Вербування агентів спецслужб. Фіктивні ОУН
У 1944 році міністерства внутрішніх справ і державної безпеки СРСР випрацювали нову систему боротьби з обома ОУН і УПА, вербуючи до співпраці захоплених членів націоналістичного підпілля, застосовуючи проти них удосконалені тортури, психологічний тиск, погрози карою смерті, шантаж долею рідних. До цієї системи входило також творення фіктивних ОУН, підконтрольних польським і совєтським спеціальним органам.
Завербовані поділялися на агентів, співробітників та інформаторів. Агенти отримували велику заробітну платню. У Польщі вирізнялися застосуванням тортур молоді офіцери спеціальних служб Броніслав Врублевський, Януш Мазурок і Юзеф Пенар, фахівці у справах ОУН.
Декотрі члени і кур’єри обох ОУН, ЗП УГВР і УНГ після схоплення під тиском були завербовані до співпраці з польськими і радянськими спецслужбами. Серед них вирізняються члени ОУН(м) Володимир Ковальський (“Шелест”, справжнього прізвища не оголошується) і Володимир Феник (“Карий”) та члени ОУН(б), які не були кур’єрами, – Леонід Лапінський (“Богуслав”, “Зенон”), Тиміш Білинський (“Томек”) і Святослав Панчишин (“Дорошенко”), про агентурну діяльність котрих слід дати докладнішу інформацію.
|
Серед них найбільш колоритним агентом був Володимир Ковальський (“Шелест”, “Болеслав”, “Маріюш”, “Волинський”), який народився 1922 року на Тернопільщині, служив у Червоній армії, закінчив курси радистів, у період німецької окупації деякий час служив в українській поліції, 1943 року перебував у лавах Українського Легіону Самооборони, а пізніше в після війни пройшов курс радиста в американській розвідці.
1947 року під іменем Володимир Ковальський разом з Б. Феником був перекинутий до Польщі, мав займатися організацією мережі ОУН(м) і розвідувальною справою. Для зв’язку використовував радіостанцію та засоби тайнопису. Його зв’язковим у Мюнхені був Степан Сулятицький (“Доктор”), член проводу цієї організації.
30 квітня 1950 року був схоплений у Кракові, не витримав тортур, тиску і шантажу долею родини й погодився на співпрацю. Під наглядом і диктатом польської служби безпеки передавав до Мюнхена спрепаровану органами безпеки дезінформацію про ОУН(м) в Польщі та розвідувальні матеріали. Влітку 1953 року, не підозрюючи, що Ковальский завербований, Провід ОУН(м) призначив його тереновим керівником цієї організації у Польщі. Маючи запевнення, що він не розконспірований, польські й совєтські органи безпеки вирішили перекинути його до Мюнхена.
26 жовтня 1955 року в супроводі польського майора Мазурка і совєтського полковника Настюкова його доставлено до кордону, який для нього був відкритий, і він “втік” до Західної Німеччини. Там сконтактувався з С. Сулятицьким, його невдовзі легалізували, і він увійшов у коло довірених осіб ОУН(м). Інформував польські й совєтські спецслужби про діяльність цієї організації, членів проводу, їхні особисті пробле-ми, збирав інформацію про інші політичні та громадські організації.
1964 року брав участь у V Ввеликому Зборі Українських Націоналістів (ВЗУН) у Люксембурзі, де був обраний членом Військової та Краєвої референтур. Зібрав тексти доповідей, виголошених на з᾽їзді, прізвища і псевдоніми обраних членів проводу і передав польським органам безпеки.
На VІІ ВЗУН у1970 році в Лондоні автор цієї статті познайомився з В. Ковальським, пізніше зустрічався з ним декілька разів у Мюнхені й навіть зупинявся у нього. Ані своїм виглядом, ані поведінкою, ані способом розмови він не викликав жодної підозри.
На ІХ ВЗУН у 1979 році й на Х у 1984-му був обраний членом ПУН, а на ХІ у 1988 році – радним Голови Проводу. 1984 року після смерті батька В. Ковальський призупинив зв’язок з польською контррозвідкою, хоч не відомо, чи зупинив цей зв’язок також із совєтськими органами безпеки.
Польські і совєтські спецслужби вважали понад 30-річну агентурну діяльність В. Ковальського своїм найбільшим успіхом. Це, мабуть, унікальний випадок, коли людина була протягом стількох років агентом чужих спецслужб і не була розкрита.
Другим важливим агентом спецслужб був Володимир Феник (“Карий”, “Адам”), який походить з-під Перемишля. 1941 року брав участь у похідній групі ОУН(м) під проводом Т. Бак-Бойчука, згодом був старшиною дивізії “Галичина”, перебував у полоні у Ріміні, де керував мережею цієї організації.
Співпрацівник американської розвідки. Перекинутий до Польщі для розвідувальної діяльності й розбудови підпілля ОУН(м). Заарештований у червні 1949 року, підданий нечуваним тортурам (опис яких зберігається в архіві IPN), під тиском погроз засудити на кару смерті його брата Богдана і батька, після цілковитого виснаження 4 липня підписав заяву про співпрацю і став агентом “Адамом”.
