За обсягом території Махновський рух охопив не лише землі Запоріжжя (Херсонщина, Дніпропетровщина, Донеччина, Таврія, Миколаївщина), Слобідщини (Харківщина, Луганщина, Вороніжчина, частина південної Курщини й Білгородщини), колишню Гетьманщину (Чернігівщина й Полтавщина), українські землі нижньої Донщини, але й перекинувся на північну Кубань і Ставрополля.
У 1920 році загони Старобільського отамана Каменюка в спілці з головними махновськими силами проводять серію глибокий рейдів на верхній Дон (станиця Усть-Медведицька) й далі на схід. В останній період боротьби в роках 1920—21 Н. Махно веде підготовку до походу цілої своєї армії на Волгу, по осередках тамтешніх українських колоній біля Камишина, Саратова, Волгограда. Помітна в цілому єдина тенденція розвитку повстанського руху: кадровий склад командорів і головну масу повстанських загонів складають українці, більшість махновських ватажків походять з козацьких родів або є нащадками запорожців (Щусь, Гаркуша, Христовий, Білаш), окремі ж на перший погляд центри махновського руху, наче малюнок з кальки, повністю співпадають з головними центрами антимосковських повстань.
Наприклад, Старобільщина й Бахмут — осередки Булавінського повстання 1708 року, рекрутують в Махновщину вже згадуваного Каменюка, отаманів Волоха, Парасочку, Склянського. Савонов, Сіробаба, Колісниченко очолюють повстанців в Ізюмському повіті (тепер північна Донеччина та південно-східна Харківщина) — району дій козаків Брюховецького у 1668 році й одному з центрів гайдамацького руху на Слобідській Україні у XVIII столітті. Отаман Пархоменко (брат відомого більшовицького героя громадянської війни) оперує зі своїм загоном по південній Воронежчині коло Острогозька — місцевості, яка вславилась своєю підтримкою руху С. Разіна українськими козаками Острогозького Слобідського полку. Подібні аналогії проглядаються постійно. Лишень в цілому підкреслимо загальну підтримку Махновщини селами Маріупольщини, масове поширення руху у Волновахському, Олександрівському, Великоновосілковському районах Донецької області. Все це — колишні Кальміуська й Самарська паланки Запорізької Січі. Окрім того, існував постійний контакт між Махновською армією та повстанцями Антонова. У спілці з тамбовськими борцями проти комуни воюють українці Воронежчини — нащадки козаків Острогожського полку. Для повної уяви про джерела витоків Антонівщини й першопричини її союзу з Махновщиною, пригадуємо купи російських документів XVII—XVIII століть з масою згадок про “тамбовських козаків”, їх українське походження фіксує хоча б збірка Номиса 1864 року з українськими прислів’ями та приказками, записаними на Полтавщині. Козацькі корені Махновщини й Антонівщини — ось що об’єднує обидва ці явища.
Махновська військова організація як дві краплі води схожа на полковий устрій Гетьманщини та військову організацію Запорізької Січі. Територіально штаб Махно всі райони дій поділив на окремі дільниці, де кожен отаман виконував роль керівника свого “боєучастка”. Одному такому командирові підлягало декілька менших мобільних груп зі своїми отаманами. “Боєучасток” охоплював декілька повітів, а в окремих випадках велику частину губерній (Полтавщина, Херсонщина). Керівник окремого махновського району відповідав за проведення “генеральної лінії” махновського штабу на довіреній йому території, тримав постійний зв’язок з центром або з самим Махно, утримував боєздатність власних загонів, організовував мобілізацію на час широкомасштабних бойових акцій.
Водночас він мав право виходити з пропозиціями з кола питань, що не було обмежене, міг карати й милувати кожного підпорядкованого йому повстанця. Порівнюючи з полковим устроєм Гетьманщини, не важко знайти цілий ряд прямих аналогій: полковник XVII—XVIII століть —командир району в Махна; полкові сотні — окремі територіальні (але підпорядковані командирові дільниці) загони махновців; право на суд й кару серед козаків полку й аналогічні права командира Махновського “боєучастка”. З військової організації Запорізької Січі в Махновщину перейшли принцип земляцтва, що ліг в основу формування повстанської армії (курені на Запоріжжі), виборність командирів, право на раду, демократичність при висуненні й обговоренні пропозицій, структура організації рейдів вглиб ворожої території. Водночас у махновців, як і в запоріжців, була жорстока дисципліна, штаб слідкував за виконанням прийнятих рішень, безжалісно знищувалися відступники і зрадники. У період боїв контррозвідка контролювала весь бойовий актив на предмет максимального зменшення випадків пияцтва, грабунків серед простого населення, інших злочинних проявів.
