КРАЙОВІ ПРОВІДНИКИ

Першим Крайовим Провідником ОУН на Західно­українських землях став Богдан Кравців – відомий пись­менник та журналіст. Підпілля знало його за псевдонімами

«Граф», «Шевчик», «Самотній олень». На час створення ОУН Кравців очолював СУНМ. Саме він, випускник філософського фа­культету Таємного університету та філософського го факультетів у університеті, свого ферентом пропаганди УВО й організатором гучних відзначень десятиліття ЗУНРу.

Призначення Кравціва було тим­часове – він мав ввести в курс справ свого наступника – Зенона Пеленсь- кого, який довший час жив за кордоном. Пеленський, який закінчив «політичні науки» і «журналістику» Берлінського університету, прославився власне як редактор багатьох націоналістичних та громадських видань українських уста­нов. Подібно, як і Богдан Кравців, Зенон Пеленський не­одноразово засуджувався польським судом на різні терміни ув’язнення за націоналістичну діяльність. Значно пізніше, у 1944 році, Пеленський стане членом Президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

Юліана Головінського було призначено Крайовим Провідником у 1930 році – у зв’язку з проблемою влиття УВО в ОУН. Головінський, який був сотником УГА та армії УНР, ще з середини 1920-х років користувався величезною популярністю серед членства УВО, адже свого часу був бойовим рефе­рентом та крайовим комендантом Української Військової Організації. Саме «Юлько», як його кликали між собою увісти, поєднав пости Коменданта УВО та Провідника ОУН на Галичині.

Головінський неодноразово по­трапляв за ґрати, але формальних підстав арешту 20 вересня 1930 року не було. Коменданта та Провідника видав таємний інформатор. 10 днів Юліана Головінського допитували, навіть не повідомивши родину та оборонців, де він знахо­диться. А 30 вересня його, задля слідчого експерименту, було вивезено на місце, де відбувся один з ексів. Ще того ж дня Польська агенція телеграфічна (ПАТ) повідомила, що було вбито при спробі втечі сотника Головінського.

Втім, коли дружині було віддано тіло покійного, то вия­вилося, що дві кулі були випущені у груди, а одна – в чоло. Це однозначно вказувало на те, що сотника розстріляли не при втечі, а просто таки з близької відстані й спереду. На похоронах 36-літнього Головінського була лише дружина, брат та двоє доньок. А в своєму повідомленні команда УВО заявила: «Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і ваш Комендант».

Одразу ж по смерті сотника, провід над Організацією в краї перебрав організаційний референт Степан Охримович. Про його активність свідчить довгий перелік різноманітних функцій, які Степан виконував у різних організаціях.

Син священика із села Завадів на Стрийщині, незважа­ючи навіть на те, що проживав далеко від місць-епіцентрів національних протистоянь, потрапив у руки поліції. Після страшних тортур Степана Охримовича було відпущено із слідчої в’язниці, але проживши кілька днів, 10 квітня 1931 року, у Великодню п’ятницю, він помирає. На той момент йому виповнилося лише 25 років…

А в «Розбудові Нації» дано таку характеристику Крайо­вому Провідникові: «Кришталево чистого характеру, сильної волі, витривалий, послідовний у змаганнях за ідею, визнач­ний своєю муравлиною і безкорис­ливою працею, безпретензійний, а проте ризикуючи своєю особою, коли йшло про загальну спра­ву, загальновідомий і люблений як між крайовою молоддю, так і між емігрантами, – небіжчик на­лежав до тих нечисленних оди­ниць, які з самопосвятою повністю віддали себе ідеї, змагаючись за її здійснення в перших рядах та кида­ючись у найзагрозливіші місця, або там, де треба було збільшеної на­пруги, самовідречення і виняткової витривалості в праці, то знову там, де з’явилися прориви, недостачі, брак людей чи охочих до діла, або там, де треба було дати ініціативу, нову думку й по­чин, зрушити справу з місця. Таких людей кожна організація цінить на вагу золота, бо вони є її підпорою та запорукою її існування і розвитку. Тому велику, велику втрату зазнала Організація Українських Націоналістів, і за останні бурхливі й тяжкі часи на Західній Україні смерть Степана Охримовича – це найтяжчий для неї удар».

