Стоп’ятдесятиріччя Івана Франка привернуло увагу українського суспільства до усієї творчої спадщини цього велета національної думки, вченого-енциклопедиста, політичного діяча та ідеолога української політики. На жаль, саме ця сторона творчості відомого поета і письменника досі маловідома. Іван Франко був відомим політичним діячем свого часу. В умовах відносно демократичної Австро-Угорської імперії на зламі ХІХ–ХХ століть він формував початки українського національного політичного життя. Один із засновників радикальної партії, він досить швидко розчаровується у її ідейних засадах і разом із відомими суспільними діячами того часу М. Грушевським, Є. Левицьким, В. Охримовичем утворює Українську національно-демократичну партію, яка згодом пережила перипетії Першої світової війни, була серед провідних сил українського національного відродження часів Західно-
Української Народної Республіки і (у реформованому вигляді, як Українське національно-демократичне об’єднання) дожила до 1939 року.Іван Франко активно вивчав найновіші для початку ХХ століття політичні теорії та ідеологічні течії і намагався знайти їх застосування у практиці політичної боротьби на західноукраїнських землях, а згодом, у період пом’якшення режиму у Російській імперії у 1905–1907 роках, і на Великій Україні. Як зауважив один із найвідоміших сьогодні франкознавців Я. Грицак, «За все своє життя Франко був і драгоманівцем, і марксистом, і фабіанцем, і радикалом, і націонал-демократом. Але жодне з цих означень не годиться для характеристики його громадської діяльності, не припасовується до його могутньої політичної постаті». Проте еволюція політичних поглядів, якими захоплювався Франко, не була ідеологічно «всеїдною»; ні, один постійний ідейний стрижень був йому властивий
протягом усього життя. Цей стрижень – усвідомлення своєї відповідальності за долю української нації, постановка чіткої мети – державність України, самостійне державне буття українського народу (який в австрійській Галичині ще називав себе русинами). Як це
давно склалося у політичних традиціях європейських демократичних країн, І. Франко мислив себе, як писав у листі до свого однопартійця М. Павлика, «насамперед русином (тобто українцем. – Ю.К.), а потім радикалом». Це був результат глибокого аналізу
конкретно-історичної ситуації і безальтернативності вибору державного майбутнього для нації, який на той момент ще був «поза межами можливого». Є всі підстави стверджувати, що Іван Франко був засновником сучасної ідеології української національної демократії.
Як писав проф. В. Здоровега у своїй посмертній публікації «Іван Франко і українська публіцистика» («Дзеркало тижня», 2006, №№ 22, 23), «Про політичні, філософські погляди І. Франка написано досить багато. На жаль, практично все написане у радянських, підцензурних, умовах стосовно його філософсько-політичних поглядів було напівправдою, а вона, як відомо, є найвишуканішим видом брехні. Мільйони українців ще зі шкільної лави засвоювали оповіді про те, що він насамперед вивчав і пропагував марксизм, хоч сам до
правовірного марксиста не доріс. Цим, до речі, користаються й досі деякі лжесоціалістичні формування, виставляючи І. Франка своїм предтечею і кумиром». Франко, без сумніву, не був марксистом, насамперед тому, що глибше від інших зрозумів його суть. Глибоке розуміння проблеми марксизму Іваном Франком, зокрема, виявилося у його геніальному передбаченні неминучого тоталітарного режиму у марксистській «загальнонародній державі», здійсненому у праці «Що таке поступ?», яка була опублікована 1903 року. Хоча ця праця увійшла до 50-томного зібрання творів Івана Франка, ми наводимо тут відповідний уривок з неї, який показує, що саме суть марксизму, а не «сталінські перекручення політики Леніна» чи «відхилення від соціалізму» згодом, через десятиліття після Франка, стала джерелом масових репресій комуністичних режимів та брежнєвського застою.
Одна з найважливіших ідеологічних тез Івана Франка знайшла свій вираз у статті «Огляд української літератури 1906 року», опублікованої на початку 1907 р. як аналіз українських видань, що виходили на території Російської імперії. Стаття не увійшла до 50-
томного Зібрання творів Івана Франка, і вперше в сучасній Україні була опублікована у маловідомому збірнику його творів «Мозаїка», виданому З. Франко та М. Василенком у Львові 2001 року. Більша частина цієї статті, яку ми наводимо тут, закінчується
геніальними словами: «…і в таких інтернаціональних справах як соціалізм здорові, органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту і тільки тоді вони перестануть бути сірою теорією і зробляться цвітучою дійсністю».
І на закінчення ще раз процитуємо проф. В. Здоровегу: «Якщо уважно вчитатись у публіцистику І. Франка початку трагічного ХХ століття, то він найрішучіше виступав за незалежність, державність України. Але як реаліст, він дуже боявся неготовності українства до такого історичного кроку… Тому робив усе від нього залежне, щоб, по-перше, здолати… «роздвоєння-поєдинок між духом і розумом, коли перший не визнає поразки і живе її майбутнім подоланням, а другий поринає у реальність, де замало сили Духа, а потрібна конкретна організаційна робота і самовіддана праця суспільства, насамперед її проводирів». По-друге, він категорично застерігав проти участі українців у загальноросійських рухах та їх привабливих зовні партіях на шкоду власним національним інтересам. Цю думку він недвозначно сформулював у статті «З кінцем року», за яку на нього так образилась Леся Українка, а В.Ленін обізвав цей погляд реакційним. По-третє, І. Франко, який свого часу сам захоплювався соціалізмом і марксизмом, категорично виступив проти спокуси давно віджилого в Європі і все ще популярного в Росії й Україні як її частині марксизму та збільшовиченого соціалізму».
Юрій Ключковський