Що можно сказати щодо ефективності спротиву. Наприклад радянські партизанські угруповіння майже не отримували друкованої агітаційної продукції: лістівок, газет, прокламацій, з той простої причини, що і скидувати їх по серйозному не було кому. ОУНівці добре наладили каналі агітаційних рухів. Це була лінія через Гуляй-Поле на Мар΄їнку, тому, що вихідці з Гуляй-Поля були в керівництві Мар΄їнського району. З Запоріжжя література йшла на Маріуполь. Я нараховував по тим протоколам, які є до 60-ти видів різних листівок. Також з΄являлась книга Горліса Горського «Холодний Яр», «В лабетах ГПУ», і т.д. і навіть з΄явилася книжка Василя Кука, бо в одному з допитів вона фігурувала під псевдоавторством Коваль Роман. Це була як інструкція по конспірації.
В середині 1942 року німці чітко зрозуміли з ким вони мають справу в вигляді ОУН! Вони зіштовхнулися не з равдянським підпіллям, а з серйозною, чіткою структурою, яка працювала, яка закидувала своєю агітацією газети.
В Маріуполі організували загони Українського визвольного війська і, як тепер виходить, що Іван Кулик, що воював в УПА і загинув в Кломиї в 50-му році, він був офіцером цього УВВ в Маріуполі. В Костянтинівці німці стикнултся з тим, що бивші петлюрівці-члени ОУН організували Українську зразкову сотню начолі з Митрофановим (це можливо псевдо), який був петлюрівським сотником. В архіві СБУ є справа «Фольксдойче» і ця сотня там серйозно описана. Вони пошили форму січових стрільців, мали вигляд дійсної української частини, мали на озброєнні важкі кулемети. Антонович, який написав статтю «Донбас під знаком свастики й тризубу» і опублікував її в маріупільській газеті, сказав, що ми маємо справу з натуральною українською частиною. Її розпустили німці в липні 1942 року. Більшість вояків сотні відмовилися служити в поліції і, наскільки мені відомо, ці люди пішли під Сталінград. Вони фанатично ненавиділи більшовиків. Це були сім΄ї розкуркулених, репресованих, тих, яких сотнями тисяч розривала більшовицька влада. Вони вступили в якийсь український польовий підрозділ в Артьомівську і вони всі загинули. На жаль, ми не маємо навіть фотографій.
В червні 1942 року Костянтинівська міська Управа (при проклятих німцях) приймає постанову, що прапором Костянтинівки є український жовто-блакитний прапор з тризубом. Цю постанову німці доволі бистро відмінили.
В тому ж році в Ольгинському районі Управою була прийнята постанова, яка приписувала всім держслужбовцям і керівникам вищої господарської ланки вітатися вигуком «Слава Україні» з викидом правої руки вперед і трохи вверх і з відповіддю «Слава».
Якщо в перелічених нами районах і містах всі школи переводилися на українську мову навчання, то в Авдіївці пішли далі. Управа прийняла постанову, що у зв΄язку з засиллям антиукраїнського елементу з держслужби звільнялися ті, хто не був українцем по походженню. Так, це схоже було на таку невелику етнічну чистку, але треба сказати, що історія така, яка вона є, і ми її не придумуємо.
В 1942 році німці проводять цілий комплекс заходів по ліквідації підпілля. Ключовою фігурою, злим генієм знищення був українець за походженням Петро Бердичевський, з станиці Полтавської, який керував поліцією в Маріуполі. Його у 1945 році було департовано з території Австрії, він потрапив в НКВД, доволі сильно «співав» там, «наспівав» два томи. Та хто ж він такий і чому зіграв таку ключову роль? В нього був скажений талант «сискаря», який втратила радянська влада. Він був вчителем російської мови, з сім΄ї розкуркулених, репресованих зі станиці Полтавської, яка, як ви знаєте, була повністю вивезена Сталіним в в Нижній Тагіл. Після приходу німців він приходить до ніх, каже, що є з сім΄ї репресованих, він інтелегентна людина і викликає довіру. Є чудовн фото, де, так смішно, сидить колишній арештований керівник підпілля ОУН, сидить Бердичевський, який веде його справу і поруч Бізарь – куратор від німців. Смішно те, що вони сидять просто на банкеті. Дивися і бачиш абсолютно нормальні обличча. Високе чоло – повний «пан професор». Але він якимсь дивом вписався в німецьку адміністрацію. Пиричому він сам і його група ліквідувала до тисячи комуністів. І це тільки те, що йому ставило в вину НКВД. Що він зробив? Він вкинув таку легенду, що він український патріот і в перший момент на це клюнули. Один з керівників поліції Юхимець, директор видавництва Яків Жижура і Михайло Стасюк запропонували йому, як начальнику головної кримінальної служби підписати заяву щодо поновлення «Просвіти». Він відмовився. Була зроблена помилка і, знаючи, що він може у будь-який час викрити підпілля, було вирішено його прибрати. Але Бердичевський про це дізнався і звернувся до Бізеля, який керував Абвером і запропонував допомогу у ліквідації ОУНівського підпілля. Сказав, що його підпільники знають, він тут прожив 15 років і запропонував цікаву комбінацію. В цей момент сюди з΄явився Стахів. Він прийшов, як член Центрального Проводу ОУН, він засилає кур΄єрів, тощо. Йому влаштовують зустріч з одним з гестапівських агентів Олексієм Вальчиком, який працював на дві сторони: і на НКВД і на Гестапо. Стахів, щось запідозрячи не вийшов другий раз з ним на зв΄язок, всі інші вийшли і були заарештовані. Це були перші арешти в червні 1942 року. Частину арештованих розстріляли, частину відправили в Сталіно, частину відпустили. Одразу ж після цього проводяться подібні заходи в Костянтинівці. Там кур΄єр Стахіва на псевдо «Коновалець» напоровся на радянського агента, який його відправив до гестапо і його розстріляли.
В ході цих арештів німці один за другим виявляють склади літератури. Частина ОУНівців починає «колотись». Виявляється, що на півдні існує цілий надрайонний провід ОУН, в який входить Волноваський, Будьонівський, Розівський, тодішній Стпрокостянтинівський район Запорізької області. Німці розуміють, що перш за все на півдні ОУН є надзвичайно серйозна організація. Коли НКВД зачищало Волноваху після відходу німців, то у звітах значиться до 600 людей, які підозрювалися у співпраці з ОУН. А що ж того Волноваського району ?
Далі буде…