Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її.
Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка надто яскраво почала проявлятися з ХІХ віку. Під її могутнім натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, Що до того часу покірно несли свої рабські обов’язки при чужинцях-переможцях.
Націоналізм єднав, координував сили, гнав до боротьби, запалював фанатизмом приневолені нації в їх боротьбі за свободу.
Націоналізм – ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених. Страшною червоною хвилею прокотився по краях упосліджених націй-рабів, і слідком за ним розступилися хмари і проглядало сонце свободи.
Націоналізм, народжуючи альтруїзм поміж членами поневоленої нації (що служить моральним чинником), симпатії один до одного, рівночасно родить пекучу ненависть до тих, що поневолили.
Наведемо декілька історичних прикладів колосальної непоборної сили націоналізму.
Року 1809 Пруссія була завойована французами (Наполеон І). Німці зазнали на собі усіх тих тяжких наслідків, які веде за собою панування чужинців. І націоналізм вибухнув страшним полум’ям: усі німці, не виключаючи юнкерів, земельних власників, навіть дівчата – усі рвалися до війни з чужинцями.
Суб’єктивний філософ Фіхте (відомий своїми промовами до німецького народу) кинув свої літання за хмарами і став проповідувати криваву боротьбу з переможцями. Пастор-філософ Шляєрмахер з церковної кафедри кликав усю націю до рішучого повстання. Арндт, професор, кинув розвивати розум своїх слухачів, а утворив «Громаду» для розвитку мускулів молоді. За ними Гете і всі блискучі таланти думки і поезії, які великим числом проявилися у цей час національної небезпеки.
Можна було заздалегідь передбачити, що при такому стані речей про панування французів у Пруссії і взагалі в Німеччині не могло бути мови, – і воно впало під могутнім мечем німецького націоналізму.
Таким чином націоналізм вибухнув у Іспанії проти панування французів (1809-1812рр.) і в Росії в році 1812; він (націоналізм) зруйнував і поховав під руїнами французьку світову імперію.
Британці, визволивши португальців з-під французів(епоха Наполеона І), самі підкорили Португалію. І що сталося з того? Через 10 років Португалія була доведена до розпуки: людність поменшала на 1 мільйон , державний бюджет попав у хронічний дефіцит, торгівля завмерла, і населення стало таким непросвітленим, що на 1000 осіб не було й одної письменної.с.230.
Португальська армія, офіцерами котрої стали англійці, голодувала, а чужинці купалися у розкошах, поздираних з убогих тубільців. Але в Португалії повторилася історія і події Німеччини. На захист утиснених став націоналізм – страшний ворог пануючих – і розвернув свій червоний прапор. Чужинців вигнано, і незалежна нація зацвіла (1822 р.).
Ці події трохи пізніше повторились у Норвегії, Угорщині, Греції, Бельгії, Чехії, Ірландії, Румунії, Болгарії, Сербії, Італії та ін.: націоналізм червоною хвилею прокотився всією Європою, закликаючи поневолені нації до боротьби за вільне, щасливе, незалежне життя і визволяючи поневолених.
У нас в Україні націоналізм дуже припізнився: наша нація, виключаючи небагатьох, переважно із інтелігенції, – не націоналістична. Вона не має національної свідомості серед загалу, як її має польська, чеська, хорватська й інші, не має наймогутнішої зброї для захисту своїх інтересів, і через те вона перебуває в найтяжчому рабстві, яке тільки можна уявити собі, і швидко хилиться до своєї конечної гибелі. Інтелігенція українська, «плоть від плоті» українського народу, виявляє і його риси: вона теж значною мірою виявляє національну індиферентність, то прилучаючись до тієї або іншої верстви суспільства пануючої московської нації, тонучи в її суспільних ліберальних та революційних течіях, то плекаючи консервативне українофільство для задоволення власної особи.
Вплив московської культури і московського суспільства був до останніх років настільки великий, що українці щиро повторяли за своїми лукавими учителями-москалями, що націоналізм взагалі дурниця, що сепаратизм теж нерозумна річ, бо ідеал усіх народів лежить у з’єднанні.
Націоналізм, цей загальноєвропейський рух, що визволив десятки поневолених і упосліджених націй, що утворив великі національні культури і літератури: німецьку, норвезьку, фламандську, угорську, грецьку, італійську, чеську, сербську, болгарську й українську в Галичині, — цей рух світла і волі українська інтелігенція, обдурена і запаморочена усякими московськими теоріями, вважала нічого не вартою дурницею – на радість москалям і на свою і народу свого загибель. Дорогою ціною довелося їй платити за своє духовне рабство.
Тільки в останні часи хвиля культурного західного націоналізму перейшла російський кордон і розлилася Україною.
