Уже з’являлося в українській пресі та в різних брошурах богато споминів і статтей про визвольну боротьбу українського народу під час другої світової війни, але дуже мало посвячено місця боротьбі на східноукраїнських землях. Це спонукало мене опублікувати свої спомини про ті змагання, яких я був учасником.
Серед українців зовсім неправильна думка, начебто у визвольній боротьбі під час другої світової війни брала участь передусім Галичина й Волинь, себто західноукраїнські землі. Я хочу розповісти про змагання українського народу поза Збручем, себто на східноукраїнських землях, в яких гинули тисячі українців за самостійну соборну українську державу.
Визвольні змагання українського народу не скінчилися боєм під Базаром чи зліквідуванням партизанів Холодного Яру. Вони тривали далі, лише приймали різні форми. Доба НЕПу й “українізація” принесла СВУ, СУМ, УВО, БУД та закінчилася голосним процесом СВУ і масовими розстрілами, тюрмами й вивозами на Сибір. Опісля прийшла колективізація, внаслідок якої був жахливий голод в роках 1932-33. Далі чистка серед комуністичної партії в 1937 р., яка охопила не лише партійців, але й масу національно свідомих одиниць. Усе це наслідки організованої і стихійної боротьби українського народу проти червоного насильства за самостійність.
Коли німці почали війну в 1941 р. проти большевиків, зорганізоване українське підпілля в карних лавах українських революціонерів було великою мірою приготоване до нової дійсности. У Львові постав тимчасовий український уряд 30 червня 1941 р. Цей уряд визнала вся Галичина, Волинь та Правобережжя. В той самий час самостійницька ОУН вислала на східноукраїнські землі похідний авангард, зложений із загартованих у визвольній боротьбі революціонерів, які перейшли нелегально на східноукраїнські землі, щоб посилити і скріпити революційний елемент на тих землях, послаблений довголітнім большевицьким терором, та підготовитися до боротьби з новим наїзником, бо вже з перших днів були ясні заміри німців супроти України. Зорганізовано три великі похідні групи.
Група “Північ” мала дістатися до Києва й організувати визвольну боротьбу на Київщині і на Правобережжі. На чолі цієї групи стояв с.п. Дмитро Мирон-Орлик, який потім у липні 1942 р. загинув як крайовий провідник ОУН, застрілений ґестапом на вулиці Києва. Друга група “Південь”, яка мала завдання дістатися до Дніпропетровська (Січеслава) й організували боротьбу на півдні України. Третя група “Схід” мала дістатися до Харкова і там організувати боротьбу. На чолі третьої групи стояв св.п. Микола Лемик-Сенишин, знаний з процесу у Львові за вбивство большевицького представника Майлова в 1933 р. М. Лемик загинув разом із своїми чотирьома друзями в Миргороді на Полтавщині в жовтні 1941 р., розстріляний німецькими посіпаками.
Завдання цих борців за волю не було легке. Німецькі опричники, наспілку з кол. енкаведистами й іншими вислужниками, відразу старалися знищити всякий український гін до волі. За німецьким фронтом їхали ґестапівці і робили криваву роботу. Усіх, хто виявляв забагато активности в організованню українського життя, арештували і строго карали. Але, не зважаючи на терор, вже в перших місяцях війни, себто в липні, серпні й вересні 1941 р. вдалося зорганізувати українську цивільну адміністрацію, яка була початком державного будівництва. Цивільна адміністрація, з обласними управами на чолі, була зорганізована в таких областях, як Житомир, Каменець Подільський, Вінниця, Кіровоград, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Запоріжжя й Полтава. Всі ці області фактично визнали тимчасовий уряд, хоч практично він був уже у Львові зліквідований ґестапом, коли арештували його голову Ярослава Стецька й інших членів уряду і провідника ОУН С. Бандеру. Частинно адміністрація була вже зорганізована українськими самостійниками на Сумщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині, на Криму і на Донбасі.
Але зорганізоване життя українців не подобалося німцям, і вони старалися обсаджувати адміністрацію своїми вислужниками, “фольксдойчами”, москалями та своїми німцями, тому вони почали арештувати посадників та членів обласних управ. В арештованнях активну участь брали теж кол. енкаведисти, що при помочі німців старалися нищити українських самостійників і в цей спосіб прислужитися червоній Москві. Арештування почалися від Житомира, де жертвою впало десятків три українських самостійників 31 серпня 1941 р. Далі арештовані були самостійники в Бердичеві, Вінниці, Старокостянтинові, Василькові, Хвастові, а потім у Дніпропетровську, Кривім Розі, Кіровограді, Херсоні й Миколаєві.
Стало тоді ясно, що треба тактику змінити, не робити широкої пропаґандивної роботи явно а перейти у глибоке збройне підпілля. На всій Україні українські самостійники дістали нові інструкції, які забороняли легальну працю, що вже коштувала багатьох життя, а пропаганду вести таємно листівками, брошурами, шептаним словом та орґанізованням широкої сітки підпілля. Тоді почалася боротьба на життя і смерть, за бути чи не бути українському визвольно-революційному рухові чи навіть українському народові. Терор і методи німців були не менші від большевицьких. Осінь 1941 р. взяла величезні жертви українцям, але й рівночасно дала науку як треба організувати боротьбу надалі. Кінець 1941 р. й початок 1942, це реорганізація сил, зміна тактики та внесення нових елементів у програму. Від того часу ніхто не мав признаватися до українського патріотизму, вже не кажучи до самостійництва, бо німці арештували навіть тих, що верталися з Сибіру по довгій каторзі, мовляв, це “небезпечний елемент”, бо коли хтось не боявся виступати проти большевиків, не побоїться виступати і проти німців. Треба отже, заздалегідь запобігти тому і скоріше зліквідувати, як той почне діяти.
