Зовнішньої допомоги Українська Повстанська Армія не мала, і не раз селяни ставили питання: як довго УПА може втриматись без допомоги якоїсь держави. Кружляли вістки, що, мабуть, буде війна Америки з більшовиками. Ті вістки підносили настрій як вояків, так і селянства. Коли УПА поширила і розгорнула свої дії на ворожі гарнізони, та що майже кожної ночі бував зліквідований якийсь ворожий гарнізон, то і ворог не спав. Він почав зміцнювати свої гарнізони, щоб на випадок наскоку повстанців, гарнізон міг себе оборонити. Окрім Бірчі поляки створили ще один такий гарнізон в селі Кузьмини, яке було положене на шляху Перемишль—Сянок, бо з Перемишля до Сянока була завелика прогалина.
Село Кузьмини перед війною було мішане — поляки і українці. Там за німців була волосна управа, і війтом був там наш славний сотенний к-р Хрін (Степан Стебельський), який добре розправлявся з поляками. Не раз в білий день зважувався він своєю сотнею переїхати на конях через місто Балигрод. Сам к-р Хрін був середнього зросту, мав біляве волося і був твердого характеру. Ще за молодих років виказував він свій войовничий дух.
Я мав нагоду заприятелювати з ним у його вуйка, що був у моєму селі директором народної школи, куди Степан дуже часто приїздив. Опісля ми працювали в Рудках. Віи працював в Допомоговому Комітеті, а я — у волості. В Рудках ми краще заприязнились при кінці 1943 року по закінченні адміністративних курсів у Львові. Його призначили на волосного війта в Кузьминах, де опісля я мав змогу кілька разів гостювати в його хаті. Там я познайомився з його дружиною і ще тоді маленькою донею Лілею.
На жаль, доля обернулась в протилежну сторону, по відвороті німецької армії, він в Кузьминах організовує чоту добровольців. Добре їх вишколює і в 1945 році, коли більшовицькі частини повертали з фронту, курінь УПА, який кватирував в селі Ляхаві, був змушений прийняти чоловий бій з більшовицькою панцерною дивізією. В тому бою взяв участь к-р Хрін зі своїми завзятими Лемками. Своєю хоробрістю і завзятими вояками вславився він у тому бою і там був поранений в обидві руки.
В тому великому бою наш курінь УПА, хоч поніс важкі втрати, але розгромив більшовицьку, десятикратно переважаючу, панцерну дивізію. Бій тривав десь біля десяти годин. Також в тому бою вславилися наші молоді юнаки з української дивізії, які, мов леви, розторощували більшовицькі танки. Як по бою ми довідалися, більшовики мали 225 вбитих, а скільки поранених — то не можна було довідатися. УПА мала 65 вбитих і двадцять п’ять поранених.
К-р Хрін опинився в санітарній криївці, де йому довелось лікуватися цілу зиму, бо рани були важкі. Ліву руку вдалося вигоїти, а правою він перестав володіти. Через зиму в санітарному бункері він написав спогади під назвою “Зимою в бункері”, в яких, між іншим, згадує свою улюблену донечку Лілю. Був Хрін козацької вдачі: правого рукою він не володів, тому носив криву козацьку шаблю на правому боці.
Польський гарнізон в Кузьминах закріпився, і час від часу звідти робив випади на близькі українські села. Цей польський гарнізон був якраз на нашому оперативному терені. Мн не могли дозволити, щоб ворог гуляв під нашим носом. Сотенний Громенко скликає старшин на наради, з’ясовує справу і каже, що він вирішив, аби наша сотня цей гарнізон знищила. Всі старшини погодились з його думкою.
Вояки УПА по кількох вдалих акціях на ворожі гарнізони набрали більше бойового досвіду. Тож для командного складу було легше підготовляти таку акцію. Але окрім того, військовий вишкіл сотні проходив згідно з планами команди сотні. Виховник Зорян присвячував багато часу на ідеологічний вишкіл, вояки були не тільки вишколені по-бойовому, але й ідеологічно. Командування сотні не тільки приділяло увагу вишколенню вояків УПА, але також вишколенню відділів самооборони, які були зорганізовані на взірець відділів УПА. Найменшою частиною села був рій, а то і до двох чот. Під організаційним і адміністративним наглядом відділи самооборони належали до проводу теренової сітки ОУН. Під тактичним і бойовим командуванням УПА на даних теренах вишколи цих відділів відбувалися переважно вечорами, бо вдень їхні члени працювали на господарствах.
Сотня Громенка постійно змінювала місця постою і перевіряла стан відділів самооборони, або давала спеціальний вишкіл.
В терені панувала тиша. Ворожі відділи не з’являлися. Нараз сотня Громенка машерує до села трійками, розтягнена на кілька сот метрів, з піснею на вустах:
Там борами мандрують добровольці.