Стежачи за провідними членами проводу ОУН(м), спецслужби отримали інформацію, що краєвий референт цієї організації Сулятицький незадоволений зі співпраці з американцями, і вирішили його завербувати, використавши для цього В. Феника, його знайомого з воєнних часів.
Наприкінці травня 1955 року під наглядом польських і радянських офіцерів “Адам” нібито “нелегально” перебрався до Західної Німеччини. Після кількаразових зустрічей з Сулятицьким зізнався, що він представник КДБ УРСР (а не Польщі), і запропонував йому співпрацю з радянською спецслужбою.
Сулятицький одразу ж на це “погодився”, про що невдовзі повідомив полковника Андрія Мельника і німецьку розвідувальну агенцію Гелена. Також він зразу повідомив тайнописом В. Ковальському, керівникові ОУН(м) у Польщі, не знаючи, що той уже п’ять років є агентом польських спецлужб, що В. Феник (“Адам”) є агентом КДБ.
Ковальський негайно доповів про це польським спецслужбам, ті, зрозумівши, що він не розконспірований, вирішили вислати його до Німеччини для агентурної діяльності.
Польським і совєтським спецслужбам вдалося створити три фіктивні організації ОУН(б): дві у Польщі та одну дещо пізніше в Україні.
|
У Польщі керівником фіктивної ОУН(б) був Леон Лапінський (“Богуслав”, “Зенон”). Він керував ІІІ округом СБ ОУН(б) у Польщі, заарештований у серпні 1948 року, після виснажливих допитів у жовтні того ж року підписав заяву про співпрацю і став агентом “Зеноном”.
На доручення польських органів безпеки він очолив фіктивну мережу ОУН(б) у Польщі, підтримував контакт з референтом краєвих справ цієї організації Богданом Підгайним (“Аскольд”).
Його завданням було виявлення членів обох ОУН і воїнів УПА. З допомогою “Зенона” та інших завербованих агентів польським і совєтським спецслужбам вдалося розкрити мережу обох ОУН у Польщі й Україні.
1954 року відбулися масові арешти членів обох організацій і фактично ці організації перестали існувати у цих країнах. Того ж року й закінчилася агентурна діяльність Лапінського.
У Польщі другою фіктивною ОУН(б) керував у 1970-х – 1980-х роках Тиміш Білинський (“Томек”). Завербований ще у 1957 році, він виїжджав за кордон, де зустрічався з Ярославом Стецьком, Степаном Ленкавським, Іваном Кашубою, Володимиром Ковальським, Василем Олеськовим, Іллею Дмитровим, у 1971 1972 роках зустрічався з Андрієм Гайдамахою, який приїздив до ПНР, та іншими.
Здобувши повну довіру керівників цієї організації, був призначений першим заступником Голови ОУН(б) та її керівником у Польщі. Його агентурна діяльність, мабуть, не була розкрита цією організацією до кінця його життя в 1988 році.
1967 року КДБ випрацювало агентурну операцію “Бумеранг” для створення в Україні фіктивної підпільної організації бандерівської орієнтації.
Така організація була створена 1975 року, її очолив львівський лікар Святослав Панчишин, який працював у Києві і якого завербував до співпраці з КДБ Білинський (“Томек”).
Не підозрюючи, що Панчишин агент КДБ, Провід ОУН(б) призначив його керівником ОУН(б) і СБ цієї організації в Україні. Ця фіктивна організація більше двадцяти років надсилала препаровані Луб’янкою дезінформації до централі ОУН(б) в Мюнхені.
Проіснувала ця фальшива “ОУН” до 1988 року, коли у Києві на спеціально влаштованій прес-конференції було розкрито її агентурну діяльність.
|
Арешти і розстріли
У Польщі до 1953 року членів обох ОУН і їхніх кур’єрів та емісарів, які відмовлялися від співпраці зі спецслужбами, засуджували до смертної кари, в УРСР – до тривалих термінів ув’язнення. Про декотрих з цих людей згадується в дисертації.
У 1950-х роках були засуджені на кару смерті члени і кур’єри ОУН(м): Я. Остапчук-Заремба (“Борсук”), Ю. Струтинський-Лабецький, Т. Ґорґонь, керівник ОУН(м) у Львівській області студент Ілля Саврук, а Б. Феник (“Остап”) і П. Глинь (“Обережний”) були засуджені на 25 років таборів кожен, Т. Дак-Паковський – на 15 років.
У 1951 році засуджено у Луцьку на терміни від 10 до 25 років ув’язнення 21-го члена цієї організації на чолі з П. Мельником.
На Тернопільщині були заарештовані члени теренового проводу цієї організації: Я. Пастушенко, В. Мазурок, В. Макар, І. Войтович, О. Сороківська, А. Посполит, П. Палій, С. Аксенчук (“Борис”), М. Пасічник (“Грім”), А. Мирус, С. Тетерин (“Шкляр”), Ф. Росоловський (“Зоряний”), Г. Козубська-Шабурська та багато інших.
