Протягом останніх століть, ми – українці, були позбавлені права вільно вивчати, поширювати свою історію, виявляти й шанувати вірних синів України, які своєю невтомною, безкорисливою працею прислужилися країні та її народу. Але, як відомо, природа не терпить порожнечі, тому зараз до нас повертаються забуті чи приховані українські імена. Одне з них – професор Євген Онацький. Чільний діяч українського національно-визвольного руху, визначний науковець, етнолог, лексикограф, публіцист, дипломат, до цього ж наш земляк.
Євген Онацький народився 14 січня 1894 року в Глухові. Батько його походив зі стародавнього козацького роду, викладав у Глухівському учительському інституті. Дитинство Євгена пройшло в нашому місті, а згодом сім’я переїхала до Кам’янець-Подільського. Тут Євген навчався в гімназії, яку закінчив 1912 року зі срібною медаллю.
У 20-ти річному віці Є. Онацький вступив на навчання до Київського університету св. Володимира на історико-філософський факультет. У Києві, згадує Євген, «я почав активно цікавитися українською історією та культурою. Ходячи по київських букіністах та щонеділі відвідуючи київську «толкучку», я зібрав досить таки поважну бібліотеку з українознавства, в якій я мав не тільки всі козацькі літописи, а навіть такі рідкісні книжки, як «Історія Русів»…». Вже в ранньому віці Євген Онацький вирішив присвятитися науковим дослідам української історії та історії культури. Разом з цим студент Онацький включився в суспільно-громадську роботу і незабаром став провідним діячем в об’єднаному керівництві всіх вищих шкіл Києва – Головної Студентської Ради.
У революційному 1917 році з постанням Центральної Ради молодий Євген увійшов до її складу від українського студентства і невдовзі був призначений до її Секретаріату. Брав активну участь у Всеукраїнському Конгресі, що був скликаний Центральною Радою в Києві 17-24 квітня 1917 року. В цьому ж році за дорученням Центральної Ради виїздить на переговори з козацькими лідерами Вільного Дону до Новочеркаська та до кубанських козаків – Катеринодара на Кубані. Так Євген Онацький започаткував свою дипломатичну діяльність, маючи всього 23 роки. Треба наголосити, що у 1917 році він стояв близько до Голови Центральної Ради проф. М. Грушевського, який запросив Є. Онацького на посаду секретаря Центральної Ради. Це був надзвичайно важливий і відповідальний пост в парламенті молодої української держави. Він також був членом Президії Малої Ради, яка рівночасно була Президією Центральної Ради. Брав безпосередню участь в оформленні і проголошенні 4-го Універсалу і разом з Головою Центральної Ради підписував важливі закони українського уряду.
У 1917 році Онацький також починає свою наукову і журналістську діяльність. У зв’язку з відновленням діяльності Українського Наукового Товариства в Києві Є. Онацький виголошує на його форумі свою першу наукову доповідь. Також друкує свої ранні наукові роботи в журналах «Україна» і «Наше минуле». Не підлягає сумніву, що перед молодим дослідником стояв відкритий шлях наукової праці. У листі до Дмитра Антоновича 21 вересня 1919 р. він писав: «Як ви знаєте, перші два роки, я як секретар Центральної Ради, брав активну участь у політично-національній боротьбі в Україні, але мушу зазначити, що мене завжди тягнуло до зовсім іншої діяльності – діяльності наукової і лише почуття обов’язку перед Батьківщиною примушувало мене віддати ввесь час і всі сили діяльності політичній».
Початок журналістської праці відбувається зі співробітництва з офіційним виданням Центральної Ради, а згодом Онацький стає членом редколегії тижневика «Народна справа» під орудою Б. Дорошкевича. Тут друкуються його численні праці з історичної і суспільно-політичної проблематики.
У січні 1919 року починається новий етап життя Євгена Онацького. Того місяця він виїжджає в складі української делегації на Мирову Конференцію в Парижі. Проте туди він не потрапляє, а залишається на шість місяців у Швейцарії де займається публіцистикою. Завдяки допомозі Д. Антоновича – голови Української Дипломатичної Місії в Італії, Є. Онацький у жовтні 1919 року переїжджає до Риму і включається у дипломатичну працю.
У 1929 році Євген Онацький знайомиться з Головою Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) полковником Євгеном Коновальцем, найближчим часом стає одним з його близьких співробітників та дорадників, згодом призначається представником ОУН в Італії. Саме Є. Коновалець особисто запросив Онацького вступити до лав Організації, відзначивши після знайомства його незламний дух. Їх пов’язувала не тільки спільна діяльність, але й особиста дружба. Євген Онацький послідовно відстоював свою позицію – прикласти всі зусилля для визволення України від окупантів, викривав політику комуністичного імперіалізму. Долучення молодого, здібного політика до ОУН треба вважати закономірним явищем. По довголітніх світоглядових шуканнях Онацький себе «віднайшов» і прийняв ідеологію українського націоналізму. Він був глибоко моральною людиною і заразом політиком-реалістом, який усю свою діяльність розглядав під кутом інтересів і добра української нації.
