Подібна ситуація була в Горлівці, де прийшов полковник Січових Стрільців Голуб. Він служил у німецькій армії. Служив цілеспрямовано, щоб повернутися до України. Перше, що він зробив, це – налагодив вихід газети «Український Донбас» і друк листівок. От з таких дій українських патріотів на Донбасі почався національний спротив і німцям і совєтам. Горлівка була з΄єднана з шахтарських селищ і всі розкуркулені, репресовані, що там були, люди, яки пройшли вже тюрми, табори – пішли в адміністрації, що давало їм змогу створювати саме українську державність. Таким прикладом є селище Комсомольське, зараз район міста, шахта «Комсомольська». Там вся адміністрація попала до ОУНівських рук. Вони швидко організували «Просвіту», і, розуміючи, що наступає голод, організували кооперативи. Кооператив для вчителів і інтелігенції. Заслуги цих людей це те, що вони не тільки приперли сюди гасла, на які чесно кажучі, не всі велись, а робили конкретні справи, за які люди дякували й вірили їм.
Треба сказати, що в ті часи, з 1941 року багато людей не розуміло, що таке взагалі самостійність України, що це за ідея і до чого вона веде. Місцевий контінгент свідомих українців був вибитий совєтами і вибитий з витонченою жорстокістю. Людям, які прийшли з нерадянської західної України, мало довіряли. Косо дивились не місцевих ОУНівців. І тільки, коли в 42-му році і дали пішли репресії з боку німців щодо ОУН, коли ОУН, в основному бандерівська гілка, почала давати збройну відсіч фашистам, тоді думка населення змінилася.
Яскравим прикладом, як брали владу в свої руки ОУНівці була Макіївка. Це самий цікавий такий момент. Там ще до появи ОУН бургомістр Іванисенко організував управу і вихідець з Селидівського району Литвиненко, який вже до цього був засуджений совєтами за економічну контрреволюцію, по завданню Іванисенка став розбудовувати партію. Німці йшли на контакт тільки з партіями, відкритими організаціями. Іванисенко мотивував своє прагнення створити партію саме в Макіївці тим, що це центр Донбасу і розбудова повинна піти саме звідси. Литвиненко займав посаду завідуючого міського відділу освіти. В партію він ввів біля тридцяти осіб. Це були керівники різних ланок господарчої, соціальної та культурної структури міста.
Хоча Макіївка не дуже йшла на ОУНівські гасла, але в кінець-кінцев адміністрація там стала українська. В місті була проведена повна українізація шкіл. Коли в місті з΄явилися члени ОУН, то розповіли активу про арешт Бандери, про спротив, який надає німцям і совєтам організація. На спільній нараді макіївський актив і прибулі ОУНівці констатували, що, хоча й діяли окремо, але ідуть в єдиному загальноукраїнському руслі. Всі були за самостійну Українську державу, але досі лише не вистачало зв΄язку.
Про Маріуполь я скажу побіжно, тому, що за це місто і його історію з ОУН багато написано й досліджено. Маріуполь, як і Донбас взагалі, дуже приваблював населення СРСР. Чому? Тому, що тут легко було сховатися. Зробив підробні документи, а ця індустрія на Донбасі була і є передовою, – і ти вільний: записався на шахту і спокійнісенько махай собі обушком під землею. На Донбасі треба було робити, це було головніше навіть за благонадійність. А Маріуполь до того ж це був ще й порт. Це давало змогу у любий момент приїхати сюди і виїхати звідси у невідомому напрямку. До тогож у Маріуполі свого часу дуже сильним був вплив Махна, який зовсім недавно гуляв тут зі своїм військом. А у 1928 році тут навіть відбувався з΄їзд анархистів. Керівником у них був якийсь Жук. Це я знайшов у звіті КДБ за 1950 рік, де також було сказано, що Маріуполь у ті роки, доречі, як і багато інших районів, був переповнений антирадянським елементом. Тому там і проходив з΄їзд анархістів, тому там було трудно вести боротьбу з ними і виявлять їх.
В Маріуполь спочатку зайшли люди Булгарського, увійшли у владу, започаткували українську «Маріупольську газету». Ближчим часом ми плануємо весь наклад, всі числа цієї газети викласти в інтернет. Це буде дуже цікаво.
Чому ще Маріуполь актуальний у нашій темі. Там було багато відомих людей. Це міністр Центральної Ради – Стасюк Микола, 1885 року народження, відсидів свою десятку на Соловках, який перед приходом німців був сторожем у парку, підмітав і прибирав в ньому. На німців це справило враження і вони запросили його працювати в газеті. Він притягнув до роботи в газеті людей з наросвіти. Вони відновили відділ освіти й восстановили автокефальну церкву. Церквою опікувався Кіпріан Оржицький, який вже отсидів за автокефалію. Завдяки цим людям 18 автокефальних церков діяли під час окупації на Маріупольщині. Це район, де було відновлено найбільше українських церков.
Що ж було у Донецьку?
Першими туди прийшли Мельниківці. Вони намагалися ввійти в поліцію, захватити владні органи, тощо. Вони прийшли на Донбас з реальними документами Вермахта у кишенях і думали, що їм тут все дозволено. Але люди, українські актівісти були не вдоволені політикою Мельника, спрямовану на пряму й конкретну співпрацю з гітлерівцями. Вони не сприймали намагання мельниківців трансформуватися у владу таким чином. На першому місці у ОУН-бандерівців, було відродження української державності і спротив любій владі, якщо вона буде їм у цьому заважати. Мельниківці організували з допомогою окупаційної влади в Донецьку лише один заклад – це обласне Агроуправління, яке згодом стане центром націоналістичного руху в Сталіно. Там працювали кадри з Мар΄їнського району, зокрема це Мороз, який був спочатку зхамісником, а потім керівником. Їм передавалося багато літератури з Праги. Але там постійно була певна колотнеча між ОУН(б) і ОУН(м), яка могла перенестися на терени всього Донбасу, але цього на трапилося, тому, що німці вислали мельниківців з нашої території.
Далі буде…