Визвольно-революцїйний рух не помилився, коли давав нові інструкції. Через зиму 1941-42 німці арештували багато людей, що хотіли легальним способом організувати українство, не послухавши інструкцій українського визвольного руху. Німці зліквідували в Києві Я. Чемеринського, поетку О. Телігу і її чоловіка інж. Телігу, І. Рогача та інших. З того часу, хто хотів далі боротися за українську державу мав лише один вихід — далі вести боротьбу в нелегальний спосіб. Треба було зрезигнувати з читалень “Просвіти”, з аматорських гуртків, з видавання легальних газет, бо все служило німцям для їх пропаганди, для їх провокативної суспільної роботи, а українському суспільству приносило втрати і давало большевицькій пропаганді козир в руки, що українські “націоналісти” (так вони називали всіх, хто був проти них), це німецькі запроданці і що німці роблять Україну самостійною від хліба, молока та сала при помочі своїх “підлих помічників націоналістів”.
Отже, німці почали масову чистку серед усіх свідомих українців, що не слухали наказів німецької влади, а виконували свій обов’язок супроти України. Так згинули організатори українського самостійницького руху на Криворіжжі — інж. Сергій Шерстюк і Танка Максимець, в лютім 1942 р. розстріляні німцями в Кривому Розі. Українське підпілля Криворіжжя збудувало своєму героєві могилу, яку німці кілька разів нищили, але вона за ніч знову виростала. В березні 1942 р. Гестапо розстріляло організатора самостійницького руху в околицях Кременчука М. Щепанського, разом з жінкою і чотирьома нелітніми дітьми, та Надю Мойленко, Петра Олійника-батька і 22-ох самостійників-революціонерів з його групи. Усі вони перед розстрілом кликали: “Смерть катам! Хай живе Україна”. Потім у квітні 1942 р., в тому ж Кременчузі розстріляло ґестапо 6-ох уродженців Західної України, які по зліквідуванні групи Щепанського далі орґанізували визвольний рух: В. Вережака, П. Длябогу, Б. Мазяра та інших, яких прізвищ не пам’ятаю. По смерті тих героїв розкинено в усій околиці листівки, що кликали нарід до дальшої боротьби проти німців і большевиків.
У Полтаві розстріляло ґестапо в той час посадника міста Борковського й організатора самостійницького підпілля на Полтавщині “Ігоря”. Німецький шал охопив всю Україну. Німці думали, що вони терором залякають українських самостійників. Пішли знову арешти. У Києві, між іншим,відбувалися арешти кількома наворотами цілий 1942-43 рр. Усіх прізвищ арештованих і постріляних друзів не пригадую; богатьох знав я лише під псевдом. Між іншими, був заарештований і пропав у Києві Ярослав Хомів-Лімницький, Ярослав Стиранка, Семен Цимбалко, “Могила”, Наталка Винників і богато інших карних героїв самостійницького підпілля, які слухали наказу свого тодішного крайового провідника на осередніх українських землях Д. Мирона-Ор-лика, що потім сам загинув. Тоді всією революційною роботою в Україні керував провід, зложений з вільних ще членів уряду, скомплектований випробованими революціонерами. На чолі проводу стояв Максим Рубан.
Сильним терором німці не зломили сили українських самостійників, і в Києві до самого кінця виходила нелегальна друкована газета “За Самостійну Україну”. Крім Києва, сильний самостійницький рух був зорганізований на всій Правобережній Україні. Про розміри боротьби хай послужить виказ жертв розстріляних та арештованих друзів у різних місцевостях Правобережжя. Сильна агітація українських самостійників, щоб населення не, давалося вивозити на роботу до Німеччини, заклики до народу організувати самооборонні відділи, а також масове розкинення нелегальної протинімецької літератури, атентат у Старокостянтинові на ляндвіртшафтсфюрера Міллера, страшного садиста, що нагаями бив людей як за панщини, вся та широка закроєна протинімецька акція викликала масові арешти і розстріли на Правобережжі. В Житомирі загинув М. Кравс, Хома й інші. На Вінниччині навесні 1943 р. заарештовано понад 300 людей, з Левом Дівиком на чолі як підозрілих в протинімецькій діяльності. Широкі арештовання не оминали і Корсунщини, сторін нашого Т. Шевченка, де в травні 1943 р. арештовано понад 800 людей і богато з них постріляно. Між розстріляними був Василь Чиснюк, Федір Шевченко, Борис Левченко та Іван Зіниця.
Підпільна боротьба Правобережжя перемінилася восени 1943 р. у зорганізовану повстанську акцію. Постало кілька повстанських осередків: в Холодному Ярі на чолі з “Костем”, на Уманщині на чолі з “Остапом” і на Фастівщині. На Кам’янець-Подільщині, в Житомирщині і Вінниччині оперували вже восени 1943 р. реґулярні частини УПА-Схід, які потім з’єдналися з відділами Холодноярщини й Уманщини. Командантом УПА-Схід був Омелян Грабець-батько, що потім загинув навесні 1945 р. Відділи УПА-Схід робили широко закроєні рейди, ліквідували німецьку адміністрацію, нищили німецьких ляндвіртів, розбивали колгоспи і радгоспи, ділили поміж населення державне майно і землю та робили широку пропаганду українській визвольній справі. Відділи скрізь мали широку підтримку населення, і люди масово втікали в ліси та цим способом виявляли своє протинімецьке наставлення і любов до рідного краю. Відділи УПА робили наскоки на поїзди, що везли українську молодь в Німеччину, та звільнювали тих новітніх невільників, розбивали табори полонених, в яких перебували чи то українці-червоноармійці чи італійці, серби, голляндці, французи, й давали їм поміч пробиватися в рідні краї, та приймали їх до УПА.
