Довгий час формувався міф про те, що в ОУН-УПА участь брали лише уродженці Західної України. Причини формування цього міфу прості: розділяючи українців на західників (націоналістів) і східняків (прихильників Радянської влади), Комуністична партія СРСР вносила розбрат в українське суспільство. Для радянської системи то було корисно, бо суспільство, роз’єднане на кілька таборів, не в силі боротися за свою незалежність.
Але все це не відповідає дійсності. При основах створення Організації Українських Націоналістів стояли вихідці із східних регіонів України (зокрема, Є. Онацький, М. Капустянський та ін.). А якщо аналізувати внесок східняків у визвольну боротьбу ОУН-УПА, то для цього потрібно буде списати величезні стоси паперу, щоб лишень назвати усіх діячів національного руху Опору, які народилися і виросли в підрадянській дійсності.
Постає питання: чому східняки брали участь в ОУН-УПА? Невже комуністична пропаганда, марксистсько-ленінське виховання, репресії й голодомори не вбили в жителях східних регіонів дух українства, не перетворили їх на людей без роду і племені із адресою Радянський Союз? Виходить, що ні. Причини цього очевидні – націоналізм розвивався і в умовах жорсткого радянського тоталітаризму. Зрозуміло, що не в таких формах і масштабах, як в Західній Україні, але розвивався.
А надто, що після 1939 року жителі східних регіонів, а зокрема молодь (найбільш революційна частина суспільства), мали змогу ознайомитися із побутом Західної України. Студенти-східняки почали вчитися у вузах західних областей: знайомилися із своїми колегами-західняками, значний відсоток яких належав до ОУН; тим самим вони ознайомлювалися з програмовими засадами націоналістичного руху. Саме в цей період до ОУН вступив Йосип Позачинюк (із Вінниччини) – один з майбутніх керівників збройної боротьби ОУН-УПА. Він був відправлений на Галичину комсомолом для підсилення молодіжного комуністичного руху, але, ознайомившись із засадами національної визвольної боротьби, віддався цій справі сповна.
Варто зауважити причини того, що східняки приєднувались до національного руху Опору. Перша – те, що націоналізм є властивим для східних регіонів нашої держави. Друга і, мабуть, основна, це те, що ОУН у своїй діяльності завжди чільне місце надавала питанням організації націоналістичного руху у східних регіонах і уважно стежила за усіма подіями, що там відбувалися. Якщо проаналізувати документи ОУН (бандерівської), з якими вона вступала у війну і які оформлювали загальноукраїнський рух Опору, то завжди помічаємо, що питанням, пов’язаним із східними регіонами, приділялася значна увага. ОУН чудово розуміла, що створення міцного українського визвольного фронту залежить від того, наскільки вдалою буде робота зі створення підпільної мережі на Сході України і по залученню східняків до боротьби. Знаючи це, вже не дивує кількість підпільників-східняків, які приєдналися до ОУН під час німецько-радянськоі війни.
Що стосується Української Повстанської Армії, то без вихідців із східних регіонів вона б не розгорнула такої масштабної діяльності, як це спостерігалося у 1942-52 рр. Цим не применшується роль західняків у створенні й організації діяльності УПА. Але із приходом вихідців зі східних регіонів, які вже пройшли вишкіл в інших арміях (Армія УНР, Червона армія), повстанська армія значно зміцнила. Серед найвідоміших бійців української революції, що були в УПА, полковник Армії УНР М. Омелюсик, підполковник Армії УНР Л. Ступницький, шеф головного штабу УПА на Волині підполковник Армії УНР І. Литвиненко, член Крайового Військового штабу УПА-Північ.
Щодо бійців і офіцерів Червоної армії, які переходили на бік УПА, то виникає питання, що спонукало їх робити це? Щоб відповісти, треба проаналізувати діяльність повстанської армії по залученню у свої ряди червоноармійців. Ті, хто служив у Червоній армії, росли в умовах жорсткого радянського тоталітаризму, пережили голодомори, репресивно-каральну систему, тотальну русифікацію. Тому, ознайомившись із програмними засадами боротьби УПА, переходили на бік останніх. Українські повстанці поширювали серед червоноармійців підпільну літературу, з якої останні дізнавалися, що УПА бореться за свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду, проти Офіційного накидування суспільності світоглядних доктрин і догм тощо.
Серед найбільш визначних командирів УПА, що перейшли із Червоної армії, варто відзначити Д. Карпенка – “Яструба” (лейтенант Червоної армії), командира куреня “Сірошапці”, кавалера Золотого Хреста Бойової Заслуги, і П. Миколенка – “Байду” (лейтенант Червоної армії), командира куреня “Східняки”, який складався з колишніх червоноармійців, уродженців східних регіонів України.
Таким чином, бачимо, що стереотипи про галицький характер ОУН-УПА, який так ретельно формувався радянською історіографією, не витримує жодної критики. ОУН-УПА, український національно-визвольний рух середини XX століття, був загальноукраїнським визвольним рухом.
Юрій Щур