1956 року КДБ викрило на Тернопільщині 205 членів ОУН(м).
Наприкінці 1940-х і в 1950-х роках було заарештовано у Польщі та в Україні членів ОУН(б): К. Козенка, військового референта М. Онишкевича (“Орест”), референта СБ П. Федоріва (“Дальнич”), З. Камінського (“Дон”), керівника СБ проводу ОУН(б) Мирона Матвієйка (“Усміх”), членів проводу цієї організації в Україні Василя Галасу і Василя Кука, а також І. Ганяка (“Ворон”), М. Давидюка та багатьох інших.
|
У країнах Заходу і зокрема серед української діаспори було уявлення про всемогутність КДБ. Дисертація М. Маєвського і наведені у ній численні документальні матеріали цілковито заперечують цю тезу.
Сила КДБ і підлеглих йому польських органів безпеки полягала у насильницькому залучуванні до співпраці захоплених членів обох ОУН та їхніх закордонних зв’язкових і кур’єрів.
Тортури, психологічний тиск, погрози карою смерті, шантаж долею рідних змушували декого до співпраці, хто витримував тортури, того ламали шантажем долею сім᾽ї.
Майже всі спроби завербувати окремих націоналістичних діячів за кордоном, використовуючи для цього рідних і близьких, які залишилися в Україні або Польщі, не мали жодного успіху.
Підготовкою вербування займалася низка агентів і спеціалістів. У дисертації наводяться приклади підготовки вербування членів Проводу ОУН(м) С. Сулятицького, В. Мулика, прихильників цієї організації о. П. Дубицького, а також провідних членів ОУН(б) і ЗП УГВР – о. Івана Гриньоха, Євгена Штендери, сина історика Льва Шанковського Ігоря.
Для зв’язку з Проводом ОУН(м) у Мюнхені було вислано агентів польських і совєтських спецслужб, а також завербованих членів цієї організації – В. Ковальського (“Шелест”), “Яроша”, В. Феника (“Адам”), до Парижа – “Славського”, О. Стопінську (“Ірина”), Вероніку Щур (“Віолетта”, яка 1968 року переїхала з Парижа до Італії, там вийшла заміж і зірвала зв’язки з органами), “Тополева”, “Чорного”, А. Гуменецьку (“Таня”), Т. Гурка (“Далекий”), М. Орестовича (“Богдан”).
На доручення КДБ польські спецслужби збирали інформацію, зокрема компрометуючу (якщо така була) на провідних членів ОУН(м) – Ярослава Гайваса, Я. Маковецького, Т. Бак-Бойчука, Б. Кентержинського, на членів ОУН(б) – Осипа Тюшку, Євгена і Володимира Стахових, Івана Кашубу, І. Оліяра, на члена УНГ Л. Василіва та багатьох інших.
Незважаючи на шалені зусилля, нікого з цих осіб їм не вдалося завербувати.
І хоча членом проводу ОУН(м) був агент спецслужб В. Ковальський, а членом проводу ОУН(б) такий самий агент Т. Білинський, хоча фіктивні націоналістичні організації надсилали дезінформацію про становище в Україні, про самвидав та стан українців у Польщі, все ж ОУН(м) та ОУН(б) переборювали шалений тиск на них, на їхніх провідних членів, долали багато штучно створених агентурою труднощів і продовжували свою діяльність.
З перспективи часу можна дивуватися, скільки одна з найбільших імперій світу та підконтрольні їй Польща й УРСР витрачали зусиль на боротьбу з українськими націоналістичними організаціями за кордоном.
Це було не що інше, як параноїдальний страх цієї імперії перед словом правди. На її території ця боротьба зі словом правди велася силою і терором.
|
Декого з членів і кур’єрів ОУН(м) та ОУН(б) їм вдавалося завербувати, декого знищити, тому на початку 1960-х років ці організації в Україні практично вже не діяли, але наш народ, більш чи менш ознайомлений з їхньою діяльністю, не втрачав віри і надії, що терористичній імперії під назвою СРСР раніше чи пізніше настане кінець.
У процесі підготовки цієї статті у її автора постійно виникали сумніви, чи доцільно публікувати цю інформацію, називати справжні імена завербованих агентів, які дотепер були не відомі…
Чи знали наші попередники, які від нас відійшли, члени Проводу обох організацій українських націоналістів, що роками у їхніх проводах сидів совєтський агент?
Можна сумніватися, що вони про це знали чи будь-кого підозрювали. Тому все ж таки прийшов час, щоб завдяки IPN і авторові розглянутої дисертації Марціну Маєвському, котрий вперше більшість цих досі невідомих імен розсекретив, донести їх до відома української громади.
Осип Зінкевич
Голова видавництва “Смолоскип” (з 1968 року – в США, з 1991 – в Україні).