Нарід оповідав леґенди про українське військо і про геройську боротьбу. Слава про боротьбу УПА з німцями лунала на Донбасі й на Криму та по всій Україні. Люди їхали на Правобережжя і вступали у відділи щоб докладніше довідуватися про рідне військо. Широку славу рознесли відділи УПА, які вліті 1943 р. під командою “Корнієнка” рейдували по Житомирщині через Новгород Волинський, Коростень, Малин, аж під Київ і вернулися через Коростишин і Староконстянтинів на Волинь. Нарід розказував про українське військо, яке в українських одностроях ішло селами й містами і било німців та ліквідувало німецьку владу.
Поява відділів УПА піддержувала нарід на дусі й додавала віри у власні сили. Нарід вірив, що й самому можна успішно боротися з ворогом за незалежність України. Висаджені поїзди, які лежали вздовж лінії і на лінії Коростень-Сарни доказували про справність відділів УПА на Правобережній Україні.
Боротьба на Південній Україні
Південна Україна охоплює області: Одеську, яку зайняли румуни і назвали її Трансністрією, Миколаївську, Запорізьку, Кіровоградську, Дніпропетровську та Крим. Південна Україна, то кол. степ. Нема лісів, тому ширша партизанська акція, яка розвинулася потім в інших околицях України, тут обмежилася тільки до рейдів. Дніпрові плавні замалі, щоб там могли стаціонувати відділи УПА, яка робила передусім рейди в Північну Одещину і Кіровоградщину, але дальше на південь не забігла. Тому тут треба було вести акцію з глибокого підпілля. В тих околицях населення міст і сіл ставилося із спеціяльною симпатією до визвольної справи. Селяни, робітники й інтелігенція не тільки помагали та скривали революціонерів, але широкою струею влилися и самі в активну підпільну боротьбу. Не диво, що тут підпілля розвинуло широку діяльність і мало великі успіхи. В тому напрямі величезну працю вложили і провідні революціонери і низові члени, як також зв’язкові кур’єри, які взимі 1941 і 1942 рр., а потім влітку 1942 р. продіставалися сотки кілометрів пішки, щоб установити зв’язок між революційними осередками та керуючим центром південної України. Тут німцям було тяжко виловити членів підпілля, бо провід мав уже науку з проведеної боротьби на Київщині й усі революціонери додержувалися інструкцій і провадили акцію від самого початку з глибокого підпілля. Керуючий революційний центр зрезиґнував з легальної роботи й тому охоронив богато людей від арештів. Вправді арешти були й далі, але жертв не було стільки, що в північній Україні, а добре зорганізовані боївки ОУН під командою Петречка-Граба дуже часто звільняли смілими наскоками на тюрми і концтабори своїх товаришів.
У південній Україні виходили два нелегальні часописи; “Вісті” в Дніпропетровську і “Чорноморська Січ” в Одесі. Крім тих часописів виходило богато різних листівок та інструкцій для населення. Революційна сітка діяла справно, так що цілі села, заводи й уряди були під впливом українського визвольного руху. По впертій праці вдалося також включити до боротьби за українську справу и комсомольську молодь. Під впливом освідомної праці українських революціонерів ця молодь пізнала правдиве обличчя большевизму і від нього відвернулася. Богато молодих хлопців зголосилося до УПА, і були перекинені тайними зв’язками аж на Волинь. І дівчата також — студентки медицини голосилися на медичних сестер і лікарів до УПА.
Нарід читав підпільну літературу й організувався в тайні гуртки, підпорядковані одному проводові. Ті землі дали потім кількох членів УГВР, прізвищ яких з відомих причин сьогодні ще не можна подати. Річ ясна, що німці не приглядалися спокійно тій революційній роботі, листівкам, розкиненим по містах і селах, спротивові селян і робітників їхати до Німеччини на роботи та втечі людей в ліси. Вони старалися знищити всіми можливими засобами революційне підпілля та вживали до того, як звичайно, провокацій і терору. Криваву нитку страждань почав інж. Сергій Шерстюк та Танка Максимець, про яких вже була згадка. Потім був розстріляний на початку 1942 р. поет Криворіжжя, караний уже передтим большевиками п’ятилітнім засланням на Сибір, автор богатьох патріотичних віршів, зібраних у книжці “Кобза”, Михайло Пронченко і його товариш учитель Іван Потапенко. По атентаті на шефа гестапо 31 грудня 1942 р. німці арештували в Кривому Розі “Степана” й “Вихора”.
У серпні 1943 р. німці арештували, а потім ліквідували члена окружного проводу ОУН Криворіжчини Романа Антоняка і його співробітників. Спробу визволення Антоняка з криворізької тюрми робив “Юрко”, окружний провідник ОУН, але сам згинув у спробі визволення друга. В Миколаєві заарештований був Мацілинський, Ципа, брат і сестра Лехіцькі, що потім пропали без вісти. Навесні 1943 р. був застрілений німцями Федько Клим, якого двох братів, Івана Клима, організатора робітництва в Запоріжжі і на Донбасі, визначного члена ОУН, розстріляли німці в березні 1944 р., в Дрогобичі, і Михайла Клима, організатора перших самооборонних відділів в Долинщині, якого замордували німецькі посіпаки в січні 1944 р. На Криму розстріляли німці в місті Джанкой на весні 1942 р. молодого хлопця Романа Барда-хівського, Лобака, Зенона Ломацького й інших. Там же пропав в осени 1943 р. Евген Швед.
