- Я. Бусел
Нещодавно побачила світ книга Олександра Іщука та Ігоря Марчука „Брати Бусли. Життя за Україну.” У ній вперше подана детальна інформація про життєвий шлях уродженців Рівненщини, видатних діячів ОУН Олександра та Якова Буслів та їх жертовний внесок на вівтар України. Подаємо уривок з цієї унікальної книги ( публікується вперше).
ПОЧАТКОВИЙ ЕТАП ПІДГОТОВКИ ПЕРЕГОВОРІВ
Окрім активної організаційної діяльності в Проводі ОУН, Я.Бусел (на фото) взяв участь у переговорах підпілля з представниками радянської влади. Донедавна мало хто міг би повірити, що сам факт таких переговорів був можливим. Однак збережені документи дозволяють детально прослідкувати передумови і причини переговорів, подробиці їх організації та перебігу.
Ідея про зустріч представників ОУН і УПА та уряду УРСР виникла у обох сторін ще в 1944 р. Передумови переговорів також були цілком зрозумілими. Усвідомлюючи, що боротьба з підпіллям ОУН і УПА приносить значні людські втрати, керівництво УРСР (і особисто М. Хрущов) вважав за необхідне схилити підпільників ОУН до якнайшвидшого складення зброї та повної і беззастережної капітуляції. Ця ідея підтримувалася також керівництвом НКВС-НКДБ УРСР, яке щоденно відзначало у звітних документах інформацію про жертви серед співробітників радянських карально-репресивних органів та прихильників радянської влади внаслідок збройних сутичок. До підпільників неодноразово видавалися урядові звернення з пропозицією виходити з каяттям та складати зброю, які, однак, не давали бажаного результату.
У свою чергу, керівники підпілля ОУН і УПА добре розуміли, що їх сил для боротьби з радянською владою надовго не вистачить. Під ударами військ НКВС підпілля та загони УПА несли значні втрати. До того ж війна у Європі наближалась до завершення, радянські війська просувались на Захід і було зрозуміло, що після капітуляції Німеччини всі сили радянської тоталітарної машини будуть спрямовані на придушення національних рухів спротиву всередині СРСР. Р. Шухевич та інші керівники підпілля були реалістами і розуміли: у такій боротьбі підпілля ОУН і УПА практично неможливо буде досягти своїх цілей. Щоправда, ще існувала надія на можливість виникнення війни між СРСР та Західними країнами, які могли б підтримати український визвольний рух, але це були зовсім туманні перспективи.
Таким чином, обидві сторони об’єктивно були зацікавлені у організації переговорів. Головним завданням у цій справі постало питання встановлення зв’язку, адже обидві сторони не зовсім уявляли, як підступитися одна до одної: підпільники боялися арештів, а чекісти не могли виявити лінії зв’язку, що вивела б їх на керівний центр підпілля.
Події, які передували офіційним перемовинам, розгорталися наступним чином: 19 листопада 1944 р. до заступника завідувача Львівського обласного відділу охорони здоров’я та директора 3-ї лікарні Юліана Кордюка зайшла його знайома, художниця Ярослава Музика (на фото). Вона поінформувала, що до неї додому (вул. Чернецького, 26; нині – вул. В. Винниченка) приходила молода дівчина – зв’язкова Проводу ОУН з пропозицією посприяти через львівський облвиконком розглянути можливість організації офіційних переговорів між Проводом ОУН та урядом УРСР. При цьому пропонувалося на першому етапі організувати зустріч представників і домовитись про окремі деталі, пов’язані з переговорами. Підпілля пропонувало провести їх у сільській місцевості, на території, яку контролювали загони УПА.
Ю. Кордюк, поміркувавши, відповів Ярославі, що він повідомить органи влади про ініціативу підпілля. Через два дні зв’язкова завітала вже безпосередньо до Ю. Кордюка та повторила йому пропозиції повстанців.
Однак питаннями державної безпеки, в т.ч. можливістю переговорів з підпільниками, за існуючою в СРСР субординацією зобов’язаний був займатись перш за все НКДБ. Керівник облвиконкому, якому підпорядковувався Ю. Кордюк, відправив його до сірої будівлі на вул. Пєлчинській (нині Вітовського). Там співробітники НКДБ детально розпитали Ю. Кордюка про його розмову з Я. Музикою та зв’язковою і вирішили, що Ярославу не слід офіційно викликати в органи радянської влади за роз’ясненнями, а треба нав’язати контакт зі зв’язковою підпілля, відправивши до неї досвідченого співробітника. Ю. Кордюку було доручено повідомити Я. Музиці про принципову згоду органів радянської влади на організацію переговорів.