На домовині Охримовича лежали пластові хустка, капе­люх та терновий вінок.

На той час призначеним Крайовим Провідником став Степан Нижанівський – старшина УГА, у 1920-х роках один із провідників українського студентського руху та Голова ГУНМу, редактор «Розбудови Нації». Але черговою і при­ крою втратою стала смерть й Степана Нижанівського, що трапилась від хвороби у червні 1934 року. Нижанівський прожив лише 34 роки.

Наступною кандидатурою на Крайового Провідника був Іван Ґабрусевич-«Іртен» – один із найбільших авторитетів у виховній праці із юнацтвом та який мав величезний досвід організаційної праці у націоналістичних структурах. Втім, на той час він перебував у слідчому ув’язненні, відтак обов’язки Провідника виконував отець Ярослав Чемеринсь- кий. А коли «Іртен» вийшов на волю, то через якийсь час зно­ву опинився за ґратами і знову священик бездоганно викону­вав провідницьку функцію в націоналістичній організації.

Після чергового арешту та звільнення «Іртена», полков­ник Коновалець відкликав його на Захід і той, як член Про­воду українських націоналістів про­живав у Німеччині. Життєвий шлях Івана Ґабрусевича закінчився у на­цистському концтаборі.

Наступником «Іртена» у 1932 ро­ці став Богдан Кордюк, який перед тим заступав його у Юнацтві ОУН. Через невдачу під Городком Кордю- ка було усунено від керівництва й відкликано до Німеччини, де йому довелося навіть попрацювати викла­дачем Берлінського університету. А в  час II Світової війни – стати в’язнем концтаборів Заксенхаузена та Аушвіца.

А далі розпочався період Степана Бандери, який закінчився гучними атентатами, виявом поліцією у Празі «архіву Сеника» та «Варшавським і Львівським процесами над Бандерою та товаришами», на яких засудили майже всіх членів Крайового Проводу ОУН.

Ті події отримали назву «громовиця», адже було ареш­товано фактично весь провід, та ще й у Березу Картузьку відправлено провідне членство з краю. По суті, було пере­рвано найважливіші внутрішньоорганізаційні та зовнішні зв’язки. Після цього, лише впродовж року посаду крайового провідника обійматимуть Іван Малюца, Осип Мащак, Ми­кола Кос та Олекса Гасин – постійні зміни провідників пояс­нюються звичайною революційною ситуацією – вони один за одним потраплятимуть у руки поліції. При цьому варто зауважити, що було таки налагоджене організаційне життя та відновлено підпільну сітку.

У серпні 1935 року Провід з-за кордону призначив Край­овим Провідником Лева Ребета, якому доведеться найдо­вше – аж до 1939 року провадити організаційним життям у краї.

Наступні Крайові Провідники – Мирослав Тураш та Во­лодимир Тимчій-«Лопатинський» – загинуть при однакових обставинах: Тураш – переходячи влітку 1939 року чесько- польський кордон й смерть якого посьогодні є загадкою, а Володимир Тимчій загине при переході радянського кордо­ну у 1940 році.

Для наступника «Лопатинського» – Дмитра Мирона – керівництво Крайової Екзекутивною буде справою знайомою і тимчасовою водночас – перед тим Мирон уже очолював Провід на найзахідніших українських землях-Лемківщині, а після восьмимісячного керівництва на західно-українських землях, його буде призначено до Проводу в столиці України та північно-східних українських земель.

Нова геополітична дійсність та кордони приведуть до того, що всі українські землі в складі СРСР організаційно об’єднають в МУР (матірні українські землі) й першим Крайовим Провідником на МУР стане Іван Климів, який більше прославиться під псевдонімом «Легенда».

Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”