Зв’язковий УПА, учасник Норильського повстання Павло Потішук

Потішук Павло Трохимович, 1931 р.н., родом с.Скулин, Ковельського р-ну, Волинської обл., зв’язковий УПА, політв’язень сталінських концтаборів, учасник описаної Солженіциним втечі капітана «Ивана Воробьёва» з ГУЛАГу, учасник Норильського повстання 1953р.

Народився Павло Трохимович 30 грудня 1931р., в сім’ї українських селян, що мали у власності декілька гектарів землі і лісу.

ЗНАЙОМСТВО З ПОВСТАНСЬКИМ РУХОМ

З початком німецько-радянської війни 1941 року, Павлу було лише десять років. Проте добре пам’ятає, як в 1942 році організовувалось УПА. З розповідей старших товаришів знав, що ще в 1941 році, ОУН дала наказ своїм активістам проникати в окупаційні адміністрації німців, аби бути поближче до зброї. Павло Трохимович пам’ятає, як осінню 1942 року, повз їхній хутір біля Скулина, з Ковеля, йшла колона озброєних українців, які втекли з поліцейської служби у німців, і подалися в Скулинські ліси формувати перші боївки майбутньої УПА під проводом ОУН(б).   Організаційний штаб з 1942 року містився в урочищі Пович, на хуторі сім’ї Дятлів, яка налічувала трьох братів (Сергій «Дяченко», Панас «Ясен», Іван(«Орел») і сестру. Старший брат Сергій Дятел відомий як сотенний «Дяченко», був натхненником українського зриву на Ковельщині. Всі три брати і сестра родини Дятлів, з часом героїчно загинули в боротьбі за Україну. Останнім загинув наймолодший Іван, на псевдо «Орел».

Всім необхідним українських повстанців забезпечувало місцеве населення. До заготівлі залучались підлітки, серед яких був і Пало Трохимович.

Німців пан Павло майже й не бачив, бо вони боялися потикатися в українські села і ліси, які кишіли українськими повстанцями. Та пригадує випадок, як влітку 1943 року, німці (з поляками) приїхали в Скулин, відібрали півтора десятки стариків, і розстріляли біля Церкви. А молодих односельців Павла Трохимовича, загрузили в машини і хотіли вивезти в Германію , на роботи. Проте хтось доніс про це в штаб «Дяченка» (ми знаємо, що то була зв’язкова УПА «Гива» – Гана Зелена). Повстанці в терміновому порядку змобілізувалися, обійшли село, і вчинили засідку на шляху німецьких окупантів. Перші декілька німецьких автомобілів проскочили в напрямку Ковеля. Проте основна маса машин навантажена українськими бранцями, і награбованою в українських селян худобою, потрапила під обстріл повстанців.

Налякані атакою українських повстанців  німецькі загарбники кинули награбоване, і на декількох вцілілих автомобілях втекли з поля бою. 5-10 бранців, які були в перших німецьких машинах, які вирвались з рук повстанців, нацисти відправили в Німеччину на роботи. А всі інші були звільненні вояками УПА, і повернулись в рідні домівки.

Про цю ж подію розповідали для ГІ «Поліська Січ» односельці Потішука Ганна Зелена та Іван Сачук.

Сам Павло Трохимович, був пов’язанний з повстанцями з малих літ, адже їхня родина жила на хуторі, поблизу лісу, і фактично були повстанцям найближчими сусідами. Потішук з дитинства любив Україну і українців, тому його шлях не міг не бути пов’язанним з українським підпіллям, і боротьбою за Самостійність. Україна в нього завжди стояла на першому місці. На очах Павла Трохимовича, поблизу їх хутору, вишколювалась ОУНівцями молодь, для майбутньої УПА. Навіть коли Павло чи його брати хворіли, батьки возили їх на хутір до повстанців, де їм надавали кваліфіковану медичну допомогу в санчастині повстанців. Це була Військова Округа “Турів”.

До 1944 року, промосковських партизан на Ковельщині майже не було, бо їх не підтримувало місцеве населення, і ставилось до них як до поплічників злочинця Сталіна, діяльність якого в 1939-41рр, в народі ще не забулась. Радянські партизани були лише поблизу с. Уховецьк, проте майже ніде себе не проявляли.

В літку 1944 року, ліси Ковельщини почали наповнювати «червоні партизани» Ковпака. Ці диверсійні групи добре озброювались Москвою, і мали назву серед місцевого населення «красна мітла».  Вони мали вже на той час розвинуту сітку сексотів, через яку зібрали інформацію про український повстанський актив в селах, розташування штабу в урочищі Пович, та місця постою ще однієї великої групи повстанців (як ми знаємо йдеться про легендарну «Золоту роту»).

Відчувши свою декілька разову перевагу, московські загарбники, що називали себе «червоними партизанами» напали на повстанців. В тих боях, героїчно загинули два старших братів родини Дятлів Сергій («Дяченко») – сотенний УПА, і хорунжий УПА Панас («Ясен»). Родичі відшукали в лісах тіла героїв, і з почестями перепоховали на хуторі Пович, куди московські загарбники тоді ще не пробились.

Коли сестра Дятлів тягла на собі пораненого батька, то теж була скошена ворожою кулею. І залишився лише найменший брат, Іван Дятел на псевдо «Орел». До 1950 року, «Орел» ходив лісом, продовжуючи боротьбу за Самостійну Україну. І саме з цим Іваном Дятлом, найбільше контактував юний Павло Потішук, виконуючи різні доручення українського підпілля.

Переховувалась боївка переважно в лісних криївках. А зв’язок в основному тримали через хутір Потішуків. До зв’язку долучались й інші патріоти, зокрема Іван Ємчук. Крім того, допомагали збирати в українського населення харчі для повстанців. Люди з великою охотою давали допомогу своїм повстанцям. Також повстанці забезпечувались з нападів на матеріально-технічні установи московської окупаційної адміністрації на Поліссі. Продукти в лісі, повстанці зберігали в алюмінієвих бідонах, які закопували в землю. Серед повстанців були хлопці з сіл Стеблі та Білин (Ковельського р-ну), яких Потішук добре знав, та всі вони загинули.

«Орел» час від часу вчив юнаків влучно стріляти зі зброї. Сам стріляв настільки влучно, що міг на віддалі 50 метрів, з рушниці, поцілити в горличко пляшки не пошкодивши краї скла, а куля виривала лише дно посудини.

З часом вся боївка «Орла» полягла в нерівних боях з московсько-комуністичними загарбниками, і лишився Іван Дятел тільки зі своє коханою, ім’я якої Павло Трохимович пригадати не може. Пара переважно переховувалась в лісах, проте під кінець 50-х каральні органи московських окупантів все ближче підбирались до «Орла». Він приймає рішення тікати на Захід, через Польщу. Та «Орел» з подругою потрапляють в оточення окупантів, які вимагають аби повстанці здалися на милість ворогу. «Орел» змусив подругу лягти в яму, яку засипав гіллям, і наказав не вилазити, доки не закінчиться стрільба. А сам  відбіг від місця схрону своєї подруги, та відтягнув за собою переслідувачів, з якими затіяв перестрілку. В окупантів був наказ брати «Орла» живим, тому вони фактично йшли на забій. Адже Дятел стріляв їх влучно, і без жалю, настрілявши «три підводи» трупів НКВДистів. Передостаннім набоєм «Орел» застрілився сам, щоб не здатись ворогу живим, і під тортурами не видати залишки повстанських зв’язків. Але це все сталось вже коли Павло Трохимович був в комуністичних концтаборах ГУЛАГу.

АРЕШТ

Якось у 1949 році на зв’язку з боївкою «Орла», повстанець Санько на псевдо «Богун», що був до війни вчителем, родом з села Стеблі, дає завдання розповсюдити повстанські листівки в селах. А також дає Павлу своє фото, з проханням вислати знімку його рідним, яких радянські окупанти відправили до Сибіру в Тайшет. В листівках писалось про злочини радянських окупантів, і заклики до боротьби з ними.

Наступного дня, поки молодь зі Скулина давала концерт в клубі сусіднього села Стеблі, до чого долучався й Потішук, і нишком по селу розкидав повстанські листівки. Коли після концерту молодь поверталась в Скулин, їх наздогнали і зупинили місцеві комсомольські активісти, які знайшли в селі повстанські листівки.

Молодь завернули в село і обшукали. В Павла знайшли фото «Богуна», яке він по недосвідченості мав при собі. З тим фото активісти кинулися на хутір де колись мешкала родина «Богуна», і з’ясували, що воно належить йому. Після цього всю групу молоді відправили на допити у Ковель. Щоб вигородити друзів односельчан – Павло Трохимович признається, що це він поширив повстанські листівки. Сімнадцятирічного  Павла радянські спецслужби беруть на підписку про «співпрацю». При цьому дають наказ входити в українське підпілля, і виконувати будь які накази, та при потребі навіть вчиняти вбивства радянського активу, обіцяючи, що його за це не каратимуть. Головне, щоб давав інформацію про українське підпілля.

Павло Трохимович відразу зустрівся з Іваном Дятлом «Орлом», і розповів йому все як на духу, про свою халепу з радянськими репресивними органами. «Орел» обняв юнака, подякував за попередню допомогу, і повідомив, що більше з ним зв’язку підпілля підтримувати не буде.

МГБ-КГБ продовжувало насідати на Павла, але він їм сказав, що після того як потрапив їм до рук, на нього повстанці більше не виходили. Як московські окупанти не насідали на Потішука, він їм так нікого й не здав.

Ішов час, і десь через рік, Павло вирішив одружитися зі своєю односельчанкою. Зробили традиційні заручини, на які були запрошенні рідні і близькі. За декілька днів вирішили зареєструвати свій шлюб в Ковельському ЗАГС. Але зненацька, оперуповноважений  Биковський попросив батька Павла, аби той заготовив і привіз йому в Ковель дров. Батько доручив Павлу відвести ці дрова Биковському. Тому молоде подружжя вирішило поїхати разом в Ковель, і зареєструвати по ходу справи шлюб. По дорозі на возі навіть колесо злетіло, але вони полагодили і продовжили шлях. Коли Павло Трохимович скидав дрова на подвір’ї оперуповноваженого Биковського, той почав наполягати, щоб він сходив у КГБ, бо з ним терміново хочуть поговорити. Потішук не відмовлявся від зустрічі, проте попросився спочатку сходити з нареченою в ЗАГС. Але оперуповноважений наполіг, що спочатку в КГБ.

Молодята відчули не добре, але вдіяти нічого не могли. Наречена пішла до родичів у місті, а Павло на зустріч з начальником Ковелького КГБ. Начальник КГБ спочатку дав знати, що знає про намір Потішука одружитися, а потім знову почав розпитувати Павла чи були зв’язки з повстанцями. Коли Потішук сказав, що не було і не буде, то КГБіст пред’явив ордер на арешт Павла Трохимовича. Після цього Павла відразу заарештували і відвели в камеру. Так в 19 років почалось його життя в’язня.

В Ковельській тюрмі Павла сильно не катували і не довго протримали в підвалі наповненому водою. Через місяць ув’язнення рішенням «особого совєщанія» Потішуку дають 10 років ув’язнення за антирадянську діяльність.

ВТЕЧА

Після вироку, в 1950 році, відправляють Павла в Казахстан. Потрапив він на будівництво в Караганду. Козацька душа не витримала неволі, і в Павла Трохимовича зароджується бажання втекти. Знайшлись ще товариші по нещастю з таким же наміром. Разом група була з шести осіб, з яких три українці і троє росіян. Серед росіян був підполковник радянської армії, і капітан Воробйов, про якого багато писав Солженіцин. Також Павло Трохимович пригадує молодого хлопця Агальцова і водія на прізвище Рижко. Всі шестеро мали політичні статті ув’язнення.

Помітивши, що рів навколо зони в одному місці засипаний, вирішили прорватись через те місце вантажною автівкою. Для цього забрали у комірника бочку пального, а самого комірника закрили на місці бочки. Троє втікачів сіли в кабіну, а троє на кузов. Спочатку спокійно проїхали територією сталінського концтабору, на що ніхто не звертав увагу. А потім, у визначеному місці, різко рвонули в бік «запрєтки», легко прорвавши колючий дріт, і поваливши декілька стовбців, вантажівка вирвалась за межі концтабору. При цьому автомобіль так швидко завернув за кут будинку, що  вартовий навіть не встиг жодного разу по ній стрілити.

Втікачі майже безперешкодно вирвались в степ, який в Караганді рівний і твердий як асфальт. Тому до пізньої ночі не зупиняючись гнали автомобіль подалі від в’язниці. В сумерках продовжували рух, не вмикаючи світла. Завдяки цьому, по світлу фар інших автомобілів, бачили де їхні переслідувачі. Один з тих трьох, що були на кузові, постійно стояв і вдивлявся в темряву, та умовленим стуком по кабіні, давав сигнал коли треба зупинитись, чи звернути. Коли черга спостерігати була Павла Трохимовича, він побачив десь далеко попереду якесь світло, тому дав сигнал зупинитись, щоб не натрапити на переслідувачів.

Використавши цю зупинку, втікачі вийшли з автомобіля, щоб розім’ятись. Яке було їх здивування, коли за три метри попереду авто, виявили обрив… Якби не зупинка, вони б просто злетіли у  глибоке провалля кар’єру, і загинули.

Помалу об’їхали провалля, і продовжили втечу на автомобілі. Десь через добу доїхали від Караганди до Петропавловська, а це близько 700 км. З Петропавловська планували далі їхати залізницею. Проте, біля кожної каси на залізничному вокзалі вже стояв міліціонер. Вирішили заночувати. Попросились до людей переночувати, але вже в ночі були заарештовані міліцією. Потім дуже раділи, що заарештовували їх не спеціальні відділи ГУЛАГу, які могли при затриманні їх як не вбити, то скалічити.

Після затримання, втікачів на кузові самоскиду відправили під конвоєм назад в Караганду. По дорозі зупинялись на нічліг в якомусь райвідділі, де п’яний конвой добряче побив затриманих втікачів.

В Караганді втікачів судили, і всім дали по 25 років. Так з 10 років ув’язнення, в Потішука стало 25 років, а відсидів він лише один рік. Це був 1950 рік, коли десь в його рідному Поліському краї, згинув останній повстанець, натхненник Павла Трохимовича – Іван Дятел, на псевдо «Орел».

Після суду, втікачів спочатку відвезли в Казахстанське місто Екібастуз. А звідти, в «телятниках» відправили в Красноярськ. А з Красноярська, баржею по річці Єнісей, 28 днів, майже голодними, везли в Норильськ.

НОРИЛЬСЬК

В  Норильську втікачів розкидають по різних таборах, які находяться поруч. Воробйов потрапив на ту ж зону, що й відомий дисидент Данило Шумук, про що написано в його спогадах “За східним обрієм“. А Потішук на табір №5, де він налагоджує звязок з односельчанкою Галиною Зеленою («Гива»), яка мордувалась на сусідній жіночій зоні №6, спогади якої ми нещодавно оприлюднювали.

Пригадує Павло Трохимович цікавий випадок з Нориського концтабору. Служив там охоронцем на вишці українець, а в таборі мордувався його односельчанин, за зв’язки з УПА. Час від часу коли земляк чергував на вишці, в’язень підходив до вишки, і вони подовгу між собою розмовляли. А знались вони не лише як земляки, а як стрільці однієї боївки УПА… Але тому, що на вишці, вдалося приховати своє повстанське минуле. Якось той охоронець з вишки кинув шапку в «запрєтку». А коли підійшов його земляк-в’язень, попросив подати шапку, бо мовляв дуже холодно, а з вишки в «запрєтку» дороги не має. В’язень послухав, і лише ступив в «запрєтку», як отримав смертельну кулю від земляка на вишці. Так служака з вишки замітав сліди свого повстанського минулого.

В Норильських концтаборах комуністи знущались над в’язнями в нелюдський спосіб, тримаючи погано одягненими, голодними і примушуючи до десятигодинного робочого дня без вихідних. В’язні були доведенні до такого відчаю, що деякі вдавались до того, що відбирали пайок в інших, влаштовуючи розбійні напади один на одного.

Пригадує Павло Трохимович бранця з Дрогобича на прізвище Лапка. Якось Лапка посперечався з нарядчиком (в’язень-колаборант зонівської адміністрації) на прізвище Сєлянін. Сєлянін користуючись своєю фізичною перевагою, і службовим становищем, жорстоко побив українця Лапку. Це дуже розгнівало українця, і він заявив землякам, що вб’є кривдника. Товариші спробували відмовити його від такого ризикованого кроку. Але Лапка підібрав момент, виготовив ніж і прийшов до «шуши», де окремо жив Сєлянін. Та коли Лапка увірвавшись наніс удар ножем в серце Сєляніну, той встиг нанести смертельний удар нападнику. Так і впало відразу два трупи.

З рештою в концтаборі в’язні притерлись, і стали готуватися до опору злочинній комуністичній системі, яка мордувала їх в нелюдський спосіб. Коли адміністрація дійшла до свавільних розстрілів в’язнів, почалися акції протесту відомі як «Норильське повстання». Місцевий ГУЛАГівський генерал Сємьонов спочатку хотів зупинити повстання самотужки. Вишикувавши офіцерів в чотири лави, з оголеною зброєю,  генерал Сємьонов зайшов в середину табору. Проте був оточений тисячами в’язнів, і стрільбою підписав би собі смертний вирок. Наляканий генерал заховав зброю. А офіцери, що прийшли з ним і не мали при собі зброї, спокійно розійшлись по табору, спілкуватись з в’язнями. В той час як ті офіцери, що прийшли зі зброєю, боячись, що в них її відберуть, спробували сховатись в «запрєтку». Але там конвой з вишок, примусив їх лягти на землю.

Коли генерал Сємьонов пообіцяв, що піде і відразу подзвонить в Москву, щоб передати вимоги в’язнів, його пропустили до виходу. Але відійшовши до вишок, генерал почав кричати до охорони, аби вони стріляли по в’язнях. Але оскільки він ступив у «запрєтку», конвой з вишок, змусив лягти на землю й генерала Сємьонова, чим розсмішили весь табір.

Для придушення повстання, в Норильськ звезли спеціальні каральні підрозділи комуністичної системи, складених з бійців народів Азії і Кавказу, які навіть російської мови не розуміли. Спочатку з усіх таборів був викликаний актив в’язнів, до яких потрапив і Потішук, і вивезений далеко в Тундру. А потім цих каральників завели в табори, де вони беззбройних в’язнів просто розстрілювали. В таборі де утримувався Потішук розстріляли 37 чоловік. В інших таборах було те саме.

Вивезених активістів у Тундру, потім по Єнісею, відправили в Красноярськ, а далі на Колиму. Але коли ще декілька тижнів пливли в баржі по Єнісею з Норильська, то по дорозі знищили багатьох «сексотів», які проявились під час Норильського повстання. З часом трупи сексотів розкладалися, тому в’язні кричали конвою, аби забрали від них своїх «помічників», бо вже засмерділись.

На Колимі в’язнів з Норильська приймали обережно, адже адміністрація розуміла з ким має справу, і не мала наміру нариватись на неприємності. На Колимі Павло Трохимович пробув до самого звільнення.

Найбільш приємніші хвилини в’язні пережили, коли дізнались про смерть кривавого масового вбивці Сталіна. В’язні вістку зустріли піснями, віршами і анекдотами.

ЗВІЛЬНЕННЯ

Після смерті Сталіна і повстань в комуністичних концтаборах, налякані комуністи оголосили амністію, і багато в’язнів отримали волю. Серед них і Павло Потішук. Проте в рідний край повернувся не відразу, бо не мав грошей навіть на проїзд, тому на деякий час вирішив попрацювати на рудниках Колими. Заробивши трохи грошей, Потішук разом зі  своїм двоюрідним братом, що теж карався за антирадянську збройну боротьбу, у 1956 році повертаються на Батьківщину.

Зваживши на те, що йому сидіти ще більше двадцяти років, а наречена вагітна, і її дитині треба буде батько – Павло Трохимович написав їй, щоб вже жила зі своїм чоловіком, а його краще забула. Але колишня наречена ще йому писала, і запевняла, що всі ці випробування для неї ніщо. Проте Павло Трохимович не відступився від свого рішення, зваживши ще й на прохання мами колишньої нареченої, яка теж йому написала, з проханням не розбивати сім’ю.

Поживши в Скулині декілька місяців, і не маючи ніякого працевлаштування, Павла викликав до себе начальник Ковельського КГБ. КГБіст переконав Потішука на деякий час покинути село, аби не накликати на себе проблеми. Павло Трохимович їде до свого товариша в Калініно, під Москву, і влаштовується там на роботу будівельником.

З часом Потішука забирають до себе родичі, і допомагають влаштуватися на роботу в сільському господарстві під Києвом. Так Павло Трохимович отримав землю в Жулянах, і побудував собі будинок де живе й досі. Зараз це вже частина Києва. Тоді ж він одружився з односельчанкою, з якою прожив всі ці роки душа в душу.

Проживаючи довгі роки в Києві, Павло Трохимович так і не змирився з русифікацією українців. І ставиться з великою неповагою до мовних колаборантів, які потрапляючи в  русифіковані міста України, відмовляються від української.

З надзвичайною радістю зустрів звістку про Незалежність України.

Зараз пана Павла тривожить намагання Кремля приєднати Україну до Митного Союзу, і те, що при владі зараз відверто антиукраїнські сили.

На запитання, чи за таку Україну ви боролися, відповідає:
– Ні, Не за таку! Вона ще не українська… Треба щоб Україна була УКРАЇНСЬКА!

Павло Трохимович ніколи не жалкував, що віддав свої найкращі молоді роки боротьбі за Україну. І якби довелось ще раз прожити своє життя, то знову готовий пройти всі ці випробування заради України. Адже його гасло як завжди: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї!».

Джерело: Поліська Січ