24 листопада 1945 р. Ю. Кордюк відвідав квартиру Ярослави Музики та повідомив їй, що Львівський облвиконком від імені уряду УРСР(насправді за цією фразою замаскувалось Львівське УНКДБ) висловив принципову готовність до переговорів з підпіллям ОУН про припинення збройної боротьби. Я. Музика передала цю інформацію зв’язковій проводу ОУН, яка 25.11. 1945 р. знову особисто відвідала Ю. Кордюка за місцем його роботи та повідомила, що передасть інформацію про згоду на переговори керівництву підпілля.
Відповідно підготовлена інформація була надіслана у Київ і вже 30 листопада 1944 р. міністр держбезпеки УРСР генерал-лейтенанта С. Савченко дав вказівку про підготовку плану заходів щодо зустрічі з керівництвом Проводу ОУН. Як заведено у чекістів, одразу було розпочато провадження окремої справи під назвою «Щось», де мала концентруватись необхідна інформація. Постанову про це підписав заступник начальника 4 управління НКДБ УРСР полковник С. Карін.
1 грудня 1944 р. С. Савченко затвердив план заходів щодо початку організації переговорів. Планом передбачалося перш за все з’ясувати, від кого саме йшла ініціатива про переговори; хто конкретно буде уповноважений на їх проведення і які документи будуть це підтверджувати; які питання хочуть обговорити під час переговорів керівники ОУН або УПА; скільки посланців з кожного боку має бути на переговорах; де, коли і за якою схемою мають відбутися зустрічі. Планувалося, що якщо на переговори погодяться вийти представники Проводу ОУН, то тоді на них з радянського боку доцільно відправити досвідченого співробітника НКДБ, який міг би виступити під виглядом представника уряду УРСР. Основним питанням, яке радянська сторона вважала за доцільне підняти на зустрічі – було питання про негайне роззброєння УПА та припинення збройної боротьби проти радянської влади, а всі інші важливі питання (наприклад, примусове виселення українського населення) вирішувати лише після капітуляції підпілля. Від уряду УРСР планувалося надати гарантії безпеки учасникам переговорів з боку ОУН, а у разі складення зброї – всім підпільникам ОУН і УПА, від рядового до членів Проводу.
Грудень 1944 р. і більша частина січня 1945 р. нічого нового у плані зустрічі ворогуючих сторін не принесли. Зважаючи на те, що представники Проводу ОУН не подавали ніяких ознак того, що підпілля готове починати переговори, співробітники НКДБ, які хотіли прискорити справу, стали вимагати від Ю. Кордюка з’ясувати в Я. Музики, чи є в неї можливість посприяти продовженню організації переговорів. 26 січня 1945 р. Ю. Кордюк відвідав Я. Музику, і вона повідомила, що бачила зв’язкову кілька днів тому, але про переговори в розмові не йшлося. У дійсності зв’язкова відвідала Ярославу ще 22 січня, що було зафіксовано таємним спостереженням. У результаті цих заходів співробітникам НКДБ вдалося виявити таємну квартиру ОУН, на якій дві жінки зустрілись знову 10 лютого. Очевидно, саме там вони обговорювали подробиці подальших дій.
Вранці, 13 лютого 1945 р., Я.Музика повідомила Ю. Кордюку, що зв’язкова ОУН прибула до Львова, була у неї на квартирі і готова до зустрічі з ним. Ю.Кордюк прибув на квартиру Я.Музики і, нарешті, в 11.45 там з’явилась зв’язкова. Зв’язкова вибачилася, що не давала про себе довго знати, мотивуючи це непередбачуваними обставинами. Потім передала Ю. Кордюку аркуш з умовами організації переговорів. На словах зв’язкова повідомила, що ОУН не хотіла б вести розмову з місцевими радянськими чиновниками, воліла б зустрітись з українськими діячами з Києва, яких шанує і влада, і підпілля (наприклад, з академіком О. Богомольцем). На питання Ю. Кордюка про суть переговорів зв’язкова повідомила, що Провід ОУН хоче донести до керівництва УРСР свою програму та ідеї, а також (зважаючи на великі жертви) обговорити можливість взаємного припинення збройної боротьби. Зв’язкова також зазначила, що хоча ОУН достатньо потужна організація і користується великою підтримкою населення, але зважаючи на втрати в 1944-1945 рр. все ж вимушена йти на переговори.
Того ж дня Ю. Кордюк передав отримані від керівників підпілля умови співробітникам управління НКДБ по Львівській області.
