Націоналізм, що ставить в основу своєї діяльності добро цілої нації, пам’ятає, що стан цілого залежить від стану складників. І саме тому він мусить піклуватися про якнайбільший розвиток індивідуальних прикмет і окремих індивідів, і окремих індивідуалізованих груп. Індивіди, що складають націю, не можуть ніколи доходити до рівня засобу, вони завжди мають залишатися ціллю, щодо якої держава, суспільство в цілому має свої обов’язки. Індивідуалізм, що має за вихідну точку окрему особу, дивиться на речі лише з точки погляду тої окремої особи, і тим самим приводить у моралі – до егоїзму (з усіма його утилітаристичними, гедоністичними, макіавелістичними та іншими варіянтами); в політиці – до лібералізму (щоби індивід мав якнайбільшу свободу) і до демократії (щоб ніхто не був більшим за іншого); і нарешті – до анархії, тобто, руйнування всякого державного зв’язку.
Націоналізм, виходячи з цілості, а не з індивіда, приводить навпаки: в моралі — до жертвенності і самопосвяти; а в політиці до справжньої організації, через поєднання індивідів тою ідеєю цілості. І якщо соціалізм висуває концепцію, де колективові (не нації) надається виключне значення, а індивідуалізм навпаки — те виключне значення надає індивідам, то націоналізм заперечує крайності одної і другої теорії, і твердить, що без нації не може бути розвитку індивідуальностей, а без розвитку індивідуальностей не може бути розвитку нації. Розвиток національної свідомості, що примушує людину час від часу до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомості, але навпаки – ця індивідуальна свідомість є конче потрібною для розвитку національної свідомості. Бо лише свідомі своєї індивідуальної гідності індивіди можуть мати і усвідомлення національної гідності; не дурно писав В. Соловйов, що «головне нещастя Росії полягало в нерозвиненості особистості, тобто, в слабкому розвитку колективного, громадського чуття, бо між цими елементами є відносини пропорційності: при придушенні особистості твориться з людей не суспільність, а отара…» Але, з другого боку, цей розвиток особистості не повинен іти на шкоду цілого суспільства, бо інакше постає сваволя і анархія.
Отже висновок: український націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає безконтрольну гру невгамовних егоїзмів і хижацьких апетитів. Але має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає гармонійний різноманітний розвиток психічних вартостей людської особистості і спричинюєтъся до збагачення якісної сили цілої нації. Націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає намагання індивідів звільнитися від обов’язків щодо суспільства і нації. Націоналізм має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає намагання індивідів дбати про якнайкраще виконання своїх обов’язків стосовно суспільства і нації, що є можливим лише при постійній праці над зростанням і розвитком індивідуальних вартостей.
Євген Онацький
Розбудова Нації. – Прага. – липень-серпень 1933 року. – с. 161-165