Постать генерал-хорунжого армії УНР Володимира Сікевича, мабуть, одна з таких, що найбільш замовчувалась совєцькою “історією”. Можливо тому, що очолюваний ним Гайдамацький кіш, в якому воювали здебільшого мешканці східних областей України, на початку 1918 року переможним маршем пройшов Слобожанщиною та Донеччиною, регіонами, які весь час вважали пробольшевицькими.
Володимир Сікевич народився в містечку Тараща під Києвом 5 вересня 1870 року в родині барона Василя Сікевича, таращанського предводителя дворянства. Після закінчення гімназії Володимир Сікевич здобув військову освіту, навчався у Володимирському Київському кадетському корпусі та Київському піхотному юнкерському училищі. Службу розпочав у 131 піхотному Тираспольському полку ад’ютантом командира батальйону, потім командиром роти, помічником командира батальйону. Учасник війни з японцями, нагороджений п’ятьма медалями. Під час Першої світової війни полковник Сікевич – командир полку, а згодом – командир 36 піхотної бригади. Нагороджений п’ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю. 1917 року йому було присвоєне військове звання генерал-майора.
Як і багато інших офіцерів, він не сприйняв большевицького перевороту. Проте, зберігши за майже 30 років військової царської служби українську ідентичність, він пішов служити не в білу армію, а присягнув (у грудні 1917) Україні. На початку 1918 року Сікевич був призначений командиром одного з підрозділів створеного Симоном Петлюрою Гайдамацького кошу Слобідської України. Кіш був утворений з мешканців Донбасу та Слобожанщини. Гайдамаки розгромили більшовицьке повстання на київському “Арсеналі”, а потім брали участь у боях з большевицькими військами під командуванням Муравйова за Київ. Як тільки Київ відбили у большевиків (1 березня 1918 року) Гайдамацькій кіш розвернули у Запорозьку дивізію армії УНР. Володимир Сікевич був призначений командиром 3 Гайдамацького полку, який входив до складу цієї дивізії. Дивізія визволила від большевиків Лубни, Конотоп, Полтаву. 6 квітня Запорозька дивізія Армії УНР зайняла Харків. 13 квітня відділи Кримської групи українського війська звільнили від більшовиків Лозову. В Харкові в квітні 1918 року Запорізьку дивізію було перетворено у Запорізький корпус, включивши величезну кількість добровольців. Корпус став одним з наймогутніших формувань молодої української армії.
Там само, у Харкові Володимир Сікевич очолив Донецьку групу Запорізького корпусу, до якої входили 1 і 4 Запорізькі полки, 3 Гайдамацький Кіш, гарматний та інженерний полки Армії Української Народної Республіки. До речі, у складі Донецької групи воювали поет Володимир Сосюра і майбутній кінорежисер Олександр Довженко. Керована Сікевичем група 15 квітня після кривавого 12-годинного бою здобула Барвінкове, втративши при цьому 9 козаків, а 59 вояків було поранено.
17 квітня українське військо увійшло до Донбасу і здобуло м.Слов’янск, а 18 квітня м.Бахмут (нині Артемівськ). 23 квітня 1918 року більшовицькі війська, готуючись до відступу, підірвали мости біля Бахмута, того ж дня війська УНР зайняли станцію Часів Яр. Далі військо наступало на Горлівку і станцію Микитівку. 25 квітня група полковника Володимира Сікевича тримала цілодобовий жорстокий бій з більшовиками біля так званого “Циганського лісу” (зараз це – територія Калинівського району Горлівки, поблизу шахти ім.Румянцева), внаслідок чого наші частини здобули станцію та місто Горлівку – важливий стратегічний осередок вугільної промисловості України. В цьому бою особливо відзначилася 6 сотня пішого полку, на чолі з сотником Коваленком. Розбиті московсько-большевицькі частини поспіхом відступали в напрямі Області Війська Донського. Українські гайдамаки Сікевича дійшли аж до станції Колпакове. Саме тут проходив українсько-російський кордон, і тут 26 квітня 1918 року під звуки гарматного салюту Володимир Сікевич власноруч розгорнув наш національний прапор і встромив його в землю. На початку травня 1918 року майже вся територія України була звільнена від військ совєцької Росії.