Ця нова течія зараз повинна винести тяжку боротьбу зі старою. Частина української інтелігенції, засліплена «московською наукою», п’ючи її з московських шкіл, преси і літератури, твердо обороняє свою позицію єдності з московськими революційними і ліберальними течіями. Але це не змінить логіки подій законів еволюції та національного поступу. Кінець цього уже останнього москвофільства можна побачити в недалекому майбутньому. Українська нація мусить йти тим самим шляхом, як і поневолені народи Заходу, перейде його і повалить все те, що стоятиме перепоною на цій дорозі.
Затхле та цвіле повітря, яким дихали народи Росії за останні 25-30 років, створило страшенну мішанину і плутанину розумінь. Не тільки просто ліберальні групи, але й так звані крайні ліві завдяки особливим історичним умовам свого життя дуже часто надають багатьом розумінням не те або не зовсім те значення, яке вони дійсно мають.
Тепер не диво в Росії почути від людей, наче й освічених, що націоналізм шкодить вселюдському поступові і що, начебто, всесвітня культура виграє від затирання національностей. Треба завважити, що така думка поділяється і урядовими агентами, і членами ліберальних партій і на цім прикладі в них є щасливе єднання. Правда, затирання національностей направлене тільки проти недержавних народів, і панове, які стоять за це затирання, через щось не починають затирання своєї національності; правда, що це вчення виходить з партій пануючих націй, але чимало є синів поневолених націй, які додають і своїх сил до” затирання “своїх народів.
А тим часом ідея космополітизму й гуманізму не тільки не є противна ідеї націоналізму, навпаки – є тільки випливом її, тільки її продовженням, розвитком. Космополітизм розширює, розповсюджує ідеї вітчизни на цілий всесвіт. З погляду космополітичного, усі люди – це спілка спілок ( союз союзів ), себто космополітизм уявляє собі спілку всієї людськості як загальну спілку окремих спілок. А окремі спілки найлегше можуть закладатись (розуміється, без примусу, без насилля державної ідеї ) саме поміж людьми, які вже з’єднані самою природою через спільну мову, психічну схожість, культурну близькість, здебільшого через економічну солідарність, бо в стародавні часи розселення народів кожний народ або окремі племена його несвідомо осідали в межах натуральних басейнів, географічних та господарських.
Таким чином, натуральні національні спілки становлять велику вселюдську спілку, де індивідуальність кожної людини, кожної нації не затерта, а навпаки, набирає нової сили, краси й розцвіту. Се було б смертю для людського поступу, коли б усі люди були зовсім однакові, одноманітні, без своїх особистих прикмет. Адже ідеал людини складається у людей з сукупності окремих найкращих прикмет людських індивідів, асоціацій та націй, а через те – навіть поступ самого ідеалу сього не тільки не вимагає знищення особистих рис людини, а навпаки – їх повсякденного розвитку!.. Космополітизм та гуманізм виключають тільки національні ненависті та антипатії, національний шовінізм, навпаки, вони закликають до знищення хиб національних; не дивлячись на те, усюди й завжди можна почути на Вкраїні гостру ворожнечу з боку навіть ліберальних течій до проявів українського націоналізму, який стає джерелом національної творчості. Здебільшого під юшкою інтернаціоналізму або космополітизму українському народові накидають обрусіння або полонізацію. Ці чудернацькі інтернаціоналісти не розуміють, що замість вселюдства вони пхають нам буржуазну та бюрократичну державу, до того ще й зовсім національну, і не тямлять, що їх псевдокосмополітичні заклики проти “націоналізму ” спрямовані не проти тих, проти кого треба, себто не проти тих, хто давить чужі народи, а проти тих, хто тільки одбивається від гніту.
Ці заклики роблять ту величезну шкоду, що відбирають останні сили з націй поневолених – їх інтелігенцію і через те остаточно пхають ці нації в безодню темряви й рабства. Оті інтернаціоналісти не тямлять, що треба одрізняти націоналізм як систему винародовлення, здебільшого насильницького, від націоналізму як права боротись за своє людське “я”. Проповідники такого інтернаціоналізму так чи інакше раз у раз нахиляються до націй пануючих і несвідомо для себе проводять політику систематичного винародовлення недержавних народів. Для поневолених народів менш небезпечні насильницькі заходи уряду, аніж такі умовляння інтернаціоналістів, хоч і ті й другі мають одну ціль – винародовити поневолений народ, хоч і через різні принципи. Адже проти насильницьких заходів дужче тільки розвинеться відповідна сила поневолених, але перекручені запаморочені таким вченням душі поневолених стають яничарськими проти самого свого народу. Отже, уникаючи національного шовінізму пануючих націй, треба плекати здоровий націоналізм поневолених народів, бо він є джерело творчості, і тільки в тому заховуються зародки народної свободи і ясної будучності.
Микола Міхновський
Примітка:
* слово “космополітизм” тут вживається як синонім інтернаціоналізму (міжнаціональної солідарності і єдності)