В історії революційних рухів рідко обходиться без «ексів» (експропріації). Саме напади на поштові карети, банки чи інші державні установи поповнювали касу підпільних організацій. Так було й в УВО, згодом і в ОУН.
Такі дії завжди становили небезпеку й не завжди виконавцям вдавалося успішно виконати запланований «екс». В практиці УВО-ОУН, після невдалих акцій, в Організації запроваджувався мораторій щодо проведення наступних нападів. Але з часом, потребуючи коштів для підпільної діяльності, Організація знову ступала на шлях експропріації. Так було й у березні 1929 року. Зважаючи, що в той час у Польщі листоноші самостійно розносили пенсії, різноманітні виплати та грошові перекази по домівках, серед провідного членства УВО у Львові виникла ідея здійснити напад на поштаря.
Для цього, в зручному помешканні на першому поверсі було винайнято кімнату для однієї з дівчат із розвідувального відділу УВО. її документи були оформленні на ім’я «Полі Бронфман» і яка розмовляла лише польською мовою. За день до нападу до неї в гості прийшли два бойовики, які ніколи не зналися між собою, але знали умовний пароль до Полі – «Сервус, Люська!».
Того дня поштар приніс передачу в 15 злотих, яку спеціально переслали, щоб хлопці та дівчина могли зорієнтуватися в поведінці із поштарем, адже наступного дня він мав принести більшу суму. Проте коли наступного дня хлопці кинулися в’язати поштаря, той вирвався та вискочив через вікно. В замішанні розпочалась втеча бойовиків й переслідування їх поліцією. І якщо одного з них, Романа Мицика, вдалося піймати, то інший – студент права та син священика, Ярослав Любович, – при перестрілці отримав поранення та застрелив себе в одній із кам’яниць по вулиці Шептицьких.
Подія 6 березня гнітюче вплинула на українське суспільство, яке через легальні організації та партії почало вимагати від УВО припинення експропріацій, за які сплачуються такі жертви. Втім й позиція УВО, яку відображала газетна стаття в «Сурмі», засвідчила, що для Організації це була немала втрата: «.. .слід би застановитися над цею справою цілій українській суспільності. Але не критика революційної ідеї, не кидання каменем на УВО мають бути вислідом цієї застанови. Замість звертати очі поза себе, хай кожен запитає себе: чи сповнив він свій обов’язок супроти УВО? Чи причинився він до того, щоб найбільш ідейні одиниці не мусіли йти на смерть за пару тисяч злотих? Чи зробив він що-небудь, щоб люди, які можуть віддати користь на інших ділянках, не потребували заніматися невідповідними для них справами? Ходить про усунення причин, що спонукають УВО послуговуватися такими засобами, а не про докори, обвинувачення або й порахунки різних політичних груп…».
УВО провела детальне слідство організованого «ексу». Відомо, що в цьому ж часі психологічно зламався Роман Барановський – крайовий бойовий референт. В історії Організації він стане чи не першим гучним прикладом, коли особа такого рангу піде на співпрацю з поліцією й таємно інформуватиме про організаційні таємниці націоналістів.
Невдалі «екси» відбулися рік до того й рік після того. Наприклад, у 1930 році при невдалому нападі теж загинув студент права Гриць Пісецький. Під плащем він був вбраний у пластовий однострій, що того ж року привело до заборони діяльності Пласту в Польщі.
Українське підпілля платило високу ціну, здобуваючи кошти на революційну діяльність. А все ж, героїчна смерть Любовича та його похорон на Личаківському кладовищі за участі тритисячного українського натовпу викликали неабияке національне пробудження молоді.
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”