На плечах кріс, граната у руках.
Україні всі вірні її повстанці
Виконують провідників наказ.
Бандера шлях до волі нам покаже,
З його приказом станемо як “стій”.
Цей могутній спів кількох сотень повстанців вилунював аж ген-ген в простори Карпатських гір, в простори нашої улюбленої України. Настрій сотні відзначався великою бадьорістю. Цей марш відбувався під звуки рідної пісні, коли сотня наближалась до села. Селяни, почувши повстанську пісню, виходили з села, деякі стояли біля воріт, на привітання махали нам і вітали нас хусточкамн, та з радості плакали.
Також назустріч вибігали молоді дівчата, бо де не кожна мала в рядах УПА свого коханого.
Сотня заходить в село, яке ще більше наповнювалося радістю. В даний момент ніхто з вояків не застановлявся, що ще сьогодні чи завтра може покрити когось свіжа земля.
Коли майбутні історики захочуть описати завзятість і силу революційної боротьби, то їм, напевно, буде дуже важко. Візьмемо під увагу лише одну Лемківщину, де у визвольно-революційній боротьбі брало участь все населення з довір’ям до проводу ОУН. Ця боротьба охопила найменші закутини, де жили українці, не поминаючи тих, які жили в Польщі, Словаччині, Чехії чиУгорщині.
Політичні партії, які перед тим були на Україні, перестали існувати, бо ОУН (революціонерів) так зуміла охопити українські маси, що друга частина ОУН (Мельника) виявилася неспроможною, бо не мала сили охопити маси, і по короткому часі про її діяльність не було чути. Деякі її члени, яким була дорога справа, прилучились до визвольної боротьби ОУН і УПА. Таких було дуже мало, бо решта її членів виїхали на еміграцію і пізніше не те, щоб підтримати морально, а противно цю боротьбу плюгавили, називали бандерівськими бандами.
В даному випадку навіть найбільшому політикові буває тяжко пояснити, що в такий короткий час визвольної боротьби українське населення могло так переродитись. Це трапилося тому, що народ зрозумів, чому і за що він бореться.
У кожному селі були зорганізовані різні робітні, верстато-кравецькі, шевські, санітарні, фармацевтичні, адміністраційні, пропагандивні та розвідчі курси. Відділи УПА зростали з кожним днем. Більшовики бачили небезпеку УПА і провадили інтенсивну пропаганду проти бандерівців. Наші брати-наддніпрянці не вірили в їхню пропаганду, бо знали, що УПА мала бої з більшовицькими партизанами і проти регулярних частин Червоної Армії, з чого завжди виходала переможно.
Здавалось, коли більшовицькі дивізії по закінченні війни з німцями будуть повертати на схід, то нашим відділам прийдеться з ними воювати. Але сталося інакше. Командування УПА дістало відомості.що червоноармійські частини одержали наказ при відході з заходу обминати терени, на яких оперують відділи УПА. Тут була певна мета більшовицького командування. По розгромленні німецької армії червоноармійці були дуже здеморалізовані — відказувались виконувати вказівки своїх командирів, і навіть траплялися випадки, що їх розстрілювали. Це була цілковито здеморалізована маса, яка йшла “визволяти світовий пролетаріат від капіталізму”, але того пролетаріату не знайшла, тому при поверненні на схід грабувала все що могла та гвалтувала жінок. Повернення Червоної Армії було подібним до походу татарської орди.
Після закінчення війни для комуністичної Польщі постали проблеми на терені Лемківщини, Ярославщини і Перемищини, тобто на землях, які Польща одержала в подарунок від батька Сталіна, Рузвельта та Черчіля. Поляки ще від віків зазіхали на ці терени, але була проблема, бо ті теренн опановувала УПА, яку Польщі тяжко було побороти. Польща домагалася від Росії, щоб вона забрала всіх українців з тих земель. Тому-то дійшло до першого виселення українців із впав Закерзоння.
Москва та Польща утворили спеціальні переселенчі комісїї в складі спецвідділів НКВД і висилали їх на українські села. Насамперед, пробували діяти пропагандою, але, як побачили, що пропаганда українців не бере, почали вивіз населення силою. Відділи УПА, що в той час мали опанованими майже всі терени, розгромлювали такі комісії. Наша розвідка щодня приносила нові відомості про плани ворога. Командування УПА дало наказ зміцнити бойову міцність і не дозволити ворогові закріпитися на тих теренах. Про силу ворога ми знали докладно.
Теренова сітка ОУН і відділи УПА взялися інтенсивно до побудови криївок, а відтак і магазинування запасових харчів, зброї, амуніції тощо. Також були добре побудовані підземні шпиталі, так що на випадок можна було примістити хворих чи поранених вояків УПА, де також працювали досвідчені хірурги та санітари.