Незнаного мені з прізвища революціонера Петра застрілили німці при перевірці документів у липні 1943 р. в селі Знаменівці Павлоградського району. Декілька революціонерів, що впали в руки німців відбирали собі життя. На приклад “Бурлака” Степан, оточений німцями в Кіровограді, стріляв до них з двох револьверів, вбиваючи трьох німців а останню кулю зберіг для себе.
У відповідь на насильства над народом і за арештовання й стріляння українських самостійників, виконано цілий ряд атентатів на членів ґестапа. І так, за застрілення на вулицях Дніпропетровська самостійника “Жори” в кількох днях по вбивстві в серпні 1943 покарано смертю двох аґентів ґестапа, а по місті розкинено листівки із кликом помагати революціонерам, попереджувати перед арештованням, помагати втікати з тюрем. Листівки зверталися навіть до поліції, щоб помагала революціонерам. Коли ж поліцисти будуть вірно служити ґестапові і знущатися над українським народом та революціонерами, будуть карані смертю, як Гестапівці. “На терор відповідаємо терором”, — голосили листівки. Виконані були теж присуди смерти на аґентів ґестапа в Кіровограді, Мелітополі, Миколаєві та Гуляйполі.
В одеській області, яку заняли румуни, теж широко розвинена була самостійницька діяльність. Вправді румуни не тероризували населення, як німці, не вивозили людей на роботи, але вели сильну денаціоналізаційну й рософільську політику. Тут усі газети виходили лиш російською мовою. Театр в Одесі виставляв п’єси лишь румунською і російською мовою. Сильний терор йшов на Буковині, яка включена була безпосередньо до Румунії. Румуни боялися українського сепаратистичного руху, тому й переслідували самостійницький рух. Самостійницька сітка була зорганізована в Одесі і всій області. Добре був наладнаний зв’язок з іншими облястями України і з Галичиною. Повстанські рейди доказували народові про силу української революційної ідеї.
В Одесі викінчувалося монтування тайної української радіовисильні, що в ході подій перенесена була на Волинь. Більших жертв в людях тут не було, бо серед румунів було здавна перекупство й можна було за гроші викупити людей з тюрми. Був такий випадок, що розкинені були в Одесі самостійницькі листівки. їх визбирували румунські вояки, і на другий день продавали населенню по марці за штуку. По відступі румунів лишилися кадри революціонерів в тєрені для дальшої боротьби проти большевиків.
Слід також згадати жертвенну поставу українського громадянства, яка дуже прихильно ставилося до революціонерів, переховувало їх, годувало та помагало як могло, хоч кожний рискував власним життям. Німці розліпили були по всій Україні за-порядок, що хто буде переховувати українських революціонерів, буде караний смертю. На кожному домі мусів висіти список мешканців. Стала контроля домів слідкувала за неприголошеними людьми. Кожний громадянин, який переховував самостійників-революціонерів, за німецьким законом мав бути караний розстрілом. Але це не застрашувало людей, і вони переховували підпільників, озброєних в пістолі і гранати та друкували у своїх домах нелегальну літературу. Були випадки, що німці викривали підпільників, але в тих випадках натрапляли на збройний спротив та оборону всіх мешканців дому, як було в одному селі на Мелітопільщині навесні 1943 р. де одна хата, яку оточили німці в один момент перемінилася у твердиню і німці мусіли вісім годин здобувати вхід до хати, поки оборонці не погинули всі, обороняючи підпільників в тому домі. Тоді згинув селянин Шевченко із своїми двома синами, і революціонер-самостійник Вінтонів. Таких випадків геройства було багато більше.
Хто з революціонерів, що залишилися при житті та змагалися на південній Україні, не згадує добрим словом незабутньої “тьоті”, старшої жінки, років біля 50, доцентки університету, медсестри повстанських загонів з часів визвольних змагань 1917-21 р. її всі популярно називали “мамою революціонерів”. Знало її около 100 підпільників і всіми вона піклувалася як рідними дітьми. Хто з них не пригадує незабутньої “Сивої”, її чоловіка бугальтера, кол. учасника бою під Крутами, і доньки Ліди, що була мед.сестрою в УПА? В мешканні цієї родини відбувалися наради революційного-визвольного центру, лікувалися ранені бойовики і переховувалися підпільники. Була вона справжньою козачкою-патріоткою. Багато-багато безіменних героїв видала в тих часах Україна, і про них, мабуть, історія не згадає, бо вони були звичайними вояками на стійці і ними залишилися. Не для слави, бо за неї можна було дістати кулю, а виконували свій патріотичний обов’язок для України. Люди, які віддали для народу все — синів, доньок, особисте щастя, нині на еміграції терплять злидні в таборах, а деякі емігрантські патріоти прозивають їх “східняками”.
Перебуваючи в Холодному Ярі восени 1943 р. я зустрів старого діда Тараса, понад 60 років, який в роках 1920-23 був командиром повстанського відділу в тих околицях. Потім виїхав на роботи на Донбас і там ховався від всевидючости НКВД. Коли одначе большевики втікали за Волгу, він вернувся у свої рідні околиці, де зв’язався з українськими революціонерами і став організувати самостійне підпілля. Коли в Холодному Ярі зорганізований був перший відділ УПА, він став членом штабу загону як організатор повстанської розвідки. Дід Тарас був душею партизанських дій новоствореного загону УПА. Прекрасно виконував свої завдання. Своєю спритністю і впертістю розвідчика не раз охоронив загін від втрати в людях. В боях з німецькими СС-ми 2 листопада 1943 р. загинув смертю героя з словами: “Хлопці, хороніть Україну, не дайте їй пропасти!”.
