В Сталіно серйозні і кваліфіковані кадри ОУН кував ДПІ. Доцент однієї з кафедр ДПІ Володимир Ахладкий очолив обласний провід ОУН, перед відходом людей на Захід. Також в ДПІ працював Ковалевський. Я, нажаль не бачив його справи, але думаю, що вона існкє в СБУ, і прийде час – вони її покажуть. Він очолив газету «Донецький вісник». Спочатку головним редактором був Антонцев, меншовик, який очолював колегію адвокатів, потім прийшов Вібе – радянський агент, якого тут лишило НКВД, а потім Ковалевський. Ковалевський керував газетою до відходу німців. Головною його заслугою є те, що він вміло коректував протискання українських статей і матеріалив у видання. Також він, не зважаючи на заборону німців заснував обласну газету. Але для того, щоб отримати дозвіл, він став робити обласну, нечебто корпоративну гезету Агроуправління «Українська земля», яка виконувала роль загальноукраїнського Донбаського органу. Щоб утримувати цю газету під контролем Ковалевський запропонував випускати її в Макіївці, де були не хиткі позиції ОУН. Редактором газети планувалося поставити члена ОУН, і її очолив ОУНівець Сергій Кулик. Він по можливості друкував в газеті проукраїнські матеріали, не допускав антиукраїнських випадів і таким чином Сталіно мало два друкованих органа.
Цікаво, що існувала велика організація ОУН на Рутченково, яке тоді входило до Ольгінського району. НКВД дуже ретельно розбирало Рутченково, завод «15-летия ЛКСМУ», інші об΄єкти селища, тому, що це був свого роду моноліт. З Ольгінки, як з сільгоспрайону до Рутченково постачалися продукти, фінанси, кадри, інформація. Давала можливість переховуватися членам від німців, а згодом і від НКВД. Це був буфер Донецька, бо саме через Рутченково ОУНівці приходили в місто.
Але говорити, що в самому Сталіно була серйозна організація не можна. Чому? По-перше, це дуже легко, не маючи, як я кажав, матеріалів невілювати. По-друге, я не прибічник того, що обов΄язково треба мірятися, чий чорт «рогатєє». Можна нарахувати 20… 40… 200 осередків, але головне те, як вони впливали на ситуацію, який вплив вони мали, що встигли зробити. Скільки членів організації – це не головне. У нас зараз є партії он які великі, але толку з них зовсім мало, принаймні з багатьох з них. Тому треба відзначити, які головні об΄єкти захватили ОУНівці у Сталіно. Це Агроуправління. Воно повністю було в руках ОУН(б) і вони поставили своїх людей всюди, від Маріуполя до Слов΄янська. Цим вони забезпечили матеріально-технічне підгрунтя. Друге – це газети, це інформаційний простір. Третє: поліцією в багатьох регіонах, зокрема і в Рутченково керували представники ОУН(б).
На сьогоднішній день можна багато сказати зі споминів Стахіва. А я прошу мене зрозуміти, чого я не можу більше розказати, бо особисто я знаю, як ліквідовувалося ОУНівське підпілля по матеріалам НКВД – подетально, але деякі справи бачити не вдавалося. Зокрема справи багатьох директорів шкіл. Я не знаю, чи засуджені вони за підпілля. Справи дружини Шиманович, відомого члена, здається, уряду УНР, яка теж була в ОУН, вона тут сильно допомагала Ясинуватій. Щодо цєї справи, я навіть не знав, що вона існує. Стахів стверджує, що вони мали серйозну організацію на ДМЗ, яку очолював Гладкий. Вони мали свої організації і надійних людей в 4-му й 5-му хлібокомбинатах і взагалі в цьому тресті. І те, шо Стахів каже про 15-20 явочних квартир – це є перебільшення, але до 10 квартир вони мали, принаймні НКВД їх дуже серйозно тут перевіряло весь 1944 рік.
Волноваха, Ольгінка – це великий суцільний район, який повністю контролювався українськими патріотами. Фактично від Рутченково до Краснопіля вся адміністрація співпрацювала з ОУН, маса людей була заарештована потім органами НКВД. Є цікава статистика. Я завжди кажу, що зараз в самостійній Україні, на Донбасі існує окупаційна адміністрація і що можна сказати про таке: Ольгінський район при німцях мав 40 українських шкіл, Волноваський – 30, Слов΄янськ і Слов΄янський район – 52, Костянтинівка з районом – 49, Горлівка – 33 і одну гімназію ім. Тараса Шевченка, директора якої після приходу совєтів повісили по приговору НКВД. Маленький Мангушський (Першотравневий) район мав 15 українських шкіл, Макіївка більше десяти. При цьому треба сказати, що це не була така огула українізація, яку проводили в 90-х. Люди видали підручники, методичні посібники, тощо. У мене є три підручника, які видавали члени похідних груп – один був видан у Краматорську і два у Слов΄янську. Тираж був до трьох тисяч. За ці підручники люди сіли. У маріуполі вийшли букварі, читанки. Мало того, в Маріуполі, в Слов΄янську, в Ольгінці, в Горлівці були організовані сільськогосподарські, так звані «Товариства взаємодопомоги». Товариством «Просвіта» були організовані кооперативи. Тобто, люди не гаслами махали, кричучи: «Впперед!», «Давай!», Дайош!», а робили конкретну справу.
Далі буде…