Отримуючи привітання з уродинами від кількох сотень друзів, колег-науковців, партійних побратимів, ледве стримав посмішку, коли дізнався, яким оригінальним чином мене вирішив поздоровити відомий “українолюб” Вадим Колесніченко.
“Народний” депутат України (щоправда, ніхто не знає – від якого саме народу?) вирішив звернутися до Генеральної прокуратури України з вимогою порушити проти мене кримінальну справу через публікацію збірки статей під назвою “Ватра. Версія 1.0”, яка з’явилась друком ще минулого року. На цьому перелік побажань оскаженілого україножера не завершився, про що можна довідатись зі сторінок його блогу (http://blogs.pravda.com.ua/authors/kolesnichenko/4ec26154ae72d/) на популярному сайті “Українська правда”, де він опублікував текст свого меморандуму-доносу:
“По-перше, провести розслідування фактів видання, торгівлі та поширення книги “Ватра. Версія 1.0”, публікації ксенофобських, неонацистських матеріалів на інтернет-порталі “Ватра”;
По-друге, порушити кримінальні справи за статтею 161 Кримінального кодексу Україні щодо авторів та поширювачів видання та інтернет-публікацій; притягнути їх до відповідальності;
По-третє, внести прокурорське подання до органів внутрішніх справ України щодо вилучення видання в місцях його продажу, з бібліотек та інших організацій, установ”.
Звідси вже не так далеко до вимог засуджувати громадян на 25 років за антирадянську агітацію та пропаганду та спалення крамольної літератури на вогнищах інквізиції, про що у випадку бажання похизуватись своєю ерудицією з приводу та без приводу так часто люблять згадувати на телефірах депутати-регіонали як про характерну ознаку фашизму.
Про що йдеться? У квітні 2009 року я захистив у львівському національному університеті імені Івана Франка дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. Оскільки ще зі студентських часів займався порівняльною політологією та цікавився новітньою історією Італії та Німеччини, то обрав темою роботи трансформацію політичного руху в масову політичну партію нового типу на прикладі NSDAP і PNF. Під час опрацювання джерельної та історіографічної бази у мене зібралася велика кількість авторських перекладів унікальних історичних матеріалів 1920 – 1930-х років з італійської та німецької мов, біографічних нарисів тощо, практично невідомих українському науковому загалу, які не увійшли до підсумкового тексту роботи. Зібравши ці матеріали, я доповнив їх власними науковими розвідками, у яких висвітлював основні результати дисертаційної роботи, опубліковані в українських наукових журналах протягом кількох років. Для того, аби українські науковці, аспіранти, студенти університетів, та й загалом всі, хто цікавляться історією країн Європи міжвоєнного періоду, мали змогу оцінити перекладені мною першоджерела та співставити їх з українським контекстом, долучив також віднайдені у вітчизняних наукових бібліотеках та архівах праці українських теоретиків суспільно-політичної думки 1920 – 1930-х років. Врешті-решт, вирішив доповнити багатогранний та широкий за тематикою джерельний і аналітичний комплекс матеріалів кількома власними статтями та авторськими публікаціями молодих українських науковців, що досліджують феноменологію сучасного національного буття у всьому багатстві його проявів. У підсумку світ побачила збірка статей і матеріалів під назвою “Ватра. Версія 1.0”, названа на честь легендарного гурту популярного львівського композитора Ігора Білозора, вбитого російськомовними бандитами у 2000 році, що став символом новітньої трагедії національного духу. Першоджерела, надруковані у збірці, стали добрим довідковим матеріалом для студентів і викладачів, що радо користувалися ним під час опанування навчальних курсів, пов’язаних з історією політичних вчень ХХ століття. Адже вперше під однією палітуркою було зібрано уривки з унікальних праць Миколи Сціборського, Олега Ольжича, Ярослава Стецька, Олени Теліги, Євгена Онацького, Євгена Маланюка, Юрія Липи. Для порівняння було надруковано переклади уривків з творів Освальда Шпенглера, Отто Штрассера, Ернста Юнгера, Альфреда Розенберга, Пауля Йозефа Геббельса, програмові документи італійських, німецьких, українських політичних партій різного спрямування, що дозволяє українським дослідникам по-новому оцінити ідеологічний ландшафт міжвоєнної Європи.
