ОЛЬГА БАСАРАБ

Ім’я Ольги Басараб стало ві­домим широкому загалу в один день і в дуже трагічний спосіб – її тіло, після довгих катувань, було знайдено повішеним в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року у камері львівської в’язниці Бригідки.

Ольга Басараб походила із ві­домого священичого роду Левиць-ких. її біографія була нетиповою не лише для українки, але й для європейської жінки того часу – Оль­га змалку навчалась в дівочій школі у Німеччині, ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі та курсах Віденської торгової академії. Професійна біографія Ольги вміщує пра­цю в українському банку «Дністер», «Земельному Гіпотечому банку», а в час І Світової війни – у віденському Українському жіночому комітеті допомоги пораненим українським жов­нірам австрійської армії, Українській Лізі Миру й Свободи та Українській секції Міжнародного Червоного Хреста.

З 1918 року Ольга Басараб (одружена з відомим моло­дим громадським діячем Дмитром Басарабом, який загинув у перші дні війни) працювала секретарем українського по­сольства у Фінляндії, бухгалтером посольства УНР у Відні, а після закінчення війни – зв’язковою Начального Комен­данта УВО Євгена Коновальця.

Трагедія трапилася 9 лютого 1924 року, коли поліція ви­падково здійснила обшук в кімнаті, де зі своєю подругою мешкала Басараб. Обшук здійснювався у подруги Ольги, але серед речей дівчат було виявлено пакет із розвідувальними матеріалами. Ольга Басараб була розвідницею Української Війсь­кової Організації.

В той час у Бригідках ще служили поліцейські української національності завдяки яким стало відомо, що один із найжорстокіших комісарів, Міхал Кайдан, який вів слідство, після допиту, в ніч на 13 лютого ще сказав Ользі: «Пані не хотіла нічого сказати нині, але зав-тра будемо краще паню допитува­ти, і пані з певністю все розкаже». Наступного ранку, коли в’яз­ничний сторож відкрив двері до камери Ольги Басараб, то її тіло висіло на тюремних ґратах.

В цій ситуації доволі дивно повелася поліція – родину не лише не повідомили про трагічну подію, але й впродовж кількох днів на ім’я покійної приймали передачі, а пізніше, тіло Ольги, під фіктивним прізвищем Юлії Баравської, як бездомну, було передано спочатку для студентських дослідів, а згодом таємно поховано. Такі дії поліції викликали над­звичайне обурення українскої громадськості й на дев’ятий день після трагедії поліція таки озвучила свою версію смерті української розвідниці.

Офіційне повідомлення про самогубство було одразу ж опротестоване громадськістю – в’язничні грати знаходи­лися надто високо, щоб Ольга Басараб самостійно змогла прив’язати зашморг, до того ж, під час медичного обсте­ження було виявлено сліди тортур. Щоправда професор Сєрацький, який разом із студентами проводив дослідження над тілом «бездомної Баравської», спростував це.

26 лютого було проведено ексгумацію тіла та повтор­не дослідження і перепоховання за участю кількох тисяч українців. Втім це не дало відповіді на питання про при­чину смерті Ольги Басараб. Поліція залишилася на своїй версії, а українська громадськість й надалі була перекона­ною, що Ольга померла після тортур, а повішення уже було інсценізоване поліцією.

Ольга Басараб – член головної управи і касир «Союзу Українок», член ряду громадських організацій, стала симво­лом незламної боротьби за Українську Державу. її могила на Янівському цвинтарі, впродовж багатьох років була місцем паломництва тисяч українців, а її життєва постава – прикла­дом для наслідування нових поколінь революціонерів.

За переказами, заарештований та ув’язнений пізніше у справі «басарабівців» Андрій Мельник на стіні тюремної камери побачив слова, написані кров’ю: «Умираю замучена. Помстіть. Ольга Басараб».

Розвідувальний відділ УВО, а пізніше ОУН й нада­лі складатиметься із дівчат з відомих родин. У справах УВО проявлять себе доньки отця-доктора Миколи Кон-рада та історика-професора Мирона Кордуби. А в 1930-х роках у розвідці ОУН з’являться: Катерина Зариць-ка – донька професора мате­матики Мирона Зарицького, Віра Свєнціцька – донька директора національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького, Дарка Федак -донька адвоката, директо­ра страхового товариства «Дністер» та цілого ряду українських установ – Степана Фе-дака. Важко знайти відому українську родину у Галичині, де б діти не мали стосунку до підпільного революційного руху.

Святослав Липовецький“Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”

Могила Ольги Басараб на Янівському цвинтарі
Сорацький (анатом Басараб)
Bandera.lviv.ua :: Бібліотека націоналіста