Здавалося, мовне питання в Україні, поставлене таким чином, як його бачать прихильники подальшої русифікації, під час нинішньої передвиборчої кампанії експлуатуватись не буде. Принаймні, самі українські політики «першого ешелону» не раз заявляли, що ця тема давно «заїжджена», компромісу в ній вони знайти не можуть, а відтак вона лише розколює суспільство та віддаляє нас усіх від конструктивного діалогу. Відверто кажучи, із цією тезою важко не сперечатися. Адже проблеми, які виникають у суспільстві, необхідно вирішувати, а не заганяти вглиб. Але сперечатися з цим ми можемо лише тоді, коли справді визнаємо, що мовне питання в Україні не тільки постає щоразу, але й набуває чимдалі більшої гостроти. Та чи справді воно відбувається саме так? Чи, можливо, поговорити про мови, а саме – удаване пригноблення російської мови в Україні, полюбляють саме ті сили, яким, мабуть, уже й сказати нічого?
Ось вам і приклад. Сидять у власних кабінетах керівники органів державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії та громадські організації України, засоби масової інформації, представництва міжнародних іноземних організацій в Україні та усі люди доброї волі й не підозрюють, яке таке лихо коїться на вулиці. Аж тут отримують «ОБРАЩЕНИЕ РУССКИХ УКРАИНЫ», від якого буцімто мають прозріти. Насправді ми мусимо попросити вибачення у читача за дещо недолугий перелік суб’єктів, що був поданий вище, але саме так і скероване звернення, яке і нам довелося прочитати. Читаємо й не можемо позбутися від нав’язливого запитання: а чому це автори не у віршах його написали? Тоді принаймні у того твору якась би форма була, бо ж реального змісту, аргументовано поставлених питань, а тим паче – пропозицій щодо вирішення нагальних проблем на двох сторінках тексту ніяк побачити не можемо. І хто такі «русскіє люді України»? Це організація така, чи новий народ? А що означає перша ж теза звернення (подаємо в перекладі з російської): «Більше двадцяти років питання про статус російської мови в Україні є джерелом зростаючого громадянського конфлікту»?
Наскільки більше двадцяти років? Справді, у 1989-му році на хвилі горбачовської перебудови та як один із перших паростків майбутньої незалежності в УРСР було прийнято Закон «Про мови», який не втратив чинності досі. Очевидно, стаючи в жорстку опозицію до України як унітарної держави, «русскіє люді» також визнають, що іще до прийняття цього закону та задовго до розпаду СРСР московська влада їх пригнічувала та вже тоді «послідовно та планомірно» витісняла російську мову із усіх сфер життя. Нісенітниця, чи не правда?
Залишається незрозумілим, про які випадки «прямой или косвенной» дискримінації за мовним принципом говориться у зверненні. Якщо ви, панове, справді вважаєте, що такі випадки в Україні є, і вони, на вашу думку, замовчуються, чому з у своєму зверненні не назвете хоча б один такий?
Утім, із деякими тезами у зверненні ми таки можемо погодитися. Зокрема, із тим, що передвиборчі обіцянки політиків забуваються наступного ж дня після виборів. Шановні «русскіє люді», може вже годі голосувати за януковичів, симоненків та інших проросійських обіцяльників, які не виконують зобов’язань перед власним же електоратом? Шкода, що це чи не єдина здорова думка у зверненні. Бо, якщо говорити серйозно, насправді мовне питання в Україні має значно глибший сенс, аніж балачки про те, що певна частина населення держави навіть не намагається розмовляти українською сама та активно провокує на таку поведінку інших.
Ось щойно закінчилася чергова епопея зі вступом молоді до вузів. Про що говорили найбільше? Чи не про те, що російськомовним абітурієнтам важко було складати незалежне тестування українською. А хто винен у тому, що молодь, яка народилася та виросла за часів Незалежності, не змогла вивчити мову держави, у якій буде жити? Чи не ті ж «русскіє люді» щоразу здіймали ґвалт з приводу того, що їх діти мають право навчатися «на родном и общепонятном»? Вони ніби не розуміли, що заздалегідь ставлять власних же дітей у нерівні умови, власноруч роблячи їх чужинцями на рідній землі. Чи, може, в подальше існування Української держави вони не вірили тоді та не вірять тепер? Вочевидь, це вже сформована й непримиренна ідеологія, що підтверджується й окремими фразами зі згаданого звернення. Зокрема, його автори вважають, що невизнання російської мови другою державною призводить до політичної та культурної ізоляції країни.
Ізоляції від кого? Від Росії та деяких інших республік СРСР, які досі заходяться поновлювати щось подібне до «союзу нєрушимих». Важко уявити, що знання російської допоможе українцям вільно спілкуватися з європейцями, американцями, мешканцями африканських, азійських країн тощо. Але ж автори тексту вважають, що саме російська мова є важливим інструментом культурної комунікації не тільки всередині країни, але й за її межами! Виходить, спілкуватися із зовнішнім світом ми маємо також переважно через Росію. Інакше «русскіє люді» ратували б про посилене вивчення в Україні англійської, німецької, іспанської та інших мов. А якби вони справді дбали про права нацменшин, то запропонували б надати статус державної й таким мовам, як польська, словацька, румунська, ромська, угорська, білоруська, іврит, ідіш тощо. Але де там! З такою політикою совєтського союзу назад не повернеш, і як пояснити своїм найактивнішим прихильникам, що вони матимуть знати з десяток мов, якщо ті за ціле своє життя не спромоглися заговорити по-українськи.
Що ж, на думку «русскіх людей» необхідно зробити в ім’я «благополучного будущего»? Можливо, попросити захисту у Мєдвєдєва, який у своєї Держдуми уже отримав законодавче право вводити російські війська на територію інших держав під приводом захисту росіян, які там проживають. Можливо, докладати максимум зусиль для гноблення української нації, бо ж вони самі визнають у тексті звернення, що «сьогодні, як ніколи раніше, їх (політиків – ред.) ставлення до статусу російської мови є головним мотивом голосування «за» чи «проти» для мільйонів громадян». Чому вони стверджують, що «так буде завжди»? Мабуть тому, що для проросійських політиків в Україні не існує інших проблем, а відтак питання економічного розвитку, бідності українських громадян, ізоляції від зовнішнього світу після запровадження візового режиму із більшістю сусідніх країн тощо насправді їх не цікавлять. То хто ж ви такі, «русскіє люді України»?
Олександр Миць