Якщо суспільний договір, який нібито історично уклав народ з державою, згідно класичній буржуазній філософії, задля удосконалення та полегшення свого буття на землі, систематично порушується з боку держави, тобто інституту, що начебто покликаний втілювати усі народні прагнення, то логічно говорити про те, що він не лише продемонстрував свою повну неспроможність боротись із тими глобальними викликами та проблемами які постають перед національним організмом в сучасності а й повністю себе дискредитував!
Народ, як носій одвічного права, у своїх прагненнях створити ідеальне суспільство, повністю наділений повноваженнями, достатніми для того, щоб розірвати цей брехливий неписаний договір та відібрати в інституту держави його незаслужені привілеї, якими держава користується лише для все більшої і більшої узурпації влади та пригнічення народу. Необхідно повністю позбутись будь-яких державницьких ілюзій, звільнитись від міфічних уявлень про суспільний устрій та вийти із догматичних рамок накинутих ззовні! Найпрогресивніші державники розуміють народ первинним, а державу лише оболонкою, інструментом за допомогою якого народ стає нацією – найвищою формою організації спільноти, яка здійснює втілення своїх поривань та ідеалів на певному етапі розвитку. Але для нас цілком очевидно, що ця «оболонка» не тільки не створює націю, не тільки затісна для народу, більше того – вона шкідлива.
При утворенні сучасної держави, яке відбувалось одночасно із формуванням поняття нації, а саме після буржуазних революцій у Європі, інститут держави дав змогу національному організму вирости у своїй політичній організації та суспільному укладі порівняно із антинаціональними імперіями феодальних часів, в яких народ був абсолютно безправний, перебував у ще більш пригнобленому стані ніж зараз, знаходився під гнітом авторитарного привілейованого прошарку. Але з часом civitas, як притаманно усім без винятку системам відстаріла, та більше того стала проблемою у собі. Держава та народ живуть як два окремі організми, до того ж взаємовиключають одне одного, адже чим більше повноважень на себе брала держава, тим менше простору для розвитку та свободи залишалось народу, згодом держава взяла собі ідею повної узурпації влади за самоціль, що не могло не відобразитись на народі, який став заручником своєї ж власної ініціативи. Народ як категорія природна, здатна до самовдосконалення та розвитку, тому штучні рамки державного інституту створеного наприкінці 17 століття для неї явно застарілі та стають на перепоні генерації нею нових ідейних горизонтів, заважають народові стати нацією. І чи може бути інакше, якщо держава за своєю суттю і походженням є інструментом панівного класу для придушення пригнічених класів. Якщо державні чиновники це приводні ремені експлуатації працюючих мас з боку підприємців, що продають інтереси народу за тридцять срібняків, знаючи лише один закон – наживу і лише один засіб – хижацтво.
Тут звичайно слід враховувати особливості різних народів та притаманних їм ментально-психологічних та суспільно-організаційних традицій, хоча беззаперечним залишається те що кожна народна спільнота прагне звільнення від деспотизму системи і лише антинародні суб’єкти можуть стверджувати протилежне. Держава, якою б вона не була за своєю формою, (ліберальною чи авторитарною) за своєю природою завжди прагне до максимального захоплення повноважень та якнайбільшого втручання у життя народу та громадянина. Ліберальна держава у цьому аспекті ще більш підступніша та оманлива, адже прикривається красивими постулатами та створює ілюзію свободи, втілюючи свої плани приховано та непомітно на відміну від авторитарної. На сьогодні усі ініціативи що йдуть з народу, глушаться у своєму зародку, їх пожирає цей паразитичний наріст, який годується за рахунок суспільства і затримує його вільний розвиток. Держава відучила народ мислити, самоорганізовуватись та найголовніше – діяти без наказу зверху, натомість не без успіху намагається видресирувати покірних роботів, які звикли жити за штучно накинутим сценарієм. Український етнос у своїй традиції суспільної організації завжди славився непереборним вільнолюбством і прагненням до народовладдя, доказами цього служать народні віче часів Київської Русі, козаччина з її вольностями, безкінечні селянські повстання, Махновщина, Українська Повстанська Армія, остання як доказ блискучої самоорганізації народу за відсутності державного апарату. Все це ще і ще раз доводить нам тезу про вічність народу та штучність держави. Наче кайдани, кожен народ скине з себе державну владу і підтримуваний нею класовий поділ, після чого стане справжньою нацією, вільно увійде в суспільство майбутнього – самоврядну і безкласову людську спільноту.
Сьогодні, коли репресивний апарат держави опинився в руках найбільш реакційних, найбільш українофобських, найбільш злочинних елементів фінансового капіталу і встановив їх відверту терористичну диктатуру, ми бачимо наочний доказ шкідливості держави та навіть надзвичайної небезпеки її для національного організму і справи його соціального визволення.
Нас не цікавить інтеграція до державної машини та вмощення на зручних кріслах її відрегульованого репресивного механізму, нас цікавить лише повний її демонтаж та заміна тотальною самоорганізацією народу – республікою прямого народовладдя працюючих мас, без експлуатації людини людиною і без влади людини над людиною. Ліберально-бюрократична держава тоталітарного ухилу доживає свої останні дні і як завжди це було в українській історії, справжня народна самоорганізація на практиці доведе її некомпетентність та неактуальність.
Отже народовладдя замість чудовиська державної машини, вільна людина замість вільного ринку, природа замість штучності, суспільна власність замість приватної, самоорганізація замість диктату згори!
Хай живе революційна боротьба всіх народів і працюючих мас за національне і соціальне визволення!
Білий
Джерело: Орієнтири