В Золотоноші членом ОУН Буткевичем і місцевим вчителем Глижинським (колишній осавул армії УНР) на початку грудня 1941 року було організовано Українську козацьку сотню. Агітація до вступу проводилась під гаслом творення української армії, що боротиметься за Самостійну Україну. Козаками ставали чоловіки і молодь Золотоніського району, які не були членами партії. На кінець грудня сотня нараховувала близько 90 вояків, розбитих на 3 чоти (взводи) і озброєних залишеною радянською зброєю, форма була теж радянською. Єдиною ознакою приналежності до сотні стали синьо-жовті пов’язки на лівому рукаві.
20 грудня 1941 року в місті було створено німецьку ортскомендатуру, прибув також взвод фельджандармерії. Перше, що зробили окупанти, був арешт сотника Буткевича (за портрет Бандери в канцелярії сотні) і заборона козакам носити синьо-жовті пов’язки. Загін перейменували в «допоміжну вартову сотню» (Hilfswachkompanie), новим командиром став Глижинський. Козаки почали охороняти створений поблизу Золотоноші невеликий табір військовополонених.
В березні 1942 року новий командир провів урочисту посвяту синьо-жовтого прапора сотні, під яким козаки склали присягу на вірність Україні. Реакція нацистів не забарилась — в квітні 1942 року сотник Глижинський і ще двоє старшин були заарештовані за націоналістичну агітацію, а більшість козаків сотні (дві чоти) відправлені до діючої армії на Кавказ.
Сотня була створена членом ОУН(Б) без участі жодних німецьких чинників, тобто фактора тиску з боку окупантів в даному випадку не було. Присягу козаки складали під синьо-жовтим прапором на вірність Україні. Основна маса добровольців (21 особа) це чоловіки віком від 25 до 40 років, 10 козаків – молодь віком від 15 до 25 років. З загального числа, двоє – учасники Визвольних Змагань 1917-22 рр., п’ятеро – з сімей розкуркулених чи репресованих, один повернувся з заслання, а ще один вісімнадцятирічний юнак був засуджений за хуліганство. Восьмеро козаків – колишні вояки ЧА (5 офіцерів, старшина, фельдшер і 2 рядових), з них 7 відпущені з німецьких таборів, і 1 дезертир. Троє перейшли в сотню з допоміжної поліції. Двоє добровольців – колишні вчителі місцевої школи, один – колишній голова райради Осоавіахім’у, ще один – студент 4 курсу Київського університету. Всі козаки – українці, жодного комуніста, комсомольця чи працівника НКВД серед них виявлено не було.
Таким чином, близько третини розглянутої нами групи складають дорослі люди з певним життєвим досвідом, налаштовані відверто антибільшовицьки. Ще восьмеро козаків займали більш-менш вагомі посади в радянській армії та громадських установах, що не завадило їм відразу ж вступити до українського формування. Вони, як і решта, зробили це не маючи особистих рахунків з попереднім режимом, і не отримуючи жодних соціальних чи матеріальних переваг, а навпаки, наражаючись на утиски як з боку нацистського, так і радянського режиму. Зрештою, п’ятеро керівників сотні були по черзі розстріляні німцями за націоналізм протягом грудня 1941 – квітня 1942 рр., половина, щоб уникнути переслідувань, відгукнулись на пропозицію відправки на фронт, а ті, що залишились, були влиті в складі роти до німецького охоронного батальйону.
Олександр Городинець, Сергій Марченко «Діяльність ОУН на території Черкащини»