Вічно стоїть мені перед очима день 24 вересня 1943 р. в селі на Кіровоградщині. В той день зустрічав я наш перший повстанський відділ, зорганізований в околицях З. на Лівобережі, який на тачанках прибув сюди, щоб дальше дістатися в околиці Холодного Яру. Відділ мав 150 мужчин, які покинули жінок і рідню і йшли воювати за Україну. По промові, яку я виголосив до відділу, з’ясовуючи бойовикам наше сучасне положення та вигляди боротьби за самостійність, а також звертаючи увагу на труднощі боротьби та велику відповідальність перед історією, сказав слово заступник командира відділу молодий учитель М. сказав, що всі члени сотні прекрасно усвідомлюють важливість хвилини й докладно знають, що перед ними смерть або перемога. Вони не лякаються ніяких труднощів та небезпек. До втрачення не мають нічого, крім марного життя. Закінчив словами Ігоря Святославича: “Лучше потятому бути, ніж полоненому”. По присязі, яку зложив відділ на вірність Україні і Головній команді УПА та по кількох сальвах з автоматів з грімким “слава” помчалися тачанки у призначене місце постою.
Ніколи не забуду веселого обличчя Льоня В. з Херсону, якого схопили німці з нелегальною літературою і з пістолею. Він витягнув пістолю до стрілу, але не мав щастя, бо пістоля затялася. Його вели на розстріл над глибоку прірву. Уже ґестапівський посіпака приложив йому дуло автомата до потилиці, а Льоньо в остатньому моменті, коли залунав постріл в судорогах вхопив німця за руку й потягнув його за собою в яму смерти. Льоня згинув, але вкоротив життя своєму катові.
Південна Україна геройськи боролася з німецьким окупантом. Падали борці за волю, на їх місце приходили інші. Лави революціонерів самостійників росли. Кожний, в кого билось українське серце, ставав до боротьби. В ряди українських самостійників ставали навіть чужинці, які жили на українських землях, як татари, грузини, греки а навіть деякі москалі. Кличі, які ширили українські самостійники доходили до тих чужинців, і вони переконувались, що їм буде краще жити в самостійній Україні як у совєтськім раю чи гітлерівській новій Европі. Вони передруковували наші листівки й літературу, своєю мовою і поширювали між своїми земляками. Німці їх теж арештували і жорстоко карали.
Східна Україна під самостійницьким прапором
Східня Україна, це області: Харківська, Сумська, Донбас та Кубань, Харків і Донбас, це промислові околиці і населення тут досить мішане. Крім українців живуть у містах грузини, вірмени, татари, москалі, а в околицях Марюполя греки, які поселилися тут ще за Катерини II і творять сильну колонію із 27 сіл і містечок. Українська національна свідомість тут була слабша, ніж у інших областях України, але незважаючи на це і тут самостійницький рух був широкий і мав великі успіхи. Ці терени не підлягали владі цивільного правління на чолі з Кохом, а були адміністровані військовою владою. Військове правління прийняло особливо хитру тактику супроти українців і перехитрило деяке число української інтелігенції. Це було спеціяльно в Харкові.
Зима 1941-42 це жах гслоду, який панував тоді по всіх більших містах в Україні, а перебрав міру в Харкові, від якого фронт не пробігав дальше, як за 20-25 км. Під час голоду згинули багато української інтелігенції, бо Харків, як відомо, кол. столиця УРСР, і в ньому концентрувалася еліта України. Там жив Аркадій Любченко, що не хетів, як Бажан, Тичина й інші втікати разом з большевиками, і сатирик Анатолій Гак, жінка письменника Карла Ходкевича, жінка кол. наркома Шумського та багато професорів, доцентів і визначних громадян.
Зусилля військової адміністрації полягало в тому, щоб приєднати українську інтелігенцію. Німецькі військовики усвідомлювали, що для розбиття большевиків треба розв’язати українську проблему. Вони знали, що українці вороже ставляться до німців, саботують їх окупаційні запорядження й накази та змагають до самостійности. Тому німецька армія хотіла всю вину за німецький терор в Україні скинути на партію чи Ґестапо. Німецькі військовики заявляли, що коли війна скінчиться, то армія постарається, щоб український народ дістав державу, але тепер на це не час, тепер мусять українці помагати німцям розбити большевиків. Вони навіть брехали, що вже тепер українці дістали б державу, але українські революціонери вороже ставляться й поборюють німців, а тому німецький уряд не може дати українцям самостійности. На свою аґітку зловили вони кількох українських інтеліґентів, які повірили їх облудним словам, що, мовляв, причиною зла є український визвольний рух.
Самостійницьку діяльність почали в Харкові кілька молодих революціонерів на чолі з Пропінським. Коли в жовтні 1941 року німці зайняли Харків, вони відразу почали вести оживлену роботу. Згодом у Харків прибули інші революціонери з Полтави і Кременчуга. Вправді умови не були тут найкращі. Незважаючи на це, проведено сильну акцію серед робітництва, яка знайшла серед них широкий і прихильний відгомін. Ще краще прийняло роботу українських революціонерів населення сіл і містечок, тому, що там була досить висока свідомість.
Німцям удалося в Харкові двічі викрити революційну сітку. Раз навесні 1942 р., другий раз восени 1942 р. В той час німці заарештували й розстріляли багато самостійників, між ними згинув “Мудрий”, “Зелений” і “Сірко”. Але незважаючи на терор і хитру німецьку політику, кадри революціонерів-самостійників росли, на зміну поляглим приходили нові.
Особливо сильний відгук знайшла революційно-самостійницька акція між робітництвом Донбасу. Тамошній український робітничий елемент виявив досить велику свідомість. Відчувши на своїх плечах усі “добродійства” бсльшевицького “раю” та добре пізнавши нових німецьких “визволителів”, робітники Донбасу побачили, що правда е за тими, хто виступають і проти большевиків, і проти німців і голосять кличі соціялької справедливосте й індивідуальної та національної свободи всіх людей і народів. У той час Донбас пережив жахливий голод.
Я бачив усі ці робітничі “посьолки”, оці Собачівки в Гришино, землянки в Горлівці і хатки в Сталіно (Юзівка) — всю біду українського Донбасу. Я сам прожив з українським робітництвом в тих Собачівках несповна 2 роки, ділячися з ними долею й недолею. Один страшний жах огортав людину, коли дивилася на втечу робітництва з Донбасу взимі 1941-42 та навесну 1942 р. Голод шалів тоді, подібно, як у 1933 р. Лише тим разом голод був викликаний війною. Колишні розкуркулені селяни й ті мільйони людей, що покинули рідні села в час колективізації й голоду рушили тепер знову, втікаючи перед новим голодом, на свої прадідівські оселі шукати хліба. А зима була дуже гостра. Мороз доходив до 30-40 ступенів. Та незважаючи на це, люди в той час втікали на Лівобережжя, а навіть у Київщину та Внниччину цілими валками. Запряжені в двоколісний візок чи сани, мов звірята, мандрували сотні кілометрів з дітьми і з усім своїм майном на Захід. Бувало бачили, як робітник запрягся в сани, на санках кілька клунків та двоє троє маленьких діточок, а жінка помагає, попихаючи сани. Мороз сильний, що діти аж сині, а чоловік бродить по коліна в снігу і прямує все дальше й дальше від Донбасу. Таких картин були тисячі. В той час Донбас покинули около мільйон робітників. Багато тоді на широких українських шляхах людей замерзли, багато відморозили руки й ноги.
А ви стоїте і дивитесь на горе безталанних та жаль і гнів огортають вас, що нічим не можете їм помогти, бо ви ще в гіршому положенні, ви людина без документів, без хати. За вами вовками гоняють німці і хочуть знищити вас, за те, що ви бажаєте свободи своїй країні та добра всім тим, з яких вони хочуть зробити своїх рабів. Але у вас сильна віра в майбутнє рідного краю. Цей вид безталанних мандрівників-утікачів перед голодом кріпить вашу ненависть до ворога і ви, стискаючи холодного пістоля, якого завжди носите при собі, йдете своїм шляхом далі виконувати свій обов’язок.
Коли разом з моїм приятелем “Митарем”, розстріляним німцями в березні 1944 р. в Дрогобичі, 18 лютого 1942 р. перший раз станув я ногою на Донбаську землю і йшов з Горлівки дорогою на шахту ч. 5, побачив на стовпі повішених чотири чоловіки. Кожний з них мав таблицю з написом: “Я бандит… за вживання зброї повішений 15.2.42”. Не весело вітали нас німці на тій землі. Але це нас не бентежило. Ми прийшли сюди з твердою постановою, помстити смерть кожного замученого нашого земляка, покарати за це німців, або самим згинути.
Уже в травні 1942 р. революційне підпілля було зорганізоване в Краматорську, Костянтинівці, Горлівці, Сталіне (Юзівка) і Марюполі. Українське робітництво Донбасу жваво цікавилося українським визвольним рухом. Скоро самостійницькі кличі знайшли шлях у кожний завод, шахту, рудник, підприємство, у школу, кооперативу, в робітничу землянку. Найкраще йшла робота серед робітників та молоді в Марюпільщині. Там зорганізовано широке підпілля в місті й околиці та розкинено масово протинімецьку літературу. Німцям вдалося викрити одну ланку й заарештувати в серпні 1942 р. около 10 людей, їх посадили в тюрму у Сталіно. Ніхто не признавався, всі мовчали, незважаючи на те, що їх катували. В той час у тюрмі у Сталіно згинув у грудні 1942 р. організатор Марюпільщини Степан Держко, який організаційні тайни взяв з собою до гробу.
Але Марюпільська підпільна організація скоро вигоїла рани й далі вела конспіративну роботу. Під осінь 1942 р. український визвольний рух панував над ситуацією в усьому Донбасі. Революційна сітка почала поширюватися навіть на Ворошиловград (Луганськ), Старобільськ, Таганріг, Ростів та почала вкорінюватись на Кубані. Але на територіях области Ворошиловградської й Кубані ширшої діяльности не можна було розгорнути, бо вже в січні 1943 р. прийшли туди знов большевики. На Кубані смертю героя згинув Тимко, заарештований німцями під час революційної роботи.
Коли в половині січня 1943 р. політичний провід визвольного руху в Донбасі побачив, що німці внаслідок програної битви під Сталінградсм будуть утікати, дав порозумівшись з головним визвольним центром, запорядження, розкинути в усій околиці на прилюдних місцях протинімецькі і протибольшевицькі листівки, які закликали народ ставати під прапори самостійної України до боротьби проти двох імперіялізмів. Крім того, головний визвольний центр дав наказ усім зорганізованим революціонерам лишатися на теренах, які залишали німці. Притотовання до виконання наказу пройшли в усьому Донбасі. Масово розкинено листівки й літературу. Змінено клички і зв’язкові пункти. Народ організувався на випадок приходу большевиків, 4 лютого 1943 р. большевики зайняли Слов’янськ, а 6 лютого 1943 р. Краматорськ. Революціонери, що діяли в тому районі всі лишилися під большевиками. Далі большевики захопили Донбас, зайняли Лозову, Павлоград, зблизилися до Дніпропетровська й Запоріжжя. Південне крило большевицької армії зближалося до Марюполя. Донбасові грозило оточення. Із спокоєм очікували революціонери на прихід большевиків. Але 20.2.1943 р. німці почали протинаступ і до 28.2.1943 р. виперли большевиків поза Донецьк в горішній течії і поза Міюс. Фронт устійнився від Білгород поза Слов’янськ, через Дебальцево і дальше Міюсом до Азівського моря. Німці почали знову свою ганебну роботу. Кого не вбили большевики або не змсбілізували до своєї армії, того нищили німці.