Все це викликало бурхливу реакцію Вадима Колєсніченка, який чомусь вирішив, що “ця книга носить яскраво виражений пропагандиський характер та ображає національну гідність людей, сприяє розпалюванню ворожнечі”. На підтвердження цієї цинічної брехні “народний обранець” наводить абсолютно фантастичні з точки зору психічно повноцінної людини аргументи. Отже, цитуємо: “По-перше, упорядник видання Юрій Михальчишин є активістом Всеукраїнської організації “Свобода”, та активістом Націонал-Соціалістичної партії України, що відомі своєю відвертою пропагандою ідей ксенофобії, націонал-соціалізму, нетерпимістю до представників інших національностей, героїзацією пособників фашизму. По-друге, на обкладинці книги разом з назвою розміщена стилізована емблема свастики, що символізує нацистський режим, жертвами якого стали десятки мільйонів людей в усьому світі. По-третє, з статей, що розміщені у виданні, чітко простежується неприхована пропаганда ідей італійського фашизму, німецького нацизму, і їх українських різновидів, що заборонено в Україні та світі. Отже, якщо громадянин україни є членом ВО “Свобода”, то він апріорно є нацистом і фашистом для нардепа Колєсніченка та йому подібних, що дає їм право безкарно вигадувати нісенітниці і приписувати мені членство у вигаданій ним же “нацистській партії”. Щодо дизайнерського оформлення обкладинки, то мною було використано офіційно зареєстрований в Україні графічний символ “Ідея Нації”. Аби розгледіти у ньому міфічну “свастику”, доведеться випити не один літр горілки чи чогось міцнішого. Щодо ідеологічної складової, то намагання заборонити вивчення та публікацію історичних першоджерел будь-якого періоду під приводом того, буцімто це “заборонено”, бо так здається депутатові Колєсніченку, то власне це і є ознакою невигаданого реального фашизму, про який так любить постогнати вищезгаданий “антифашист”.
Заява Колєснічєнка до Генеральної прокуратури – це відродження єжовсько-берієвських порядків, намагання впровадити цензуру в орвеллівському дусі та продовження одвічної мрії окупантів закрити рота українській інтелігенції. Ненависник всього українського оскаженів, коли довідався, що у Львові вільно виходять друком публікації, у яких розміщено твори, що є духовною зброєю українців у боротьбі з окупацією. Для таких істот і тризуб – це зашифрована свастика, і Святослав Завойовник – антисеміт, і Тарас Шевченко – терорист, а Данило Галицький – группенфюрер СС.
Проїдаючи разом з колегами по парламенту сотні мільйонів бюджетних гривень щороку, Колєсніченко відзначився насамперед організацією антиукраїнських фотовиставок, розгоном патріотичних рок-фестивалів, фанатичним нав’язуванням законопроектів про державний статус російської мови, преференції московсько-чекістському православному бізнес-проекту та вимогами саджати за ґрати за так званий “екстремізм”, під який підпадає майже все. Від цитати Шевченка “кохайтеся чорнобриві, та не з москалями” до носіння вишиванки та спортивної куртки на масових протестних акціях. Соловей російського Генштабу в Україні зажив настільки специфічної репутації серед представників політикуму, журналістів, експертів та звичайних громадян, що будь-який сморідний пасквіль-донос його авторства в принципі свідчить, що черговий об’єкт атаки незалежно від політичних уподобань є пристойною людиною.
Парадоксально, але факт: за Колєсніченком і його репресивно-каральним психозом стоїть не тільки донецька владна машина, але й галицькі колабораціоністи-донощики. Грізному депутатському доносу від 14 листопада 2011 року передувала не менш гидотна стаття під претензційною назвою “Неонацизм і ВО Свобода”, опублікована тою-таки “Українською правдою” ще 27 жовтня (http://www.pravda.com.ua/articles/2011/10/27/6708115/)
Колишній “Галицький лицар”, а тепер банальний сексот, що роками редагував журнал із назвою з однієї літери та вдавав із себе при цьому рафінованого галицького інтелігента, запопадливо підготував і подав на тарілочці чорновий матеріал для депутатського доносу. Неважко пересвідчитись, що навіть ретельно відскановані сторінки із змістом “Ватри”, що увійшли до цидулки Колєсніченка в Генпрокуратуру, були підготовані та викладені в мережу інтернет Тарасом Возняком. З дидактичним пафосом, гідним редакції журналу “Мурзілка”, та прокурорсько-розстрільними інтонаціями, запозиченими в суддів Нюрнберзького трибуналу, львівський “інтелігент” гнівно затаврував мене за вигаданий “нацизм”, і поступився місцем куди впливовішому та небезпечнішому старшому за рангом інквізитору.
Для регіоналів і лібералів кожен українець – це потенційний фашист. Тому вони наввипередки беруться в рамках капіталістичного змагання тероризувати нас двомовністю, толерантністю, сталінізмом, мультикультурністю, приватизацією, інтернаціоналізмом, космополітизмом, та іншим непотребом. Колишні комсомольські бонзи, що стали “ефективними власниками”, депутатами і міністрами, виявляють гідну подиву органічну солідарність з вічнозакомплексованими псевдо-інтелігентами. Поки одні займаються геноцидом українців і розкраданням залишків національного багатства, інші забезпечують ідеологічне прикриття та організовують полювання на відьом.
