Регулярні спроби ліберальних та демократичних ЗМІ наділити український націоналізм якимись ”звіроподібнимі” рисами, у будь-якої, хоч трохи, освіченої людини можуть викликати лише посмішку.
Націоналізм – невід’ємна частина ідеології будь-якої успішної держави, а сьогодні – це безсумнівна перемога над імміграцією. У державному становленні європейських країн, які нині намагаються подати Україні в якості зразка ”мультикультуралізм”, націоналізм відіграв дуже важливу, а часом і провідну роль. І навіть така маленька і нейтральна країна півночі, як Фінляндія, з’явилася на світ виключно завдяки ідеям націоналізму (у Фінляндії такі ідеї вилились у суспільно-політичний рух – Фенноманія). Тваринний образ націоналізму, що пропагується засобами масової інформації, аж ніяк не в’яжеться зі спокійними миролюбними фінами. Між іншим, саме націоналізм допоміг фінам стати тими, ким вони є зараз – не потрапити під п’яту до більшовиків, вистояти у боротьбі зі сталінським режимом СРСР і успішно розвиватися в пору протистояння Радянського Союзу та США (так звана ”Холодна війна”).
Широкий національний рух виник у фінів в 1840-ті рр., в пору розквіту європейського націоналізму. Фінський рух Фенноманія, за своїми зовнішніми формами був цілком поміркованим. Наголос робився лише на мову та освіту. Особливістю була відсутність звернень до славного минулого. Навпаки, основоположники фінського націоналізму (Ю. Снельман, С. Алкіо, Я. Ілкка, В. Косола) чудово усвідомлювали у себе відсутність такого. Але це нікого не бентежило, навпаки в рази збільшувало їх сили.
Юхан Снельман – видатний діяч фінського національного руху Фенноманія, стверджував, що фінської культури ще немає, і що її тільки належить створити. У країні Суомі (Фінляндія – фінською мовою) йшли суперечки про те, як створювати національну культуру, створювати націю. Ю. Снельман вважав, що «національний дух не є якась закостеніла субстанція, непідвладна змінам. Він представляє собою результат безперервної роботи, починаючи з моменту зародження самого духу. І на певній стадії розвитку національного духу народжується патріотизм, втілюючи в собі буття нації. Отже, практичне завдання першорядної важливості полягає у формуванні в народу почуття патріотизму». Як вважав Ю. Снельман, «в долі нації активна роль належить самому індивіду. Нація покликана і має невід’ємним правом формувати сама себе, активно визначати, що правдиве, а що помилкове».
Головним гаслом Ю. Снельмана було «нація повинна сподіватися лише на власні сили». Розвиваючи цю думку, він стверджував, що «нації не слід прагнути до того, чого вона не в змозі досягти і не здатна зберегти». Це досить незвично, оскільки будь-який національний рух на первісній ступені, як правило, сповнений романтичної мрійливості. Але Ю. Снельман не поспішав навіть з державністю, вважаючи, що вона повинна остаточно утвердитися тільки зі становленням фінської нації – що і буде остаточною підставою політичної незалежності. Зате Ю. Снельману вдалося досягти невеликих, але дуже важливих цілей. Виходячи з гегелівського вчення про народний дух як вищу реалізацію об’єктивного духу, бачив найважливіше історичне завдання у розвитку національної самосвідомості, найважливішою умовою чого вважав мовну єдність країни (”Вчення про державу”, 1842 р.). Ставши сенатором (1863-1868 рр.), він домігся указу від Великого князя Фінляндського і Російського царя Олександра ІІ про рівноправність фінського мови зі шведською (яка панувала у Фінляндії з ХІІІ ст.) – державною мовою Фінляндії (1863 р.), і введення національної грошової одиниці – марки (1865 р.). І все це в складі поліцейської антидемократичної Російської Імперії!
У другій половині ХІХ ст. фіни стали стверджувати, що Фінляндія не відвойована Росією у Швеції, а уклала з Російською імперією рівноправний союз, так звану династичну унію. Так фіни створювали самих себе і свою країну, не чекаючи дозволу від російського імператора. До часу падіння російського самодержавства фіни мали вже достатньо розвинуту національну самосвідомість, щоб отримати незалежність.
З історичної точки зору можна поєднати вчення Ю. Снельмана та вчення теоретиків українського націоналізму М. Міхновського та Д. Донцова. Приблизно у той самий час, коли закінчував свою діяльність Ю. Снельман, у січні 1900 р. М. Міхновський у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні, завдяки чому М. Міхновському вдалося узагальнити свої ідеї в окремій брошурі (“Самостійна Україна”, 1900 р.), що була видана у Львові, накладом у тисячу примірників.
Деякий час брошура ”Самостійна Україна” вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики – українська інтелігенція Київщини та Слобожанщини, яка була вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією М. Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки ”Самостійна Україна” не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до популярного в ті часи соціалізму. Як наслідок, М. Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі.
Незважаючи на шквал критики, Микола Міхновський наприкінці 1900 р., у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам’ятнику І. Котляревському у Полтаві, від імені РУП написав: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністр, і на голови всіх гнобителів нашої нації».
Що стосується Д. Донцова, то він, керуючись ідеями Ф. Ніцше прийшов до генерального висновку: нація — не лише ”мовна чи національна спільнота”, це воля щось спільне творити. Д. Донцов намагався прищепити українській суспільності волю до влади і вволю до життя , фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, і тільки такий вихід він вбачав у творенні повновартісної нації. Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів, «не вічний стогін покараних рабів і сльози». Д. Донцов послідовно обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Д.Донцов ототожнював царизм і комунізм, оскільки вони є різновидами однієї ідеології, які відрізняються лише суттю.
Таким чином, ключова причина успішності фінського національного проекту в ХІХ – ХХ ст., на відміну від українського, лежить у цілеспрямованому розвитку національної самосвідомості. Разом з тим, майбутнє фінів як нації виглядає досить невизначено, оскільки країна поступово втягується у вир глобалізації, що неминуче розмиває національну самосвідомість. Фіни занадто маленький народ, щоб створити стійку етнічну систему, здатну протистояти потужному валу глобалізації. Те, що було успішним в ХІХ ст., вже не спрацює в ХХІ-му ст. Однак досвід фінського національного руху цілком може стати в нагоді великій нації, наприклад, українській. Час все поставить на свої місця…
Денис Ковальов