Потрібно відзначити, що представники ОУН до дрібних деталей продумали, як організувати зустріч і подбати про свою безпеку. Місцем зустрічі було запропоновано шосе Львів-Тернопіль. Одному або двом представникам радянського уряду пропонувалось на автомашині виїхати о 8 вечора зі Львова в напрямку Тернополя зі швидкістю 30 км/год. Щоб машину упізнали, пропонувалося два рази на хвилину гасити ліхтарі машини (лише на шосе, а не у містах). Сигналом з боку підпільників про місце зупинки машини мало стати світлове коло електричним кишеньковим ліхтариком. Побачивши цей знак, водій повинен був зупинити автомобіль на відстані 100 м і охоронець парламентарів мав тоді підійти ближче та голосно повідомити пароль «Я є номер 9». У відповідь мала звучати фраза «Я є номер 99». Після цього охоронці з обох боків мали зійтись та домовитись про місце зустрічі посланців.
Було призначено три можливі дати зустрічі – 22, 24 і 28 лютого. Сигналом про прийняття представниками влади пропозиції підпілля щодо дати переговорів мало бути намальоване крейдою коло на ліхтарному стовпі біля кам’яниці на вул. Коперніка, 5. Два чи три кола означали б, що для зустрічі вибрано другу чи третю дату. Відповідь мала з’явитись до 18.00 17 лютого 1945 р.
14 лютого 1945 р. Ю. Кордюк був прийнятий міністром держбезпеки УРСР С. Савченком, який в той час перебував у Львові, та детально розповів йому про свою зустріч зі зв’язковою Проводу ОУН. У бесіді також взяв участь С. Карін, який за рішенням керівництва НКДБ мав згодом зіграти роль посланця уряду УРСР.17 лютого чекісти намалювали крейдою два кола на вказаному стовпі, погодившись на зустріч з підпільниками в ніч з 24 на 25.02. 1945 р. Того ж дня полковник Каріна зустрівся зі зв’язковою Проводу ОУН Б. Світлик на квартирі Я. Музики. Він подав себе як С. Даниленко, представник уряду УРСР, пред’явивши видане йому посвідчення в.о. уповноваженого у справах релігійних культів при Раді народних комісарів УРСР. Б. Світлик уважно вивчила документ і відповіла, що їй цього цілком достатньо. Після цього фальшивий уповноважений поінформував Б. Світлик про те, що уряд УРСР готовий вести переговори з керівниками ОУН і виявив свою добру волю, погодившись на умови зустрічі, виставлені підпіллям. При цьому представникам підпілля з боку уряду УРСР гарантувалась недоторканість, С. Карін навіть запропонував підготувати відповідні документи. Далі він запропонував вести перемовини не в лісі (голослівно заявивши: «Ніякої території Ви не контролюєте, вона наша – українська, радянська»), а в місті, бажано у Львові, або у Києві. Також полковник відмітив, що уряд УРСР не збирається ставити в провину звільненим з німецьких концтаборів С. Бандері та С. Стецьку створення УПА, яка вела збройну боротьбу проти органів радянської влади, адже вони в той час сиділи в німецькій тюрмі. Основну частину розмови С. Карін присвятив викладу своїх поглядів на можливість припинення збройної боротьби, внаслідок якої загинуло чимало людей.
Богдана Світлик відповіла, що не уповноважена вирішувати, де проводити зустріч, бо вона лише зв’язкова. Подискутувавши ще про місце зустрічі, обидві сторони домовились підтримувати контакт через Ярославу Музику. С.Карін, звісно, намагався довести зв’язковій, що українські націоналісти зрадили інтереси українського народу і співпрацювали з німцями, і що самостійна Українська радянська держава існує вже 27 років у складі СРСР. Крім того, обвинувачував підпілля у нападах на радянський актив, який, за його словами, намагався «виконати волю держави зі створення нормальних умов для населення Західної України». Б.Світлик, будучи лише зв’язковою, завданням якої було налагодити контакт, намагалась не заходити в глибоку дискусію. Вона підтвердила гарантії безпеки з боку Проводу ОУН посланцям радянської влади, запрошувала С. Каріна особисто взяти участь в переговорах з провідниками ОУН і на них обговорити всі подібні питання .