Вчорашні “інтелігенти” на очах перетворюються на знахабнілих стукачів і сексотів. Дуже вже хочеться проміняти крісло редактора грантожерського журнальчика, та звільнену посаду радника екс-губернатора Львівщини на тепле місце в сталінсько-берієвсько-єнакієвській “трійці” тов. Калєснічєнка. Де можна буде без остраху та з насолодою вказувати на ідеологічно шкідливих авторів і їхні твори, виписувати проскрипційні списки та душити, душити, душити цензурою. А поміж тим – пописувати нудні графоманські статейки про євроатлантичну інтеграцію, цінності помаранчевої революції, пам’ять без агресії та спротив без насильства, постколоніальний синдром в Україні, геополітичні виклики та тенденції переформатування політичної карти України. Певний час цей банальний ляльковий театр буде необхідний донецько-макіївським баронам для імітації наявності демократії та свободи слова.
Окрім переказування своїми та несвоїми словами праць Габермасів, Гадамерів, Буберів і Хайдеггерів в інтелектуальному та концептуальному арсеналі самозванців-псевдоінтелігентів буквально нічого немає. Вічноображені та закомплексовані, вони змушені компенсувати та камуфлювати свою імпотетнтність численними графоманськими опусами на “актуальну” тематику. Єдина стійка форма літературного відображення дійсності, яку вдалося роками виснажливої праці опанувати псевдоінтелігентам – це жанр “інтелектуального” доносу. Свою нікчемність і боягузство ліберальні колабораціоністи мріють приховати за бронею і широкими плечима своїх нових союзників – кримінальної буржуазії, що панує в Україні, і проти якої ми, українські націоналісти, зібравши всі сили, спрямовуємо вирішальний удар.
У них – Сталін, Каганович, Брєжнєв та Щербицький, у нас – Бандера. У них Жуков та Ватутін – у нас Коновалець та Шухевич. У них – піонери-тимурівці та Павлік Морозов, у нас – пластуни та Герої Крут. У них – бомжуваті красноармєйци, підігріті спиртом матроси в тєльняшках та вироджені волохаті комісари з маузерами. У нас – сталеві колони січового стрілецтва, ідеалістичне юнацтво ОУН та суворочолі бійці УПА з античними торсами.
Українському селу вони запропонували свій рецепт “модернізації”, “реформ” та “нової країни” – колективізація, розкуркулення, голодомор, канібалізм і Сибір з Соловками. Українському місту вони принесли цегляні робітничі бараки, бетонні одоробла у вигляді “пам’яток історії”, обколотих та обдовбаних трамадолом шарікових зі швондєрами. У них за символи правлять сталінські п’ятикутні зорі, царські георгіївські стрічки та “пальма Мєрцалова”, – у нас золота корона Данила Галицького, червоно-чорні бандерівські стяги та зелено-білі карпатівські леви.
Вони вже приходили за нами. Приходили у комісарських шкірянках та тєльняшках з маузерами та казками про пролетарів усіх країн у 1917. У сіреньких френчах з розповідями про індустріалізацію та колективізацію у 1933. У зелених гімнастьорках із петлицями НКВС у 1939 і 1944 та п’яним бикуванням в стилі “ми вас асвабаділі, паетаму снімай часи”. У спортивних костюмах з битами та бандитськими “панятіямі” у буревісних 1990-х. Вони принесли нам кров, голод, холод, мільйони розстріляних, масові депортації та кримінальний “бєзпрєдєл”.
Тоді ми без зайвих інтелігентських дискурсів і наративів знайшли в собі мужність, і без вагання стали до бою, хоча сили й тоді були не рівні – проте наші вороги дотепер з жахом згадують у нічних страхіттях про тих, хто нас захистив. Січові стрільці Коновальця, бійці УПА та підпільники ОУН, небагатослівні хлопці з спальних районів у сорочках з краватками. Вони не побоялись Червоної Армії Троцького, берієвського НКВС і МГБ, донецьких рекетирських бригад 90-х.
Сьогодні вони приходять у гламурних костюмах від “Бріоні”, з депутатськими мандатами та швейцарськими годинниками. Нині їм не треба самотужки вламуватись о третій ночі з наганом в руці, аби провести обшук та депортувати вашу родину в приполярну тундру, а самим оселитись у “визволеній” квартирі в центрі Львова. Для цього достатньо під’їхати на чорному “Бентлі” до Генеральної прокуратури. Попередньо отримавши “наводку” від псевдоінтелігентного львівського хруня.
За логікою видового виживання, нам занадто тісно на одній планеті. Незалежно від національності та регіону. У нас різні цінності, різне бачення майбутнього. Генетична пам’ять залишилась. Вони пам’ятають нас, а ми – їх. Вони йдуть на нас, стіна на стіну. Одна стіна зламається, і впаде. Інша – вистоїть.
Юрій Михальчишин