Махно і його штабу вдалося створити ефективну систему оперативного оповіщення про небезпеку, службу кур’єрів і зв’язківців, сформувати бази зброї й продовольства, організувати величезну розвідувальну мережу у ворожому тилу, власний першокласний апарат контррозвідки. Це забезпечувало успіх у веденні війни, гарантуючи повстанський рух щодо всіляких несподіванок та оберігаючи його провід від ворожих терактів. Рівень військової організації, аналогічний махновському, в часи Визвольних змагань 1917—22 рр. ми можемо зустріти лише в Холодноярській республіці на Черкащині, а серед попередників — у запорізьких козаків. Це служить ще одним аргументом на підтвердження тези про спільні витоки усіх трьох явищ.
Підсумовуючи весь попередній процес аналізу, розставимо чіткі акценти оцінки Махновського руху. Махновщина, що виникла у 1917—21 роках як рух “вільних селян-повстанців”, за своїм характером не могла терпіти над собою іншої влади крім тієї, що встановили б її керівники. Вона має характер козацьких війн XVII—XVIII століть Заруцького, Булавіна, Пугачова “за звичай і вольності” проти центральної влади, а її ватажки наче зійшли зі сторінок стародавніх хронік.
Територія, охоплена Махновським рухом, на Сході повністю співпадає з етнографічними кордонами розселення українців початку XX століття. Водночас, у більшості випадків — це землі розгромленого Запоріжжя або скасованих Українських слобідських полків.
Центром Махновщини стає колишня Кальміуська паланка. Рух не зміг поширитися на території, заселені неукраїнцями (частини Середнього і Верхнього Дону), проте водночас він охопив засимільовану українську Воронежчину, з’єднавшись нею живим коридором з повстанням Антонова на Тамбовщині.
Все керівництво Махновського штабу та провідні махновські командири походять з районів, традиційно опозиційних Москві (Христовий з Полтавщини, Савонов і Сіробаба з Ізюмщини, отамани Криворіжжя й Херсонщини), насичених здоровим етнічним українським елементом (Старобільщина, Бахмутщина), з бувших козацьких станиць або запорізьких сіл (Новоспасівка, Гуляйполе). Сама повстанська армія постійно поповнювалася в більшості вихідцями звідти. Одна Новоспасівка — станиця Азовського козацького війська, в кінці 1918 року вже надала їй близько 700 добровольців.
Кінцева мета Махновщини чітко просліджується в ході безперервної війни з усіма владами на Україні — утворення району на правах автономного самоврядування. Як вже наголошувалося раніше, подібні вимоги до московської влади стабільно висувалися козаками під час повстань Пугачова, Разіна й інших козацьких отаманів, за збереження своєї автономії виступало Запорізьке Військо, а в новітні часи схожі тенденції можна було спостерігати в Холодноярській республіці, що існувала в 1917—22 роках в центрі козацької держави Богдана Хмельницького на Черкащині. Отже, підсумовуючи, можна говорити про реальну можливість поновлення козацького ладу, козацького управління й козацького стану поселян в разі, коли б Махновщина перемогла на землях Запорізької Січі і частини Слобожанщини.
Подальші терор та голод, організовані більшовиками, до невпізнання змінили обличчя цього краю. Для більшості істориків Махновщина стала пересічним, хоча й величезним селянським рухом часів революції та громадянської війни. Ні більше, ні менше. Вважаючи за свій обов’язок зняти з Махна й Махновщини тавро національних зрадників й україножерів, плекаю надію, що українські дослідники в найближчий час глибоко та докладно проаналізують останню в історії козацтва війну проти центральної влади початку XX століття — Махновщину, поглянувши на події й сам рух під іншим кутом зору.
Цього вимагає не новий “український” час, не нове переписування історії. Цього вимагають стратегічні державні українські інтереси, якщо Київ хоче утримати бувший махновський центр та землі в орбіті своєї державної політики й прихилити на власний бік симпатії місцевого, українського, до речі, населення, що ніколи не змириться з оцінкою Нестора Махна та його руху як бандитів-погромників.
Олександр Добровольський
