хотіли мати незалежну державу. Без ляха, німця і москаля. Через місяць, як спалили Курів, до сусідніх Тумира та Грабівців приїхали чиновники з району. Ходили згарищем і казали: То бандерівці такого наробили . Аби знищити упівців. енкаведисти створили підрозділи, які працювали під маркою” УПА”.
До нашого села якось прибився фінансовий агент Микола Герасимчук. Приглядався, рознюхував, а потім добрався до хутора, де переховувалась сім я Бабія Миколи, воїна УПА, який загинув у бою з енкаведистами. Микола вдав, що закохався в малолітню Савину, доньку Бабія . -розповідає Филимон Ремесник зі села Рудки, що на Рівненщині. Чоловік каже, що ніколи не забуде того женихання . Зранку Микола вибіг на вулицю і закричав: Бандерівці побили всіх . Вагітна Савина, дві сестрички і їхні неня були порубані сокирою. Мати ще була жива. Вона встигла сказати людям: Нас порубав зять Микола…
Мені дали псевдо Шишка . взяли розписку про нерозголошення, що я є бійцем “спєцотряда НКВД”. Щоранку ми молилися, віталися вигуком “Слава Україні!” і співали “Боже великий, єдиний, нам Україну храни . Ніхто не знав, що ми – не бандерівці”, – розповідає Федір Бурець з Полісся. На особистому рахунку його “сотника” Сафата Панасюка – понад 500 убивств. Удаючи бандерівців, загін Сафата вбивав учителів зі Сходу, кидав у криниці старих, виколював очі дітям, ґвалтував жінок, вирізував їм груди, а ненароджених, котрих діставали з лона, розпинали на хрестах край села…
…Село Скулин, Волинь. 1946-й. Усі сини Сидора Дятла в УПА пішли. У жовтні 46-го до Ганни, дружини Сидора, прийшли чужі люди. “Йди, там твоїх побито”. Взяла Ганна рушники вишиті й так на тих рушниках двох останніх із дванадцятьох своїх синів, Сергійка й Панасика, додому приволокла. Сергійко ще живий був. Як вмирав на руках, то усміхався нені, аби не плакала: “За Україну вмираю, мамо…
Б ють дзвони над загубленим і збідованим Куровом. Б ють тривожно, як на сполох: ще не вмерла Україна. І дух український ще живий…
Світлана Мартинець