За майже два десятиліття, впродовж яких Польща володіла Галичиною, найвищі польські урядовці лише двічі відвідували Львів. Вперше – у вересні 1921 року, коли в столиці Галичини побував перший керівник польської держави маршал Йозеф Пілсудський. Тоді УВО зустріло його пострілом Степана Федака. Через три роки – 5 вересня 1924 року Львів відвідав Президент Польщі Станіслав Войцеховський. Бомба, яку кинув у карету президента український бойовик на п’ятнадцять років, до падіння польської держави, знеохотила урядовців відвідувати Львів.
Приїзд Войцеховського відбувався з нагоди відкриття «Східних Торгів» – великої події в економічному житті, що мала спонукати до тісних торговельних стосунків Польщі та її південно-східних сусідів. Перед тим відбулася важлива міжнародна подія – 15 березня 1923 року Радою Амбасадорів у Парижі було визнано територію Галичини за Польщею. Юридично це поставило крапку на надіях українців на свою державність. Проте, приїзд Президента неабияк «підбадьорив» членів УВО, які одразу вирішили в притаманний для них спосіб привітати високого гостя.
З цієї нагоди було виготовлено дві бомби та підібрано двох бойовиків, які заздалегідь приїхали до Львова й кілька днів вивчали вулиці та закапелки міста. А 5 вересня, під час урочистого переїзду президента та його ескорту вулицями Львова, під гучний крик збудженого натовпу «Нєх жиє!», в сторону Войцеховського полетіла бомба. І хоча бомба не вибухнула, це привело до великого замішання людей та безславної втечі керівника польської держави зі Львова. Усі гучні заходи з нагоди «Східних Торгів» були скасовані.
Керівництво УВО в перших хвилинах було готове поставити «хіміка», який виготовив вибухівку під організаційний суд, але уже ввечері того дня стало відомо, що вибухівка здобула високу оцінку фахових спеціалістів, проте не спрацювала через те, що основний вибуховий складник «меленіт» набрав вологи й втратив свої вибухові властивості.
Це був чи не єдиний випадок в історії УВО та пізнішої бойової діяльності ОУН, коли атентат складав загрозу життю великої кількості невинних людей і те, що він не відбувся не надто засмутило його організаторів. Пропагандистська ціль була виконана на сто відсотків, а подальше слідство не виявило ні виконавців, ні організаторів.
А втім, «виконавця» знайшли одразу й у тому самому місці. Обвинувачення було висунуто єврею Штайгеру, що пізніше призвело до великого судового процесу. Як часто бувало в подібних випадках, світова єврейська спільнота об’єдналася в підтримці Штайгера й інтенсивно розпочала наводити контакти із керівництвом УВО. Євгену Коновальцю було запропоновано три пропозиції: щоб УВО офіційно взяло на себе відповідальність за виконання невдалого атентату; щоб бойовик зробив таку ж декларацію; єврейські кола висловили готовність перевезти бойовика до Америки й там забезпечити його поселення, а також надати фінансову компенсацію УВО.
Команда Української Військової Організації відмовилась від цих пропозицій. УВО офіційно взяла на себе відповідальність за бойовий чин, але не виявила ім’я виконавця та самостійно переправила його в Західну Європу.
Так закінчилось перші й останні відвідини Президентом Львова, що уже юридично належав до Польщі. В пізніші роки Пілсудський переїжджав через територію Галичини, коли відвідував Румунію, але це все здійснювалось таємно й ставало відомо загалу лише після офіційних звітів з відбутих міжнародних візитів.
Святослав Липовецький“Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”
- С. Войцеховський у Львові, 1924 р