По закінченні бойових дій війська Донецької групи розташувалися в Донецькому басейні: 1 Запорізький полк імені гетьмана П.Дорошенка – в Бахмуті, 3 Гайдамацький – у Слов’янську та на станції Микитівка, 4 Запорізький імені гетьмана Б.Хмельницького – у Дебальцевому, панцирний дивізіон – у Краматорську. Війська охороняли східні рубежі нашої молодої держави. І відновлювали зруйновані большевиками підприємства. Так, уряд Леніна, залишаючи район Донбасу, вирішив пограбувати місцеві підприємства і місцеве населення. 16 квітня Сталін дає вказівку СНК Донецько-Кріворіжської республіки оборонятися до останнього солдата, провести повну евакуацію цінностей Донбасу в Росію. Пограбування шахт і заводів, що було здійснене большевиками, зруйнована інфраструктура Донецького краю обумовили різкий спад виробництва і звільнення робітників. І тим не менш, промисловий регіон після більшовицької навали, з квітня 1918 року, вже під синьо-жовтим прапором української держави, відновлює місцеві органи самоврядування і налагоджує роботу шахт і заводів. На третій день по звільненню Горлівки від більшовиків, зі станції Микитівка в напрямку металургійних заводів рушив перший ешелон з 500 тонами вугілля.
На початку 1919 року, за завданням Директорії, Сікевич виїхав до Австрії та Угорщини, де, будучи військовим аташе, очолював репатріаційну комісію та водночас формував із колишніх військовополонених-українців підрозділи для армії УНР. В 1924 році генерал Сікевич з родиною виїжджає з Будапешту і переселяється до Канади в Торонто. Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста Симона Петлюри. В Канаді Сікевич очолював антибільшовицький рух. Був видатним політичним діячем, його називали “Український Лев”. На зустрічі з королевою Єлизаветою та королем Георгом представляв українських вояків. Володимир Сікевич залишив по собі добру пам’ять не лише вояцькими чинами та дипломатичним хистом, не лише гострою шаблею, але й гострим пером: він автор п’ятитомника спогадів “Сторінки з записної книжки”, багатьох статей на актуальні та військові теми. Про популярність Сікевича можна судити по тому, що на його похорон 1954 року зібралось 3,5 тисячі людей. Усі, хто був присутній на церемонії прощання у центральному залі Торонто, могли побачити іменний хрест і орден св.Володимира та шаблю, прикрашену червоною стрічкою Симона Петлюри. Прощання тривало 5 днів. Люди йшли безперервним потоком. Багатотисячна процесія нескінченними лавами йшла вулицями Торонто. Журналісти писали, що такого похорону Торонто ще не бачив. Похований генерал Володимир Сікевич в Торонто на кладовищі “Проспект”, де знайшли останній притулок багато видатних осіб.
Ми мусимо зробити все можливе, щоб пам’ять про генерала Сікевича залишилась у Горлівці. Горлівська битва 25 квітня 1918 року фактично стала вирішальною для остаточного визволення території молодої Української Республіки від загарбників. Горлівка завжди була і залишається одним зі стратегічних промислових центрів Донбасу. Події, що відбулися тут у квітні 1918 року, стали вирішальними у подальшій долі України. Ключовою фігурою цих подій була визначна постать генерала-хорунжого Володимира Сікевича, ім’я якого нині відоме вже не тільки цілому світу, воно нарешті повертається в Україну – до землі, яку ця людина безмежно любила і була готова віддати за неї життя.
Ігор Славгородський,
голова Горлівської міської організації ВО “Свобода”