Десь у 1920-х роках український національний рух захворів на державофілію. Захворів важко і ледве не безнайдійно. Якщо ще М.Міхновському “Україна irredenta” уявлялась “республікою робочих людей”, тобто інструментом для забезпечення і захисту загального добробуту нації, то тепер (вірогідно, з подачі Д.Донцова) незалежна держава стала єдиною самоціллю. Причому, якою вона буде, які в ній будуть соціальні та національні протиріччя, – це не так сильно цікавило “Провід”, на який в наш час прийнято молитися, скільки сам процес здобування.
Ні, звісно, була розроблена ціла “Націократія” і економічна стратегія ОУН – цілком у дусі Модерну, у дусі сліпого копіювання західних еталонів та імпульсів “другої [індустріальної] хвилі”.
Що ж, відбулося, українці є “державотворчою нацією” у державі, де панують кримінал і капітал – слова дещо співзвучні і, мабуть, не дарма. Користуючись зростанням соціального невдоволення, певні політичні партії (суб`єкти прогнилої та дискредитованої виборчої системи, котра на початку ХХІ ст. ледве не на всіх теренах західної цивілізації та її колоній зрадила свої початкові принципи) просувають свої хворі інтереси до найбільшої в державі “кормушки”. На жаль, нікуди більше.
Інакше і бути не може: наративи Модерну вичерпали себе. І той, хто каже: “нам потрібні українці-олігархи”, – не менший зрадник багатомільйонного народу селян, робітників, інтелігентів, усіх жертв “хвилі третьої”, ніж той, хто свідомо сливе блюдолизом у олігархів інших національностей (якщо у власників крупного капіталу взагалі можлива національність).
У чому базис нації – питання академічне. До сих пір ґрунтуючись на радянських поняттях про націю (чи “класичних”, як люблять означувати їх шанувальники Донцова і Липинського), окремі зрадники народництва (чим мав би бути справжній націоналізм) схиляються перед політією, ворожать на геополітичних стратегіях і думають, що сукупність заінтригованих людей, нічого не знаючи про етнічну Традицію, не будучи її носіями, зате зацікавлені у експансії та визиску багатств інших народів, – це і є найбільш вдала форма національного проекту.
Тим самим вони зайвий раз доводять те, що нація – такий собі інформаційний конструкт, який твориться передовсім національною мовою (універсальною знаковою матрицею для самовираження) шляхом інтеграції всього розмаїття варіантів етнічної культури в більш-менш однорідну (т.зв. “національну”) і приписуванням отриманому інших прагнень та інтересів, окрім Волі, Життя (бажано мирного) і Добробуту.
Любителі національних олігархів, втім, рішуче закривають очі на те, що модернізація (особливо в індустріальному та урбаністичному аспектах) руйнує, ламає, нарешті, вбиває живу ниву етнічної Традиції. Почитайте економічну стратегію ОУН – можливо, не таку категоричну в плані аграрної реформи, але цілком співзвучну більшовицькій у загальному своєму напрямі. Чи залишаться після цього українці, а чи етнографам доведеться збирати останні промені етнічного у столітніх бабусь, – Сціборського і ко це чомусь не хвилювало.
Концепція аполітеї пізнього Ю.Еволи – одна з найщиріших політичних позицій другої половини ХХ ст. Занадто щира для інтелігентних квазібуржуа, котрі (само)висуваються у ідеологи націоналістичного руху. Занадто виваженою вона є і для молодих сердець, котрі не хочуть, тим не менш, і маратися о сучасну політику – зганьблену і спотворену примару античної політії.
Саме тому найпочеснішим, найчистішим, найшляхетнішим шляхом я вважаю відродження етнічної Традиції – того, що і робило наших прадідів українцями, а відсутність чого робить нас галасливими безбатченками у імпортному одязі та з нікому не потрібними аксесуарами. Відродитись самому у світі етніки як буття, з`єднати розірваний ланцюг власного роду, поширити ідею (саме тут можуть допомогти елементи національної культури і передовсім – мова).
В цьому я бачу необхідність і важливість Українського Розмовного Клубу. Правильнішим може бути тільки створення революційних осередків, хоча б за прикладом тієї ж ОУН. Але ж краще гратися по правилах (навіть якщо їх встановлюють ті, для кого будь-які суспільні норми – жарт), тим більше якщо є можливість заробити собі славу дійсно “української” партії.
До речі, у світі Традиції практично неможлива двомовність (у абсурдному сенсі “двох рідних”), відтак розчиняється хвора для нації тема.
Я глибоко переконаний в тому, що західна модерна цивілізація (і не кажіть, що у світі існує інша з претензіями на глобальність) приречена. В іншому випадку ніяка “національна держава” і тим більше “національна еліта” (яке огидне слово для будь-якої людини із самоповагою!) не врятують українців від перетворення на уніфіковану масу споживачів-виробників (у замкеному колі цих процесів) на службі у глобального капіталу. Але в кого ж стане сміливості (і щирості) кинути виклик всім політичним, соціальним, економічним дискурсам і практикам Модерну? Адже для цього потрібно стати щонайменш – Брейвіком, краще – Ніцше, Унабомбером чи гіпотетичним Тайлером Дьорденом. Однак у нас є своя зоря – екзистенційний гайдамака, що його підніс один з головних “архітекторів” української нації Т.Шевченко. Герой-у-лахмітті, що несе пломінь такого відчайдушного, такого героїчного і рішучого у добу корупції та імперіалістичної жадоби гасла, як “Воля народам! Воля людині!”.