14-15 квітня ц.р. у Львівському національному університеті ім. І.Франка відбулася Всеукраїнська наукова конференція на тему: «Ідейні основи соціально-політичних систем. Політичні ідеології: трансформація уявлень в контексті сучасності». Захід приурочено до 80-ї річниці створення ОУН.
В рамках конференції проведено круглий стіл на тему: “Чи має український націоналізм майбутнє?”, в якому взяли участь не тільки викладачі, а також і студенти франкового вузу.
“Дух Волі” висловлює свою повну підтримку тим учасникам дискусії, які ствердно відповіли на це, як нам здається, провокаційне запитання. На нашу думку націоналізм є абсолютно природним явищем, він виник і буде існувати доти, доки буде існувати нація. Це – ніщо інше, як наступна, найвища на сьогоднішній день (але не остання в процесі етнічного розвитку) стадія патріотизму.
Патріотизм, любов до свого народу і Батьківщини, як вже давно доведено вченими, виник з появою патріархального роду, коли людина знає вже не тільки свою матір, а і конкретного батька, патріарха роду і усіх без виключення своїх родичів. Це відчуття власного роду в ті часи було настільки святим, що найбільшим покаранням у наших предків була навіть не смертна кара, а вигнання з роду, так зване \”ізгойство\”, коли людина хоча і залишалася живою, але перетворювалася у ніщо, переставала існувати для оточуючих, опинялася сам на сам із Всесвітом та усіма проблемами, які існують в ньому. Жах смерті у цьому випадку тривав не одну мить, а розтягувався на десятки років. З утворенням націй патріотизм трансформується в націоналізм, а “ізгойство” – в інститут так званого манкуртства.
Націоналізм – це вища стадія патріотизму, це вже не просто любов до своєї нації, її культури і мови, а щоденна і жертовна праця на її благо. Поки існує нація буде існувати і націоналізм. Це абсолютно природний і цілком нормальний стан людини, такий самий, яким на попередніх етапах етнічного розвитку був патріотизм (фактично ці слова є синонімами). Відхиленням від цього нормального стану, своєрідним психічним збоченням є з одного боку шовінізм (заперечення усіх інших націй і народів за виключенням свого) і як крайній вияв цього дикунства – фашизм, тобто не просто заперечення, але і відверте фізичне знищення усіх “чужих”.
З іншого боку таким самим психічним збоченням від нормального стану речей є забігання на тисячі роки вперед, твердження, що усі нації і народи мають неминуче злитися в щось одне ціле, а тому байдуже в якому етнічному середовищі має жити людина і якою мовою розмовляти (космополітизм). Крайнім виразом цієї підступної теорії “злиття усіх націй і народностей” в єдиний радянський народ є так званий інтернаціоналізм, який на практиці є нічим іншим, як прихованим, а тому вкрай небезпечним фашизмом. По аналогії зі “звичайним фашизмом” інтернаціоналізм варто назвати “надзвичайним фашизмом”, та як у цьому випадку під прикриттям ззовні нібито благородної ідеї “рівності і братерства”, “єднання пролетарів усіх країн” виховується вже не просто байдуже ставлення до своєї нації, культури і мови, а чітко виділяється “старший брат” і на догоду йому усіма наявними засобами пропаганди та державного примусу нищаться та заперечуються усі інші. Усі незгідні з подібним станом речей проголошуються “буржуазними націоналістами”, причому аспекти настільки хитро зміщуються, що саме їм надають усіх ознак шовінізму та фашизму і під цим “приводом” вони фізично знищуються.
Якщо німецький фашизм вартував українському народу 5 млн. жертв, то російський фашизм через механізм Голодомору та нищення наукової та творчої інтелігенції пропустив як мінімум 15 млн. українців. Для російських шовіністів головною метою є навіть не економічна Руїна України, а Руїна культурна, здійснення етноциду, перетворення цих територій у центрі Європи на цивілізаційну пустелю з метою подальшої асиміляції українців російським етносом. На відміну від геноциду, тобто відвертого фізичного знищення носіїв української мови та української культури, що ще донедавна практикувала Москва і що в сучасних умовах неминуче викликало б гостру реакцію цивілізованого світу, культурний етноцид є більш тонким і прихованим від стороннього ока знаряддям нищення нації, а тому й найбільш небезпечним, т. я. його можна сміливо проводити під прикриттям таких дуже шанованих у Європі понять як “права національних меншин” (титульні європейські нації, які переважно самі були колонізаторами, навіть не усвідомлюють собі, що в пострадянських країнах після 350 років колоніальної залежності більш гострою може бути проблема не національних меншин, одна із яких, до того ж, сама була гнобителем, а якраз проблема “прав національної більшості”). Темпи нищення українства в Україні були і є просто вражаючими. Усі ми є свідками оскаженілого наступу на українську мову, моментального зменшення у декілька разів українського книговидання, майже повного знищення україномовної преси, естради, кіно, телебачення, коли для “порівняння” залишили лише один україномовний канал, свідомо “опустивши” його до такого низького естетичного рівня, що навіть самим українцям бридко його дивитися. Саме для української інтелігенції, вчених, письменників, художників, журналістів, акторів, співаків, лікарів були створені найтяжчі матеріальні умови для існування, із метою, щоб поступово витіснити усіх їх за кордон, або, принаймні, з активного громадсько – політичного життя країни. Щодо учителів та культурно – освітніх працівників, які безпосередньо мають справу із підростаючим поколінням, то їх взагалі “опустили” до такого рівня, коли діти щоденно і з вражаючою для себе переконливістю бачать усю безперспективність в Україні для українського інтелекту та освіти взагалі. Таким чином, повним ходом іде цинічно – відвертий процес “дебілізації” нації, яка щойно мала би стати на ноги і тому мала би створити потужну конкуренцію російській нації.
Цього Москва ніяк не хоче допустити і руками своїх “донецьких” посіпак та російськомовної “п’ятої колони” робить усе можливе, щоб зупинити процес формування української нації. В умовах систематичного порушення прав українців, коли в Криму, чи, наприклад, в Донбасі вони не мають жодної своєї школи, дитячого садочка чи місцевого україномовного телебачення, говорити про порушення будь – яких прав росіян є верхом крайнього цинізму, якому мав би позаздрити сам Макіавеллі. Тим часом, росіяни невдоволені тут не менше ніж, скажімо, у Прибалтиці. Як тепер це вже стало зрозуміло, невдоволені вони не тому, що у них щось забрали чи чогось позбавили, а тому, що українцям на їх же власній землі можуть щось додатково дати. Лише одне це викликає у них страшенний скрегіт зубів, справжню істерію та ненависть, а, в кінцевому результаті, породжує ті ж самі сепаратиські “фронти” та “северодонецькі з’їзди”, що і в Прибалтиці (про справжню суть “інтернаціоналізму” росіян, під яким вони виступають в країнах колишнього СРСР, говорять наступні факти, що були наведені в журналі “История СССР”, №7 за 1986 р.: лише 0,6% росіян володіє будь – якою іншою мовою крім російської, в той час як навіть серед узбеків і таджиків двома і більше мовами володіють 25%, а серед українців – 57%). Ось чому людям тепер треба бути особливо пильними і нарешті усвідомити собі, що український націоналізм – це лише патріотизм і безмежна любов до своєї Батьківщини, а російський “інтернаціоналізм” та його “інтерфронти” – ніщо інше, як прояв російського фашизму, у якого, як і у всіх колишніх “білявих” та “блакитнооких” майбутнього дійсно немає.
Святослав Семенюк