Складність висвітлення життя сотника кінної сотні полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця полягає в обмеженому колі джерел. Насамперед, це “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського та спогади зведеної сестри (по батькові) Кириченко Федори Маркурівни.
Іван Маркурович Компанієць народився в с. Суботові Чигиринського повіту Київської губернії у 1890-х роках. У селянській сім’ї, крім нього, було ще троє дітей: старші брати Степан і Харитин та молодша сестра Федора. Долі їх склались по-різному. Степан працював у волосній управі с. Суботова, потім – у Крилівському лісництві, коло нинішнього м. Кременчука. Харитина – конокрада і вбивцю – у 1920-х роках селяни скарали на смерть самосудом, впіймавши на місці злочину. Сестра Федора, 1904 р. н., і нині проживає в селі.
Про дитячі та юнацькі роки Івана Компанійця інформації вкрай скупі. Відомо, що закінчивши п’ятикласну суботівську школу, він деякий час у ній викладав. Потім поїхав до м. Новоросійська (Краснодарський край) на заробітки – поїздки до південних губерній Росії були дуже поширеними серед місцевого населення. До рідних країв Іван Компанієць повернувся в 1918 році, маючи вже військовий досвід.
В 1919 – 1920 рр. у Суботові безроздільно панував Свирид Коцур, керівник “Чигиринської республіки”, який вів збройну боротьбу проти всіх, хто не поділяв його поглядів. За свою бурхливу біографію проти кого тільки він не боровся: проти Гетьмана Павла Скоропадського і Директорії, проти денікінців і червоних, врешті, проти холодноярців.
Стосунки з односельцем і далеким родичем Свиридом Коцуром у Івана Компанійця не склалися з самого початку. Під час суперечок справа доходила до зброї… Коцурівці довго полювали за Іваном. “Прискочить, було, з товаришем чи сам із Холодного Яру вночі, – згадувала Федора, – і говорить, щоб вікна позавішувала, бо стрельнути можуть. Звали один одного не “товариш”, а “добродій” чи “пан”. Чула, як товариш звав Івана: “Пане сотенний!”1
У словесному портреті сотника розбіжностей не має: жінки, які становили переважну більшість опитаних, насамперед відзначали, що Іван був гарний на вроду. Маємо підтвердження цього у книзі Юрія Горліса-Горського, осавула штабу полку гайдамаків Холодного Яру: “Розмовляючи з ним, – писав Юрій Горліс-Горський, – я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно класично гарне: чисті риси, густі, як намальовані брови, палкі чорні очі – ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався – здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса” 2. Довершила образ Івана Компанійця сестра: “Був одягнутий, аж страшно дивитись: шапка – сива, шлик – червоний, чемерка – чорна, обкладена сивим, пояс – червоний, штани – червоні, як козацькі, широкі, чоботи – лаковані” 3. А пояс зав’язаний “по-козацьки” 4. Це чітко видно на фотографії.
Батько, боючись за життя сина, час од часу прохав його облишити небезпечну справу, на що Іван відповідав: “Як сволоч уб’є, то не візьмете мене в Суботів. А як взнають добродії, то поховають в Холодному Яру. Не хочу, щоб на мою могилу тут паскудили” 5.
Іван Компанієць мав великий успіх у жіноцтва. Як із гумором казав Юрій Горліс-Горський, жінки “бігали до манастиря молитися до його чорних брів” 6. Власне, через жінку, “вдовичку” з с. Адамівки, що лежало на березі Дніпра по той бік дороги Черкаси – Чигирин, Іван і загинув. Десь у середині лютого 1920 р. він поїхав до неї на побачення. Вже на зворотній дорозі потрапив у засідку коцурівців. Люди говорили, що якби не осічка, залишився б Іван живий…
Холодноярець Андрій Чорнота, побратим Компанійця, був буквально розлючений, що Іван загинув “ні за цапову душу” – “із-за якоїсь задрипаної спіднички”. “Думаєш, – говорив Чорнота Залізняку (Юрію Горлісу-Горському), – багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути?” 7.
Похорон був величним і надзвичайно велелюдним. Відспівали Івана у Покровській церкві с. Мельників. Потім на руках віднесли до Мотронинського монастиря, на цвинтарі якого його і поховали.
Деякий час, поки існував монастир, за могилою доглядала двоюрідна сестра Івана, яка була черницею. Пізніше, за наказом місцевої влади, могилу розгорнули…
За свідченням Юрія Горліса-Горського, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак під час промови на кладовищі Мотронинського монастиря назвав сотника Компанійця “одним із найкращих борців” 8.
Віктор Гугля,
Історичний Клуб “Холодний Яр”
с. Суботів Черкаської обл.
Джерела
1, 3,5. Кириченко Федора Маркурівна, р. н. 1904, с. Суботів.
2. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Червона Калина (Львів), 1992. – С. 21.
4. Воропай Олекса. Звичаї нашого народу. – Оберіг (Київ). – 1991. – Т. 2. – С. 387.
6, 7. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Червона Калина (Львів), 1992. – С. 25.
8. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Червона Калина (Львів), 1992. – С. 27.