НАСИЛЬНЕ ВИВЕЗЕННЯ УКРАЇНЦІВ
2011/10/24
ЕЛІТА: ВИНИКНЕННЯ ЧИ СТВОРЕННЯ
2011/10/25

ПАМ’ЯТАЙМО СВОЄ КОРІННЯ

Уже в зрілому віці я побувала на моїй малій батьківщині – колисці мого дитинства, вірніше, на тому місці, де колись зеленів хутірець Мачулино Тельманівського району, що на Донеччині (Мачуляни, як на український лад переінакшили його назву хуторяни).

Стояла на місці колишньої нашої хати, де пройшли одинадцять років мого золотого, хоч і бідного, дитинства, і з невимовною вдячністю згадувала своїх земляків – малограмотних, але мудрих і чесних людей, які допомогли моїй матері-вдові виростити шестеро дітей.

У Мачулянах не було ні школи, ні клубу, ні бібліотеки, ні лікарні, ні сільради. Усе це було за чотири кілометри – на центральній садибі радгоспу Приморський .

Жителі одинадцяти дворів (кілька сімей, у тому числі й наша, були вихідцями із Запорізької області – осередку славного козацтва) жили однією великою сім’єю. Свята зустрічали разом у того, хто мав більшу хату. Траплялися часом і сварки, як тепер я розумію, через бідність.

Жили мачулянці за неписаними законами – звичаями своїх дідів і прадідів. Моя дитяча пам’ять у деталях зберегла один із них – толоку – допомогу без винагороди. Особливого поширення набула вона в післявоєнні роки, коли вдовам з малими дітьми доводилося бідувати в наспіх виритих сирих землянках, бо хати були спалені. Село вирішувало будувати хату якійсь удові толокою. Господарка мусила тільки пригостити людей, а грошей не платила й копійки. І робота перетворювалася на свято, бо усвідомлення того, що людина робить благородну справу, підносить її у своїх очах і в очах односельців.

Пам’ятаю толоку в нашому дворі. Років мені було шість чи сім. У нашій сім ї загинув на війні батько, і мати ледве зводила кінці з кінцями, виховуючи малих дітей. Хатка в нас якась була (дивно тільки, як ми в ній розміщувались), а от хлівець зовсім розвалився. А тут маму за гарну роботу радгосп преміював теличкою, і тримати її не було де.

На допомогу прийшли мачулянці. Одного дня всі чоловіки, жінки, парубки, дівчата і, звичайно ж, діти зібралися на нашому подвір ї. Керував роботою дядько Федір Бодня – шанована на селі людина.

Дитяча пам’ять виразно малює мою щасливу маму в якомусь гарному одязі. І де вона взяла його: не до святкових одяганок було жінці з купою дітей. Але в цей день мати була невимовно гарна й весела. Мамина радість передалась і її дітям. Ми допомагали, як могли: підкладали дрова в піч, носили тарілки, хліб, стільці.

А люди працювали з жартами, сміхом, піснями. І краще за всіх співала моя мама, виводила”, як тоді говорили, тобто брала верхні ноти. Із того часу слово “толока для мене священне. Воно викликає в пам’яті прекрасну картину єдності людей. Усе темне, дріб’язкове, непотрібне відходило кудись геть. Залишалася тільки радість від праці й спілкування, почуття задоволення собою і цілим світом. Не прийти на толоку до сусіда вважалося в українців великим гріхом.

 

Домашня педагогіка моїх земляків була нескладною. В основі її лежала повага до думки оточуючих, страх бути осміяним. У нашої мами був один магічний аргумент: “Люди будуть сміятися . Діяв він безвідмовно. Четверо моїх братів не лаялися, не курили, не лазили по чужих городах.

У Мачулянах поважали українську мову. Коли дехто з молодих, виїхавши з міста, повертаючись, починав говорити російською, того зневажали і вживали в розповіді про нього займенник воно . І що воно корчить із себе? – можна було почути на адресу зросійщених. Мій брат Микола був уже завідувачем районного відділу культури. До мами заїжджав із високими начальниками, що говорили по-російськи, та він ніколи не посмів сказати матері російського слова. Не посмів, бо знав: це віддалить його від мами. Цю ситуацію прекрасно змалював Дмитро Білоус у вірші “Коли забув ти рідну мову : …Не раді родичі обновам. Чи ти об ївся блекоти, Що не своїм, не рідним словом Із матір ю говориш ти?’. Читаю ці рядки й думаю: Це про нас, про мачулянців .

Привітати людину, хай і незнайому, – це правило, що не порушувалось. І ми віталися з усіма, хто б не зайшов у наш хутірець. Цей звичай зберігся й зараз по селах. І коли в якомусь селі дівчинка, проходячи повз мене, привітається, у мене потеплішає на серці: це ж я, маленька Ліда Груба, ревно виконую наказ старших вітатися з усіма.

У мачулянських сім’ях батьків називали на ви . І цей звичай досі зберігся в селах Західної України та зрідка – на Східній. У сім ї моєї маріупольської приятельки (жінки високопорядної, з вищою освітою) хлопчики називали батьків на ви . Може, тому й виросли вони гарними людьми, що поважне ви тримало дистанцію і не давало звести стосунки до панібратства. Прекрасний звичай! Скількох непорозумінь він позбавляє. Уявіть, як може син посваритися з батьком, називаючи його на ви ?

Подумки звертаюся до нащадків моїх земляків: Чи дотримуєтеся ви мудрих звичаїв своїх дідів-прадідів? Не забувайте їх. Вони допоможуть у наш непростий час, коли духовність поступилася місцем збагаченню. Порадять, як жити по совісті, як творити добро, відчуваючи радість від того, що віддав, а не від того, що придбав. Допоможуть зрозуміти, якого великого народу ми діти, і гордо нести по світу високе звання українця .

Лідія Молчанова

 

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to Yandex

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *