Шандрук Павло Феофанович народився в селі Борсуки Кременецького повіту на Волині, нині Лановецького району Тернопільської області. В 1889 році. На той час ця частина України входила до складу Російської імперії. В 1913 році закінчив Олексіївське військове училище в Москві. Учасник першої світової війни, дослужився до звання штабс-капітана.
В армії УНР з 1917 до 1920; з квітня 1920 – командир бригади Третьої Залізної Дивізії, генерал-хорунжий. З кінця 1920 в Польщі, разом з польською армією брав участь у поході на Київ (“Wyprawa Kijowska”). Після відступу наддніпрянської армії за Збруч у листопаді 1920 року був інтернований в Каліші, Польща. Павло Шандрук – співзасновник військового журналу “Табор” та редактор збірника “Українсько-московська війна в 1920 р. в документах” (1933).
В 1925 році отримує ранг генерала-хорунжого від екзильного уряду УНР, а в 1927 – призначений начальником штабу при його Міністерстві Військових Справ. 1928 року за дорученням уряду разом з групою українських старшин пішов до польського війська як контрактовий старшина (до 1938 року було 57 українських контрактових старшин в польській армії, 2 – у французькій, й по одному у фінській і турецькій арміях) для підвищення кваліфікації. В 1936 р. був прийнятий до Академії Генерального Штабу Війська Польського (Wyższa Szkoła Wojenna), яку успішно закінив у 1938 р. Перед початком Другої світової війни командував 28-ою бриґадою польської армії, відзначився у боях проти німців під час Вересневої Кампанії в 1939 році (“Kampania Wrześniowa”). 23 вересня 1939 захоплений німцями в полон. Звільнений у січні 1940 року. Військову співпрацю з німцями відхилив. У роках 1940-1944 роках працював як керівник кіно в Скерневіцах, Генеральна губернія.
Наприкінці 1944 року всі українські угрупованя в еміграції почали переговори з німцями. Ось як описує це Тарас Бульба-Боровець в своєму творі АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ:
Від українців до переговорів між німцями та іншими націями спочатку був уповноважений полк. Мельник. Потім, коли вже створився Український Національний Комітет, на голову Комітету та Головнокомандуючим майбутньої української армії при німецьких збройних силах був делегований всіма угрупованнями – генерал-хорунжий Павло Шандрук. Проти кандидатури ген. Шандрука висловилися українські монархісти, але вони були переголосовані. Монархісти пропонували на голову комітету та на головнокомандуючого нової армії бувшого Гетьмана Української Монархії з 1918 р. ген. Павла Скоропадського. Інші групи вважали, що на голову цього тимчасового комітету не можна пропонувати кандидатури людей, що в минулому чи тепер, займали чи займають якесь офіційне становище в українському громадсько-політичному житті. Потрібна невтральна особа, якою й був генерал Шандрук, який не належав ні до якої політичної партії.
Переговори розпочалися в листопаді 1944 року і тягнулися до кінця лютого 1945 року. Головною перешкодою були москалі, які встигли переконати німців, що концепція Власова є найбільш пригожою формою нової організації всіх “народів Росії”. Німецькими дорадниками в цьому питанні були головним чином балтійські аристократи, знання яких про сучасну Росію базувалися на тому, що вони перед 1917 роком займали у царській Росії високо-платні посади та розуміли російську мову. Від усіх соціяльно-політичних процесів останніх 25 років вони були так само далеко, як усі інші західні європейці. Вони мріяли тільки про знищення комунізму та поворот до своїх теплих місць в небольшевицькій Росії.
Не маючи іншого виходу, німці були змушені остаточно визнати Український Національний Комітет в Німеччині, як єдиного репрезентанта українського народу перед німецькою владою та верховний керівний орган для всіх українців на території Німеччини та її підвладних країнах. Комітет був умандатований всіма політичними угрупованнями та громадськими організаціями і отримав прерогативи законодавчої та виконавчої влади для всіх Українців і їх досі існуючих та новоорганізованих військових частин. Переговори закінчилися в кінці лютого 1945 року, а в перших днях березня німецька влада затвердила Комітет і видала дозвіл на організацію нової української армії.
Уряд УНР підвищив Шандрука до генерала-поручника, і з цим він приступив до формування Української Національної Армії (УНА), до якої мали увійти всі українські формації по німецькому боці фронту (понад 220 тисяч вояків).
В кінці квітня 1945 року генерал Шандрук як командант УНА відвідав Дивізію “Галичина”, що стояла тоді на фронті в Австрії. Дивізійники з великим ентузіазмом вітали свого генерала. 25 квітня відбулося урочисте складання присяги на вірність Україні – так постала 1-ша УД УНА.
Перед закічненням війни Українська Національна Армія складалася з 1-ої дивізії УНА (14-та дивізія “Галичина”), 2-ої дивізії УНА (протипанцерна бригада “Вільна Україна” + бригада майора Пітулея), наземних частин, які включали парашутистів (“Група Б” під командуванням генерала Тараса Бульби-Боровця), поліційних батальйонів, українського персоналу Люфтваффе та деяких інших частин. Були плани щодо прилучення УВВ (Українське Визвольне Військо – понад 120 тисяч вояків), а також кубанських козаків і навіть грузинської національної частини.
7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту не пізніше 8 травня, форсованим маршем перейти за р. Мур в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й відступаючі німецькі та угорські частини. Радянські війська в районі Юденбургу танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Незважаючи на це, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і менша частина 1-ї УД були інтерновані американцями в Радштадті.
Біля 12 тис. чол. із складу дивізії “Галичина” були переміщені англійцями в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти – до Італії, де вони знаходилися в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 рр. – в Ріміні. У травні-червні 1947 р. всі українці, за винятком 1052 чоловік, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де задіяли до сільськогосподарських робіт до повного звільнення наприкінці 1948 р. Колишні вояки дивізії після звільнення роз’їхалися по всьому світу – у США, Канаду, Австралію, Аргентину.
Генерал Шандрук жив в еміграції у Німеччині, з 1949 в США. В 1965 році став кавалером найвищої військової нагороди Польщі ордену Virtuti Militari за героїзм під час військових дій 1939 р. (нагороджений главою польського уряду у вигнанні Андерсом).
Помер 15 лютого 1979, Трентон, США, поховано на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Шандруку належать праці з найновішої історії української армії українською, польською та англійською мовами. Серед них видана 1959 року в Нью-Йорку праця “Arms of Valor” (“Армія звитяги”; в укр. перекладі Бурмістенка М.Б. – “Сила доблесті”). Був редактором збірника “Українсько-московська війна в 1920 р. в документах” (1933).
Ігор Бурдяк