Цікаве про співпрацю між ОУН та Усташами (хорватськими націоналістами)
2012/04/05
Використання червоно-чорного прапора в інших країнах.
2012/04/06

Демократичний капіталізм США і комуністичний соціалізм СССР – гілки одного дерева

Сьогодні як і протягом всього періоду незалежності України будь-яка влада намагається йти не своїм власним – українським шляхом, а шляхом запозичення в інших. Такі запозичення є не дуже близькі для українців, що напряму пов’язано із запровадженням державної ідеології, яка ґрунтується, на жаль, на антиукраїнських засадах. Всі президенти незалежної України не прагнули створити щось “своє” – українське, їм до смаку було взяти вже готове “чуже” і поширити на території від Чопа до Мілового.

Перш за все, слід сказати, що чиновники та представники всіх гілок влади незалежної України майже ніколи не брали до уваги власне українські ідеї, хоча Президент Віктор Ющенко і намагався показати себе палким українським патріотом, та навіть націоналістом, однак його показовий патріотизм вже вичерпався на другому році правління. Все це тому, що ніхто не прагне перевести із легального підпілля у державні кабінети ідеологію українського націоналізму, завдяки якому можна збудувати сильну, міцну, культурну Україну.

Відомий британський дослідник феноменів нації та націоналізму, професор-емерит в галузі націоналізму та етнічності Ентоні Сміт зазначив: «Націоналізм — це доктрина волі поневоленої нації як економічно, так культурно і політично.» Те, що націоналізм – це любов і добро до свого, було доведено давно декількома поколіннями філософів, істориків та інших дослідників України, Великої Британії, Німеччини, Італії, Швеції, Франції та США. Однак тема, яку хотілося торкнутись, стосується саме двох ідеологічних шляхів, які сьогодні запозичує влада України. Перша – американський шлях демократичного капіталізму, який намагався впровадити на українських теренах Президент Віктор Ющенко. Друга – дуалістичний радянсько-російський (брєжнєвсько-путінський) шлях комуністичного соціалізму, який сьогодні змінив свої форми у прийнятний демократичний соціалізм.

Слово “соціалізм”, яке для більшої частини “лівих” символізує історію і соціальний проект, який вони бачать в позитивних термінах, але який був “запозичений” двома різними політичними силами, що втілили фундаментально незрівнянні з соціалізмом кроки: 1) соціалізм більшовицького типу в СССР; 2) соціалізм кейнсіанського типу (державно-інтервенційний) – капіталізм у США. Розмежовуючи ці дві гілки соціалізму від одного дерева слід зазначити, що перший був названий реальним соціалізмом (або реально-існуючим соціалізмом), а останній називають соціал-демократією.

Американський письменник, соціолог та футуролог Елвін Тоффлер у своїй науковій праці “Третя хвиля. Від індустріального суспільства до гуманнішої цивілізації”, що і американська соціал-демократія, і радянський комуністичний соціалізм є складовими однієї ідеології – індустріалізм, яка по суті доводить, що суспільство має залежати від економіки держави. Що відбувається, коли суспільство стає індустріальним? З практичної точки зору, в ході індустріалізації все більше людей стають нездатними обслуговувати себе і подбати про дітей. З поділом робочого місця та місця проживання, виробництва і сімейного вогнища, виробництва і відтворення, всі функції від приготування їжі та хатньої роботи до виховання дітей повинні виконуватися кимось іншим. Таким чином, будь-яка нація зосереджується лише на двох основних поняттях як ”прибуток”-”витрати”, гроші стають при цьому головним ідолом кожного індивіда в суспільстві.

Отже, розпочнемо з представника демократичного капіталізму. Сучасна “держава добробуту” у США розвинулася двома великими стрибками. Першим був переворот у політиці, зумовлений глибокою економічною кризою й заворушеннями серед багатьох її жертв — фермерів, підприємців, безробітних. У 1920-1940 рр. за державної підтримки розвинулися соціальне страхування та соціальна допомога, підтримка підприємництва, фермерів і домовласників. Найбільше від цього виграли середній клас, фермери та організовані, переважно білі, представники міського робітничого класу. Нововведення 1960-х рр. значно розширили сферу дії соціальних програм. Вони були інспіровані усвідомленням існування бідності та соціальної незахищеності в багатому суспільстві, розвивалися під тиском руху за громадянські права чорного населення, жіночого руху та руху за ширші соціальні гарантії. Протягом 1980-х рр. вдалося досягти успіху в багатьох програмах подолання бідності й забезпечити добробут більшості населення, особливо літніх людей. Під час наступного економічного спаду добробут сімей утримувався на більш-менш сталому рівні завдяки зростанню частки жінок у робочій силі.

Державний апарат США характеризується антифедералізмом, децентралізацією влади і поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову на всіх рівнях управління. Відсутність сильного центрального державного апарату має глибокі корені в історії США, де рух робітничого класу був роз’єднаний через расизм і велику змішаність населення щодо походження й релігії, тому держава не була змушена створювати потужні владні структури, здатні протистояти цьому руху. Ідеї соціал-демократії не мав ґрунту для розвитку, і при створенні “держави добробуту” ідеологічний вакуум був заповнений “лібералізмом” промислових і фінансових корпорацій, які домінували в економіці.

Традиції ідеологічного панування демократичного капіталу в США беруть початок у XIX ст., коли саме капітал брав на себе обов’язок соціального захисту в багатьох аспектах: у фінансуванні охорони здоров’я, освіти та інших інститутів добробуту, а також їх управлінні у соціальному забезпеченні за місцем роботи та доброчинній діяльності. На початку XX ст. у країні вже була наявна гегемонія промислових і фінансових корпорацій, які сформували загальні риси американської “держави добробуту”. Таким чином, все населення країни має працювати аби забезпечити свій добробут, при цьому власне яким має бути добробут визначають представники великих корпорацій, які лобіюють свої інтереси у всіх органах влади.

Представник комуністичного соціалізму, а радше більшовизму, СССР, не стала “державою добробуту” для населення, а лише для партійної номенклатури КПСС. Ідея комунізму як політичного руху була сформульована Карлом Марксом. У прогнозній складовій “Теорії комунізму” під комунізмом розуміють такий ідеальний стан “суспільства майбутнього”, коли всі люди, члени суспільства будуть ставити суспільні інтереси вище за власні, розуміючи вирішальну роль держави у їхньому житті. Тому, виходячи з цього основними аксіомами комунізму є:

1) Безкласовий стан суспільства (первісний комунізм, докласовий або достановий суспільний лад).

2) Лад соціальної організації суспільства, в якому суспільство є власником усього майна. В реальності — держава є власником усього майна. Держава також планує і контролює економіку під структурою однопартійного політичного уряду.

3) Теоретична концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації, що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва й може розглядатися як відгалуження соціалізму. Він виходить з принципу: «Biд кожного — за здібностями, кожному — за потребами».

Разом зі встановленням СССР і так званого “соціалістичного табору”, а особливо разом з перемогою сталінізму у 1940-х рр., затверджується режим державного комунізму, що суперечить принципам та завданням комунізму. Сталінський “термідор” заперечує принципи “перманентної революції” на користь “соціалізму в окремо узятій країні”. Класова боротьба відіграє центральну роль в радянській ідеології. Згідно з цією теорією, встановлення комунізму відповідає кінцю будь-якої класової боротьби, а класовий розподіл людей зникає із настанням соціалізму.

Реальний соціалізм — так називалась ”радянська дійсність”, яка підкреслювала розбіжності з марксистсько-ленінським ідеалом “свєтлава комуністічєскава будущєва”. Державна, вірніше партійна, ідеологія в СССР підкреслювала виключну роль пролетаріату у становленні держави, а тому, цьому стану і надавались, нібито, великі преференції. В той же час інші стану, особливо підприємці і селяни стали головним ворогом радянської машини смерті.

Хоча ознаки капіталізму в СССР були відсутніми, суспільство не було соціалістичним навіть умовно. Державна власність на засоби виробництва створила вакуум власності. Відсутність приватної власності сприяла виникненню корупції, пригнічувала мотивацію, спотворювала пріоритети керівництва, та відхиляла зусилля держави на контроль за рахунок планування та керування. Інтереси суспільства були заміщені владою партйник і гебістських лобістів. Домінування номенклатурної системи зруйнувало критерії професійності та фаховості, розчинило механізми підзвітності, та зміцнило владу окремих партійних груп. Партія – КПСС, бюрократія, апарат безпеки – КГБ, та військові утворили владну еліту, яка правила бюрократично-централізованим, розпорошеним суспільством. Суспільство в СССР було безкласовим, хоча форми соціального розшарування існували, особливо серед партійних функціонерів та інтелігенції.

Видається цікавим цитата одного з перших більшовиків, Лева Троцького, який у 1927 р. заявив: «Соціалізм не виступає проти недоліків “капіталізму”, він агресивно виступає проти дійсності. Він робить спроби придушити реальний світ, але, врешті-решт, йому це не вдається. Проте протягом тривалого періоду ці зусилля можуть мати успіх у створенні сюрреалістичного світу з його парадоксом, що неефективність, бідність, брутальність можна видавати за вище благо суспільства, світу, в якому суспільство не може кинути виклик цій брехні.» Таким чином, один з ідеологів геноциду українців зазначав, що радянське суспільство буде жити в омріяному світі і йти до “свєтлава комуністічєскава будущєва”, але соціалізму, та навіть комунізму, воно не досягне.

Підсумком диктату радянської ідеологічної машини став розпад СССР на 15 вільних держав, однак і сьогодні в 8 з них (Росія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Вірменія, та, нажаль, Україна) відчувається не природне відродження сталінсько-брєжнєвських ідеалів державног7о управління із застосуванням силових структур. Тому, українці, як вільна та прогресивна нація, мають обрати власний шлях побудови національної держави спираючись на досвід прийдешніх поколінь, зокрема на праці Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Євгена Коновальця, Миколи Сціборського та Степана Бандера.

На останок, хотілося б зазначити, що наявність кризових явищ в системі соціалізму у двох його протилежних іпостасях – капіталізм і комунізм, пов’язано з тим, що індустріальний світ вступає в нову стадію історичного розвитку, стадію технотронної цивілізації, котра вже не піддається законам індустріалізму. Україна має зробити перехід до націократичної держави шляхом революції влади та суспільства, вона є рушійною силою багатьох змін. Як не крути, але без похорону ностальгії за совєцькістю подальше життя української нації можна поставити під сумнів – або українців навернуть до “русскава міра”, або розділять між сусідами, що як і у 1920-1930-х рр. нищили українство. Слід задуматись і перейти до дій!

Слава нації! – Смерть ворогам!

Денис Ковальов

Карикатура на Хрущова та Кеннеді

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *