В цю пору, коли надворі в самому розпалі благодатне українське літо, більшість студентів роз’їхалась на відпочинок. Водночас мільйони українців поринають в далекі спогади, які на своїх крилах несуть нас в далекий 1944 рік, коли наші співвітчизники, теж переважно студенти, повертались з далеких вишкільних таборів і займали позиції під Бродами.
Тоді в них був інший час і були свої “канікули”. Сильно здеморалізована поразками на фронтах, німецька армія, намагалась будь-яким чином, якщо й не врятувати загальне становище, то хоча б якомога довше відтягнути момент, коли радянський чобіт ступить на їх “фатерланд”. В лінії оборони під Бродами виникла щілина, і командування Вермахту вирішило, що найдоцільніше буде залатати її українськими добровольцями. Задум був досить вдалим, адже українські дивізійники, більшість з яких були галичанами, мали змогу боронити свої домівки, а не проливати кров на чужій землі. На початку війни їм вже вдалось побувати в “братських обіймах” червоного ведмедя, і знали що несе їм його повернення. Вони також чудово розуміли, що з приходом “совітів” більша частина місцевої молоді буде закатована в тюрмах НКВД, іншу частину, голодну і босу поженуть на німецькі кулемети, а їх родини відправляться до далекого Сибіру. Вони бачили в 41-му році жертв, закатованих у львівській тюрмі, серед яких були їх друзі та рідні, і не могли допустити, щоб це повторилось. Тому найкращим вибором для них було загинути на своїй рідній землі зі зброєю в руках, хай навіть та зброя була німецькою.
Відсутність бойового досвіду дивізійникам мали компенсувати патріотизм і самопожертва. Сталін, дізнавшись про розташування української частини на лінії фронту, наказав не шкодувати сил, потрібних задля знищення дивізії. Наступаючі радянські війська мали перевагу в декілька разів у плані техніки й людей, а їхні літаки повністю контролювали небо. 19 липня, коли почався вирішальний наступ, стояла неймовірна спека і було добре чути цвіркотіння польових коників. Та мелодійне цвіркотіння дуже швидко змінилось хаотичним свистом снарядів, і ще більша спека почалась на полі бою. Після затяжних боїв, не витримуючи шаленого і масованого натиску, загартовані німецькі солдати в паніці відступали, залишаючи по собі величезні прогалини в лінії оборони. В таких умовах, спостерігаючи відступ досвідчених фронтовиків, бійці “Галичини” мали тримати оборону, час від часу вступаючи в затяжні рукопашні сутички. Наказ Сталіна добре виконувався – українців нещадно бомбардували, а на прорив кидали здебільшого танки. В розпал битви, командир Дивізії Фріц Фрайтаг знімає з себе обов’язки, аргументуючи це “неможливістю” керувати українцями. Для нього “виявилось”, що командувати поліцейською частиною і брати безпосередню участь у фронтових боях, це “дещо” різні речі. Але керуючись українською приказкою: “баба з возу…”, українці не звертали уваги на дії недолугого німецького офіцера, і продовжували з останніх сил тримати оборону. Жоден боєць в ті дні не перейшов на сторону ворога. Командир 8-ої сотні Макаревич загинув при важкому кулеметі, стріляючи сам до кінця. Вербовані леви, вишиті на рукавах бійців, ніби зійшли на поле бою, щоб напитись ворожої крові. Тим часом більшовики, не маючи змоги зломити оборони, підтягнули “Катюші”, щоб влаштувати дивізійникам справжній пекельний котел. З тяжкими рукопашними боями, частина Дивізії виривається з оточення. Їх сірі мундири забруднені рідною землею і ворожою кров’ю, а золоті леви на шевронах стали багряними. В той день галицькі леви сповна втамують криваву спрагу. На полі бою лишається більша частина загиблих побратимів. В ті гарячі липневі дні їх кров маками зацвіла в “бродівському котлі”.
Згідно спогадів шефа німецького штабу Вольф Гайке, Дивізія виправдала покладені на неї надії і проявила надзвичайну хоробрість в бою, не будучи достатньо готовою до битви, і не маючи досвіду. За бойові дії українців, командувач Фріц Фрайтаг, який залишив Дивізію у найкритичніший момент, пізніше отримає залізного хреста. То буде не нагорода для його самолюбивої персони, це буде хрест всім українцям, що полягли під Бродами. Ці хлопці, з левами на одностроях, були сповнені гордих мрій про “Червону калину”, яка давно похилилась, і яку їм випала можливість підійняти. Тому ми не повинні забувати, так само як і студентів під Крутами, цих молодих дивізійників, які поклали своє життя на вівтар Нації. Це був цвіт отої української калини, прості молоді українці, які так хотіли жити і які загинули…
Друг Вітовський
Джерело: Прометей