Коли німці почали наступ і бої проходили селами, народ ховався в підвали, щоб заблукані кулі не скоротили їм життя. Німці кидали в підвали Гранати і мордували невинне населення, мовляв, то партизани. Так німці замордували поверх 300 мешканців села Знаменівка та спалили около сто хат. Мордували людей в Петрспавлівці, за те, що по втечі німців позабирали залишене майно. Подібні погроми відбувалися в Лозовій, Барвінкові, Гришино і в багатьох інших селах.
Як тільки німецькі війська відбили від большевиків Слов’янськ і Краматорськ на Донбасі, відразу почали шукати винних у розкиненні перед їх утечею листівок. Відбулися масові арешти у Слав’янську, де був заарештований інж. Шинкар з групою самостійників. Організатор того району “Остап” намагався зорганізувати втечу арештованих, але акція не вдалася, і він сам потрапив у в’язницю. Арештовання проводив фольксдсйч бурмістр Краматорська В. Шопен. Всіх арештованих перевезли до тюрми в Горлівці, де “Остап” ще раз намагався організувати втечу. Він зв’язався з іншими в’язнями й друзями на волі.
У березні 1943 р. були в Донбасі другий раз розкинені протинімецькі і протибольшевицькі листівки. Німцям не вдалося цим разом зловити ані одного революціонера. Лави революціонерів росли з дня на день. Народ стихійно організувався в підпільні гуртки. Доказом поширення та надзвичайної поггулярности українського визвольно-революційного руху було те, що його гасла й акція захоплювали навіть москалів. Улітку 1943 р. німці заарештували на Рудченково групу 30 москалів-робітників та інтеліґентів, які, прочитавши українську самостійницьку літературу, самі зорганізували собі підпільну ланку, передруковували листівки на писальних машинах і роздавали людям.
Коли підпілля набирало щораз сильніших форм та коли були в районі Сталіне зорганізовані боївки, що нападали на німців, провід революційного підпілля Донбасу почав організувати охотників і пересилав їх до відділів УПА на Волинь і на Правобережну Україну. В тому мав великі заслуги заступник провідника підпілля Донбасу Василь Михайлович Козик, застрелений німцями в Умані в листопаді 1943 р. Цей великий патріот і революціонер, родом з Криворіжжя, відсидів 7 років у таборах на Сибірі, потім, вернувся в Україну, став у лави українського визвольного руху, куди післав теж свою 20-літню доньку. Під час організації боївок у Гришині та при закопуванні зброї заарештували німці кількох самостійників, між ними Валерія Якубовича і Василя Петренка. Обидва вони сиділи в тюрмі у Сталіне, а потім були перевезені в концтабір Дахав і дочекалися волі у травні 1945 р.
З початком червня 1943 р. перевели німці арештування в Марюполі, по сильній акції, яку повели самостійники проти примусового посилання людей копати протитанкові рови довкола міста. Акція була проведена так сильно, що люди збунтувалися під час копання ровів, убили трьох німецьких наганячів, а решту важко побили. Після тієї акції німці заарештували багато українських громадян разом із організатором підпілля Теодором Лічманом, що згинув потім у концентраційному таборі. В той час згинув також розстріляний німцями Теодор Гриців.
Протягом дворічної революційної праці пропаганда визвольного руху мала величезні успіхи. Тоді вперше в історії Донбасу українське робітництво виявило свою нерозривність з усією Україною, й дало запоруку, що в майбутніх визвольних змаганнях відіграє першорядну ролю. Від часу, коли тому 70 років Джон Джеймс Гюз заложив перші заводи в Донбасі та заснував місто Юзівку (Сталіне — все робітництво було під впливом спочатку російських соціял-демократів, а потім большевиків. У 1917 організоване Ворошиловим, Артьомом та іншими большевицькими ватажками робітництво помагало руйнувати молоду українську державу. В 1941-43 рр. ситуація змінилась. Завдяки впертій, важкій та саможертвенній праці самостійницької ОУН, вдалося насамперед вкорінити українську самостійницьку ідею та спопуляризувати її. Багато робітників кров’ю своєю доказали, що ті ідеї їм рідні й дорогі. Робітництво Донбасу побачило брехню московського большевизму та зрозуміло в усій своїй наготі облудність та підлість викривлених та спростачених большевиками марксівських ідей. Кров’ю своїх найкращих синів доказало воно свою непохитність у вірі в майбутнє самостійної України. Нема ні міста ні села на Донбасі, де не знали б про українську визвольну боротьбу, про самостійницьку ОУН, про геройську УПА.
Я не можу забути молодого хлопця з Маріюполя Володю К. і його меншого брата. Його батька розстріляли большевики за належання до СВУ, коли йому було 9 років. Батьківський заповіт глибоко закарбувався йому в серці. Він шукав правди і заснував у школі, як був учнем 8 кляси, в 1940 р. в Маріюполі “Товариство Чорного тризуба”. Коли я зустрів його в травні 1942 р. він заявив, що на мої слова він чекав уже кілька років. Найбільшою радістю для нього була самостійницька література, яку я дав йому читати. Усі ті книжки він переписував разом із своїм 14-літнім братом днями й ночами, щоб їх роздати іншим товаришам. Він скоро зорганізував революційний гурток серед молоді Маріюполя, а коли грозив йому арешт, перейшов у підпілля і працював вперто з великим успіхом в інших районах Донбасу, розкидав у театрах і кінах листівки. Коли большевики в вересні 1943 р. зайняли Донбас, переїхав в Холодноярщину, де його в листопаді 1943 р. німці заарештували й вивезли в конц. табір Дахав, а потім у Дору. В травні 1945 р. звільнили його американці.
