Лекція Сашка Добровольського «ОУНівське підпілля на Донеччині», яку він прочитав 7 квітня 2012 року у донецькому пресцентрі , вул. Овнатеняна, 4.
Я глухий провінціал, тому, що живу за 120 кілометрів від Донецька, у Слов΄янському районі. Я не любитель виступати з такими лекціями, не любитель сваітиться. Але я маю відкриту біографію і можу робити свою справу, як казав Макашов: «Не боючись ні перов, ні серов, ні херов…».
Колись я мав щастя вчитися у Донецькому Державному Університеті на історичному факультеті. У 1992 році я написав курсову роботу про ОУН і УПА і того ж року був виключений. Сьогодні 2012 рік, пройшло 20 років, але позиція держави лишилася тою самою. Я вважаю, що я маю моральне право розповідати про український спротив, тому, що багато років вивчав і досліджував це явище на Донеччині.
Я не Метр, який прийшов Вас повчати. Я такий же, як і Ви. Слава Богу я ніколи не стану в цій країні ні професором, ні доктором, ні кандидатом.
Матеріали по підпільній діяльності ОУН на Донбасі на сьогодні висвітлені дуже слабо. Практично, більшість матеріалів на цю тему ми знаємо зі слів Євгена Стахіва. Хто такий Євген Стахів, я думаю ви всі чули й знаєте. Вийшло так, що Стахів – один з небагатьох, хто відійшов на Захід перед приходом радянських військ у вересні 1943 року. Він створив собі легенду активного діяча спротиву і німцям і совєтам. Також доводе свою причетність до містичної організації «Молодая гвардия». Але, як сьогодні доводять окремі матеріали, то це є велике перебільшення. Хоча ОУНівці в Краснодоні були, і сьогодні це не заперечує навіть луганське СБУ. Ще декілька людей, які відійшли на Захід, наприклад Василь Петренко з Красноармійського району, який помер два-три роки тому. Він писав спогади, які ви можете віднайти у емігрантській пресі. Але їх дуже мало, на відміну від Стахіва.
Та все ж я вважаю, що якби ними, і багатьма іншими на Заході не піднімалася тема ОУН на Донбасі, то правда про діяльність спротиву не була б висвітлена так яскраво.
Прикладом того є темні плями і відсутність інформації про активну діяльність повстанців на Одещщині, Херсонщині, північній Україні. А якщо вона й з΄являється, то як звіти НКВД про боротьбу зі злочинними угрупованнями. На відміну від Донбасу, громадскість тих регіонів не піднімає цих питань і не досліджує прискіпливо ті часи.
Джерелами моїх досліджень є архіви СБУ, а саме: Донецької, Дніпропетровської, Луганської, Миколаївської, Запорізької областей. Я маю щастя розповідати вам не по споминам, а по матеріалам НКВД. Чому такий розбіг по областям? Тому, що всі, хто діяв на Донеччині, після приходу радянських військ розійшлися по сусіднім областям і їх арештовували й проводили слідство вже там, де вони знаходилися. І це логічно.
Коли головою СБУ у Донецькій області був Скіпальський Олександр Олександрович, то він дав дослідникам можливість попрацювати у закритих фондах. То фонди нереабілітованих, фонди, у яких налічується до восьми тисяч фігурантів справ. Вони надзвичайно цікаві тим, що вони не «почищені». В них є речові докази, це шикарні контрольно-наглядові справи. Завдяки Скіпальському я мав можливість у 2007 році ретельно продивитися цей архів. По ОУНівській1 спрямованості там є десь 400 справ. Порівнюючи з нашими сусідами, Дніпропетровщиною, Запоріжжям, то цей показник майже удвічі більший. У нас відомо вже 350 осіб, які були точно засуджені за діяльність в ОУН.
У перші, більш ліберальні часи нашої незалежності, було набагато легше діставатися архівних джерел. Тому добре опрацьовані на сьогодні Маріупіль, Слов΄янськ, Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка, Горлівка, Макіївка, Волноваха, Ольгінка. Пагано Донецьк, тому, що по Донецьку не вдавалося находити фігурантів. А коли дізналися їх призвища, то вже не було Скіпальського і я ті справи мало бачив, хоча знаю про них.
Зараз всі кажуть, що перший провід ОУН на Донеччині організував Євген Стахів. Це не так. Перший провід ОУН, який зайшов сюди в жовтні – листопаді 1941 року, очолювався емігрантом з Праги Василем Булавським. Він зайшов з боку Дніпропетровська роєм з 12 осіб. Вони чогось вибрали Мар΄їнський район, а конкретно селище Красногорівку. Саме з Красногорівки посилалися посланці в Маріупіль, Ольгінку. Разом з ними сюди пройшов і мельниківський провід ОУН.
Василь Булавський одразу розгорнув бурхливу діяльність. В Домі Піонерів Донецька, це зараз Концерваторія, він устроїв збір інтелігенції міста. Резолюцією зборів стало рішення включатися в роботу газет, органів міської влади, освіти саме оунівцям і людям, що їх підтримують. Збори вирішили відправити до коменданта міста Сталіно, якому терміново була повернута попередня назва – Донецьк, трьох своїх представників. Ними стали: Юрій (Георгій) Ковалевський – професор ДПІ, який пізніше став головним редактором Донецької газети «Донецкий вестник», директор Мар΄їнської сільгосп школи Зінченко, і саме Булавський. Доречі, ті збори були не дуже багаточисельні і коли обрані представника пішли до коменданта зі своїми пропозиціями по встановленню владної структури, то учасники зборів чекали на них біля комендатури. Повернувшись через дві години вони розповіли, що німці їм заявили, що не будуть рішати питання про українську адміністрацію, поки не буде встановлена якась цивільна влада. Тому ОУНівці не взяли владу у Сталіно, як вони це зробили в багатьох інших містах області.
Натомість, люди з похідних груп, які прийшли сюди, зіштовхнулися з масою доволі серйозного активного елементу. Наприклад, у Костянтинівці, де були сильні петлюрівські осередки, вже була організована Управа, заступником бургомістра став місцевий учитель Кирпенко, який, як свідчать матеріали НКВД, приймав участь у повстанчому русі на київщині. Місцеві патріоти з приходом німців вже захопили поліцію, адміністрацію, газету і вже в грудні почали виходити «Костянтинівські вісті».
Далі буде…