В одній із брошур української Національної партії з 1905 р. читаємо таке:
“Головна причиназ нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого її загалу. Вплив московської культури й московського суспільства був останніх 10 років настільки сильний, що українці щиро повторяли за своїми лукавими учителями – москалями, що націоналізмузагалі дурниця, що сепаратизм теж ліквідовано, вона перетривала. А втім дбав про до її сам Міхновський. По ліквідації Революційної Української Партії (РУП), він закладає в 1903 р. “Українську Народній Партію” (УНП), що до неї крім нього належали також Микола. Володимир та Сергій (брати) Шемети, Василь і Грицько (брати) Шевченки, Олександер і Сергій (брати) Макарснки, Ол. Степаненко, Мих. Біленький, Свг. Любровський-Письменний та інші.
.Гаслом УНП було: “Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє. визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу”.
Тут уже бачимо перші соціальні тези (“визволення праці від капіталу”, “республіка працюючого люду”), що їх поставив Міхновський і що до сьогодні є основою соціяльної політики українського організованого націоналізму. Не менш кидається в очі піднесення Міхновським клнча “всесвітнього визволення поневолених націй”, клича, що саме сьогодні так пекучо актуальний і що його видвигає і боронить український організований націоналізм.
Щодо соціальних тез, то ось як розробляє їх М. Міхновський у програмі УН Партії та як взагалі ставить і в’яже з иацісю соціальну справу, яка досі була монополем соціалістів різних відтінків:
“Усі лиха, що їх до цього часу терпить український народ, від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а тільки соціяльно, він не нав ідеалу самостійної України”. “Соціальна справа нації не є її домашньою справою, бо лежить у руках нації-пана. Вирвати свою соціальну справу з рук чужинців, забрати її в свої власні руки — це й с головний Ідеал кожного поневоленого народу. Там, де існують нація-пан і нація-раб, там нема ніяких спільних інтересів між ними”.
Ось тут Міхновський перший проголошує основну засад’ націоналізму: що без національного визволення не може бути і соціяльного визволення української нації. і справа не тільки в якісь одній клясі ворожої нації, скажімо, московській буржуазії, капіталістах чи поміщицтві, тощо, а взагалі в цілій ворожій нації-пану-поневолювачу у всіх її клясах, навіть у пролетаріяті пануючої нації. І про це зовсім виразно і недвозначно сказано в програмових тезах УНП (точка 4-а резолюцій), ухвалених на партійнім з’їзді в 1907-му році:
“Пролетаріят нації пануючої й поневоленої – це дві кляси з неподібними інтересами.”
А в першій точці постанов загального з’їзду сказано:
“Український пролетаріят має по містах за завдання: 1. Організовано боротися проти капіталу. 2. Забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які гнані стихійною силою шукання ліпшого життя линуть потоками на українські міста й – завдяки культурному гнобленню української нації. опінії російської державної народности й підмозі капіталістів, що самі складаються переважно з москалів (Лівобережна Україна) і тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків – відбирають українському робітникові працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик, з заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріату в пащу моральної, а потім голодної смерти”
Чи оправданість отих тез не доказують події останнього пів століття, що минуло від часу ухвалення їх?
Володимир Мартинець, “Ідеологія організованого і т.зв. волевого націоналізму”