Переселенча комісія закріпилася в селі Кузьмини. Село Кузьмини було розміщене в долині при головній дорозі, що вела з Бірчі до Сянока. Там колись жила більшість українців. Зараз зі стратегічного боку село виглядало дуже вигідно, бо навколо було оточене лісом.
Сотня, після проведення кільканадцяти успішних боїв досягла великого бойового та ідеологічного рівня. Кожен вояк був свідомий, чому і за що він бореться. Всі добре знали, що УПА не має ніяких союзників, які б допомагали у боротьбі з більшовиками, тільки має моральну підтримку поневолених народів.
Літо минуло. Почала наступати осінь. Вже зелені ліси не шуміли так, як весною, ранні пташки так гарно не вигравали весняних пісень. Пожовкле листя помалу почало опадати і прикривати зелену траву. Осіння пора була не дуже сприятливою для революційних частин УПА. В кожного з нас стало питання: яка доля стріне нас зближаючою зимою. Але сотня була до всього готова. Кожного дня вона змінювала місце постою, частіше кватирували в селах. В селі сотня розташовувалась в вигідних місцях. Моїм обов’язком було подбати, щоб вояки могли добре відпочити, а також бути готовими на несподіваний напад ворога. Але на щастя такий випадок нам не траплявся. Щодо прохарчування сотні, то кухарі, яких мав кожний рій, варили їжу, а також готували м’ясо на залізну порцію, яку мали доставити до лісу.
Час від часу висилали ми рій за Сян на польські терени, щоб зорганізувати кілька штук худоби. Поляки були повідомлені, що вони мають давати контингент для УПА. Якщо відділ УПА приіїде по приділ, щоб місцевий господар мав готовий такий контингент.
В селі по вечері сходились гуртками вояки з місцевими дівчатами. В кожному гуртку можна було почути повстанські пісні, гумор і дотепні жарти. А там, де частіше сотня кватирувала, то господині готували нам вечерю.
Так проходили повстанські будні. Поки що в терені спокій, ворог по кількох акціях сотень УПА не висилав в терен своїх відділів. Доходили до нас звістки, що більшовики і поляки готуються до більших акцій проти УПА. Найнебезпечніші ворожі гарнізони розташовані в таких селах як Делягова, Кузьмини, Сянок, Вільшаниця й Бірча. Ті гарнізони майже щодня зміцнювались, а також добре забезпечувалися. Такі гарнізони ворог мав, щоб утруднювати дії УПА.
Подібні гарнізони ворог мав на всіх опанованих УПА теренах, таких як Лемківщина і Перемищина. Зі сторони УПА треба було перекреслити ворожі плани. Маємо розвіддані, щодо Діброви, що лежить над Сяном. Колись це село було заселене українцями, але польські банди змусили їх залишити свій дім і оселитись по цей бік Сяну. Туди, в старовинний замок якогось польського магната, має прибути ВП (Військо Польське) і там має бути випадова база на українські терени. Треба той замок знищити. А так як ройовий Чумак походив з тих країв, то Громенко дає йому наказ, щоб пішов зі своїм роєм і цей замок висадив у повітря. Чумак прийняв наказ, я забезпечив його рій відповідними вибуховими матеріалами, і він відійшов.
Згодом наша сотня перейшла на постій до села Ляхави. Село невелике, але зі стратегічного боку дуже вигідне, бо навколо було оточене лісом. Тут маємо стрінутися з сотнями к-ра Бурлаки, к-ра Ластівки і к-ра Яра. К-р куреня Коник дав наказ, знищити залізнодорожну станцію, яка служила для транспортів на вивіз нашого населення, а також для утримання всіх наших людей, яких поляки засадили за дрот і готують до вивозу.
Над ранком в ляхавському лісі стрічаємось з нашими побратимами з трьох сотень. Курінь розмістився біля села. Командний склад куреня розташувався в селі. Дуже приємна була зустріч з друзями, які походили з різних теренів України.
Сотенний Громенко переживає за рій Чумака: чи вдасться йому знищити замок у Діброві. Я його заспокоюю, кажу, що може бути певним, що Чумак виконає наказ і повернеться без втрат. Я покладаю на нього велику надію. Наради курінного командного складу продовжуються. Узгоджено плани акції, яка має відбутися наступної ночі, тому що сотенний Громенко чекає на повернення ройового Чумака.
В таборі куреня велике заворушення. Село Ляхава було замале — всього кілька десятків родин. Село було бідне, а ще до того, мало кілька грабунків польських банд з Кузьминів. Поблизу розташованого куреня в потоці кухарі розпалили вогні і приготовляють вечерю для своїх друзів, а також залізні порції.