Є. Онацький (псевдоніми «Дометенко», «Винар», «Італ», «Тарас») бере активну участь у видавництві націоналістичного журналу «Розбудова Нації», який видавався у Празі одним з ідеологів українського націоналізму Миколою Сціборським. Долучається до унапрямлення закордонної політики ОУН і розбудовує міжнародні зв’язки організації. Він був здібним політиком і людиною високої товаристської культури, і це сприяло зв’язкам Онацького із закордонними політичними діячами.
Поряд з політичною діяльністю Онацький багато сил докладав для популяризації української тематики в навчальних програмах італійських університетів, поширював українське серед італійських вчених, інтелігенції. Завдяки його науковим працям італійською мовою предмет української історії був належно спопуляризований серед італійських дослідників і студентів. Таким чином Онацький закладав підвалини вивчення україністики в Італії, був піонером цієї шляхетної справи. З 1936 по 1940 р.р. викладає українську мову у Вищому Східному Інституті в Неаполі, де завдяки його старанням створено кафедру української мови та літератури. А з 1940 року аж до свого арешту фашистами викладає у Римському Державному Університеті.
29 вересня 1943 року за постійну критику нацизму гітлерівці заарештовують професора і вивозять до в’язниці у Берліні. Після звільнення у травні 1945 року Онацький повертається до Риму і включається в громадське життя, стає до керівництва Українського Допомогового Комітету в Римі. У 1947 році через небезпеку видачі Совєтам виїжджає до аргентинського міста Буенос-Айрес, де професор редагує тижневик «Наш клич», місячник «Дзвін» та Календар-Альманах «Відродження».
Професор Євген Онацький також відомий як непересічний енциклопедист. Чи не найважливішим його твором є «Українська мала енциклопедія» – монументальна ґрунтовна праця, яка складається з 8 томів, над якою професор працював усе своє життя. На 2142 сторінках тексту професор зумів у популярно-науковій формі висвітлити головні події в розвитку українського народу і української культури. Також він опрацював «Українсько-італійський словник» на 1736 сторінок та словник з італійської на українську. Словники Онацького належать до фундаментальних праць в українській та італійській лексикографія і відводять їх автору почесне місце в історії українського мовознавства. Загалом бібліографія його творів налічує 58 сторінок, але вона не охоплює його праць друкованих після 1964 року.
Слід додати, що Онацький також займався перекладами літературних творів з італійської, французької та інших мов світу. Його збірка «З чужого поля» містить переклади оповідань Люїджі Піранделльо, Фредеріко де Роберто, Джека Фостера та інших письменників. З української мови на італійську він переклав твори М. Хвильового і М. Коцюбинського. Біографічні роботи проф. Онацького становлять окрему ділянку в його творчій спадщині. З цікавіших нарисів слід згадати: «Симон Петлюра – чесність з ідеєю», «Іван Франко – дух, що тіло рве до бою», «Олена Теліга – поетка героїчного життя», «Євген Коновалець – уроджений провідник», «М. Грушевський – чесність з народом», «Джузеппе Мацціні – апостол пригнічених націй», «Оскар Вайлд – геній парадоксу» і ціла низка інших біографічних статей, які тематично охоплювали українських та іноземних діячів, політиків, письменників та інших творців культури.
Окрему ділянку творчості професора становлять його етнографічні праці. В українських та італійських журналах того часу з’явились його численні розвідки, присвячені українському фольклору, мітології, народним звичаям та обрядам.
Не можна не відзначити Є. Онацького як українського теоретика та філософа. У своїх працях він намагається дослідити хвороби українського суспільства, шукає шляхи виходу з темряви, що заполонила українські душі. В своїй праці «Імперіалізм духу» він пише: «Хуторянство і провінціалізм – ось ті два наші головні вороги, що їх мусимо перемогти, ось на який фронт ми мусимо скерувати цілу свою силу характеру, щоби збудити в нашому народові приспаний творчий дух, піднести його…». Погодьтеся, це слова актуальні і сьогодні.
Помер професор Є. Онацький 27 жовтня 1979 року після тривалої хвороби й похований далеко від рідної землі у Буенос-Айресі.
Євген Онацький – ще один наш земляк, який заслуговує на гідне пошанування в його рідному місті, де народився і відбув свої перші роки життя. Його творчий доробок важко переоцінити, його здібності та працелюбність заслуговують на захоплення та повагу. Він до кінця залишився вірним своїй Батьківщині та поклав усі свої сили, талант, наснагу на вівтар відродження України. Його мрією було те, щоб українці нарешті підвелися з колін, позбулися своїх одвічних комплексів меншовартості і холуйства, посіли достойне місце серед вільних європейських народів.
Ярослав Фурс