Коли в серпні 1943 р. большевики прорвали вдруге фронт, головний революційний центр, маючи досвід з першого пролому большевиків в лютому 1943 р., дав наказ більш розконспірованим революціонерам податися на Захід, а добре законспірованим залишитися на місці. Большевики зайняли Донбас у перших днях вересня 1943 р. і посунулися на захід.
Я виїхав з Донбасу до Миколаєва над Чорним морем. Сидячи на кватирі в одного самостійника, я познайомився з його сином, червоноармійцем, що три дні тому втік з червоної армії, коли вони займала Донбас і прямувала до Дніпра. Він був капітаном червоної армії і служив від 1939 р. у війську. Перед тим не знав нічого про український визвольний рух. Але коли червона армія зближилася до Дніпра і його частини стояли на Донбасі, він довідався про українську самостійницьку діяльність про Бульбу, Бандеру, ОУН та УПА. Робітники давали йому читати листівки і самостійницьку літературу. Він переконався, що український визвольний рух, це сила, перед якою майбутнє. Тому забрав ще чотирьох червоноармійців і втік з армії, щоб дістатися до УПА і воювати за самостійну Україну. Цей факт хай буде доказ, який вплив мала самостійницька діяльність на населення України навіть на теренах, занятих большевиками.
Або інший факт: в різних містах України стояли батальйони, силою зорганізовані з полонених червоної армії. Треба знати, що перед полоненими червоноармійцями стояла дилема: загинути голодовою смертю в німецькому полоні або “добровільно” зголоситися до німецького війська. Таких “добровільних” батальйонів було в Україні кілька. Один стояв у Сталіне, в його склад входили кавказці, кубанці й інші. Коли я нав’язав контакт з батальйоном і роздав самостійницьку літературу, весь батальйон станув під стяг української самостійницької боротьби. Члени батальйону доставляли зброю, перевозили і розкидали листівки, робили пропаганду в інших батальйонах, виконували атентати на німців, займалися кур’єрською службою, а коли дістали наказ перейти до УПА в Холодний Яр, вони вистрілявши німецьку команду, перейшли в ліс.
Це, що публікую, це лиш сота частина тієї геройської боротьби, яку вів український народ в рр. 1941-44 на східних українських землях. Богато ще сьогодні не можна писати, бо ще живуть люди і далі ведуть боротьбу, яка ще жорстокіша, як проти німців. Деякі, що згинули, залишили своїх рідних і про них теж не можна писати.
Визвольна боротьба проти німців у часі другої світової війни знайде ще істориків, які об’єктивно освітлять геройські криваві часи. Свої спомини пишу головно тому, щоб виявити всю брехливість большевицьких пропагандистів з “Радянської України”, львівської “Вільної України”, чи американських “Українських щоденних вістей” та інших большевицьких рептильок, що горлають що, мовляв, українські націоналісти були на службі в німців, що маси українського робітництва й селянства є проти них і т. п.
Хочу на тому місці запитати всіх тих большевицьких ступайків, запроданих ви служників Москви, всіх тих мануїльських, хрущових, гречух, корнійчуків, бажанів та інших росовичів: де вони були в той час, коли німецькі садисти руйнували Україну, нищили нарід, стріляючи тисячі і вивозячи на каторжні роботи в Німеччину, Чому вони не боронили народу? Чому не організували самооборони? Вони всі сиділи в Уфі, в готелях і писали відозви до українського народу, щоб він боровся та саботував накази німців. Виголошували промови через радіо, що Сталін не знав про голод в 1933-34 р., що він виновників покарає, закликали до вірности Сталінові, а Сталін за це винагородить український нарід і дасть йому самостійність.
А український нарід в той час кривавився і провадив боротьбу з наїзниками. А боротьбу цю організували не сталінські лакеї-квізлінґи, хрущови, мануїльські, а український визвольний рух з самостійницькою ОУН на чолі, Нарід діставав сказівки як ставитися до німецьких показів, були створені самооборонні відділи, а потім і Українська Повстанська Армія, яка охороняла нарід перед терором і врешті Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), революційний підпільний уряд України. Один з членів розгромленого німцями львівського уряду перевів інспекцію майже всіх областей України в 1942 р. Чому цього не зробили мануїлські і хрущови? Ми не находили на Україні ніяких нелегальних протинімецьких відозв, підписаних квізлінгами, хрущовими, дарма, що мали до диспозиції все, навіть агентів на тилах німців. Лише в 1943 р. вислав Сталін на Україну банди, які складалися не з українців, лиш з москалів, жидів і сибіряків та інших і вони нищили те, чого не зумів знищити німець, грабили українське населення спалили масу українських свідомих сіл, і мордували селян, яких сини й доньки були розстріляні німцями за самостійницьку роботу. Чому разом з тими бандами не прийшли мануїлські на Україну?
Тепер ви, прийшовши в Україну разом з новим большевицько-московським наїзником, опльовуєте тих, що захищали нарід перед німецьким терором в ім’я самостійної України, та в ім’я цієї Ідеї, в ім’я свободи людини й народів поневолених Москвою, далі борються.
Та не довго ви зрадники разом зі своїми московськими хлібодавцями будете гнобити нарід. Гнів народу над вами, мов буря висить. І недалекий вже той час, коли ті самі робітники Донбасу, Харкова, Києва, Запоріжжя і Кривого Рогу, ті самі селяни з колхозів, що боролися з німцями в ім’я самостійної України, зметуть і вас з лиця землі.
Євген Стахів-Павлюк