Під ранок повернувся Чумак з роєм і звітує сотенному, що наказ виконав, як було заплановано: не згубив жодного вояка. На обличчі Громенка з’явилась усмішка задоволення. Він приступив до Чумака, подякував йому і наказав відійти до своєї чоти.
По вечері в таборі затихло, лише заставн пильно і чуйно стояли на сторожі, а таборові вартові вільним кроком походжали по табору та постійно тримали зв’язок з заставами. Службовий підстаршина пильнував, щоб вчасно були замінені застави і варта. Коли сонце піднеслось вище і своє проміння кидало крізь високі ялиці, то в таборі знову почався рух. Вояцтво пробудилось зі сну. День мав бути дуже гарний, вітер помалу колихав високими ялицями, мов віщував нашу перемогу.
Після обіду курінь Холодного Яру вирушив у дорогу. Понад тисячу вояків і старшин Української Повстанської Армії стрілецьким рядом прямують на бойову операцію. Машеруємо лісами, кожен командний склад сотні біля неї. Під вечір минаємо село Тиряву Сільну, відтак Ракову, за Раковою опинились ми на старих окопах, мабуть німецьких. Було то недалеко від села Пашова. Зупинились на постін, бо до Вільшаниці вже не встигнемо. По довгому марші вояцтво заснуло твердим сном. Під вечір маємо наказ — приготуватися до відмаршу. Кожна чота була поінформована, що акція має бути на Вільшаницю, там маємо знищити залізничну станцію і міст, через який переходила залізниця, та звільнити багато українців з переселенчого табору, що є біля станції і обнесений колючим дротом.
Маємо розвідку, що ворожі сили нараховують до одного полку. Наказ — збірний пункт тут, де ми тепер кватируємо. Смерком вирушили ми в сторону вільшанської станції. За якусь годину станція була оточена. Знаємо, що на станції патрулює панцерний поїзд — тому треба підходити обережно. Недалеко від потягу знаходиться ворожий кулемет СБ. Боївка під командою Петі, підкладає під міст міни, але вони, на нещастя, не вибухнули. Наші чоти підсунулися аж під сам панцерник. Ні машиніст, а ні охорона табору нас ще не побачили. Нараз пролунав постріл з кріса, а відтак з кулеметів. Це, мабуть, наші дві сотні з протилежної сторони. Сотенний Громенко дав наказ — “Наступ”. Панцерник засвистів і рушив у бік станції. Ворог був захоплений, бо не зорієнтувався, з котрої сторони наступ. Наші вояки закидали панцерник гранатами, але видко, що гранати йому не пошкодили, бо панцерник відкрнв сильний кулеметний вогонь. Нас не вразило, бо ми були майже під його колесами. Ворог сподівався наступу від лісу і свій вогонь скерував у цю сторону. Тим часом ми вдарили з протилежної сторони, панцерник замовк, град наших гранат знищив ворожу охорону, і бій затих. Ворожі вояки, які зостались живими, розбігались, куди могли, залишаючи на полі бою багато вбитих, зброї і амуніції.
Наші чотири сотні зійшлися до купи. Вояки розкидали дротяні загороди, звільнили виселенців. Наказ “Відступати” переходить від одного вояка до другого. Чотові перевіряють свої частини. У нашій сотні всі живі, не знаємо, як в інших сотнях. Обережно відступаємо на збірний пункт.
На збірному пункті довідуємося, що з сотні Бурлаки чотирьох легко поранено. Вже добре розвиднилося, перемучене вояцтво твердо заснуло.
По відпочинку вояки дещо мали з залізної порції, тому перекусили. Треба було рушати на свої оперативні терени. Попрощавшись з друзямн з Перемищини, наша сотня відійшла на свій терен, а сотні Бурлаки, Ластівки і Яра — на свої терени. По успішній акції вояки мали добрий спомин, оповідали кожний особисто про свої пригоди.
Над ранком прибули ми до села Загути і там вирішили закватирувати. Село хоч невелике, але придатне на постій. Коли сотня увійшла до села, селяни радо вітали нас, цікавилися, як нам удалася акція, хоч вони не знали докладно, де ця акція була. Найголовніше питали, чн мали ми великі втрати.
По акції на Вільшаницю ворог шалів: сильно почав укріплювати свої гарнізонн, а польське шовіністичне населення ще більше почало нападати на українські села. Провід ОУН перестерігав польське населення, щоб припинили напади і морди, бо буде відплата, але перестороги не допомогли. Тоді Провід ОУН і командування УПА вирішили вислати експедицію за Сян і знищити всі села.
Іван Йовик. “Нескорена армія” (Із щоденника хорунжого УПА”)