Потрібно відмітити, що самостійно діяти українські чекісти не мали права. На проведення переговорів з підпіллям НКДБ УРСР потрібна була санкція московського керівництва. 22 лютого 1945 р. листом № 344/с міністр держбезпеки УРСР С. Савченко поінформував про всі подробиці наладнання контакту та зустрічі зі зв’язковою Проводу ОУН та можливість організації переговорів з провідниками ОУН керівників НКДБ СРСР В. Меркулова та Б. Кобулова. С. Савченко повідомив, що ним прийнято рішення прийняти пропозиції Проводу ОУН щодо проведення переговорів в ніч з 24 на 25.02. 1945 р. в районі Львова-Тернополя і відрядити представників НКДБ на переговори, додав план відповідних заходів і просив санкції та вказівок Москви на проведення зустрічі.
Було вирішено, що на зустріч під виглядом працівники РНК УРСР поїдуть двоє оперативних співробітників НКДБ: заступник начальника 4 управління НКДБ УРСР полковник С. Карін (як в.о. уповноваженого в справах релігійних культів при Раді народних комісарів УРСР, під фіктивним прізвищем С. Даниленко) та начальник відділення УНКДБ по Львівській області капітан Хорошун (як співробітник РНК УРСР під фіктивним прізвищем О. Головко). Їм було видано відповідні документи. Посланці також мали документи за підписом С.Савченка про те, що вони можуть увійти в переговори з представниками ОУН і УПА. Вони могли пересуватися цілодобово всією територією Західної України. Всі органи влади, в першу чергу НКВС і НКДБ, не мали права їх затримувати повинні були надавати їм сприяння.
Після завершення розмови С. Карін та Хорошун повернулись на 96 кілометр траси Львів-Тернопіль, де їх очікувала охорона. О 5 год. 35 хв. вони прибули на місце, Корнієнко доповів, що несподіванок не було, все тихо. Через 5 хвилин радянські представники виїхали у Львів, куди прибули о 8 год. 35 хв. Їх зустріла на шосе біля Львова машина міністра держбезпеки УРСР С. Савченка. Близько 10-ої години ранку всі офіцери НКДБ прибули до Львова.
На основі почутого і побаченого полковник С. Карін у своєму звіті зробив певні висновки. Він вважав, що мав справу з дійсними представниками ОУН, членами Проводу організації, які прийшли на переговори з метою «пошуку броду», бо до цього їх змусили перемоги Червоної армії на фронтах війни, зростання міжнародного впливу СРСР, серйозні втрати підпілля у боротьбі з органами НКВС та НКДБ.
С. Карін припускав, що Провід ОУН доручив своїм представникам під час першої зустрічі виступити з програмою-максимумом, і подивитись, як на це відреагують представники уряду УРСР. Ймовірно, представники підпілля добре усвідомили, що ні на які принципові поступки політичного характеру уряд УРСР не піде. Однак, на думку полковника, підпілля могло прагнути переговорів для того, щоб у важких обставинах того часу якомога почесніше капітулювати та уберегти свої кадри від масових репресій і виселення за межі України, а вже потім спробувати перебудувати свою роботу для подальшої боротьби з радянською владою.
У кінці свого звіту Карін виклав думки про осіб, з якими зустрівся за столом переговорів. Він вважав Д. Маївського та Я. Бусла націоналістами-фанатиками. Водночас Маївського він сприйняв як фанатика почуттів, а Бусла – економічних викладок. Обидва вони мали широкий політичний кругозір та непогані знання у різних сферах. З усього було видно, що Д. Маївський слідкував за політичними подіями, аналізував їх і тому його висновки, на думку С. Каріна, не були позбавлені гостроти. Щодо Якова Бусла, то він здався С. Каріну «зоологічним ворогом радянської влади», твердим та впертим націоналістом, який навіть під впливом критичних умов ніколи повністю не капітулює, а буде шукати способів по-іншому боротись з радянською владою.
Згодом С. Карін мав зустріч з Микитою Хрущовим у Києві, на якій розповів про зустріч. Проте керівники УРСР повністю залежали від рішень у Москві, а там ні в якому разі не погодились б на надання Україні реальних атрибутів самостійності. У подальшому планувалося провести нові зустрічі з керівництвом ОУН з метою прийняття конкретних рішень.
16 березня 1945 р. на квартирі Я. Музики було залишено лист від імені уряду УРСР до Проводу ОУН з письмовими пропозиціями про умови подальшого проведення переговорів. Цей документ підготував С. Карін, який підписав його псевдонімом «Д-9». Уряд УРСР погоджувався провести переговори, але обов’язково в місті (Львові, Києві чи інших обласних центрах), гарантував представникам підпілля повну безпеку. Водночас вимагав, щоб в переговорах представники ОУН брали участь під своїми справжніми прізвищами, а не під псевдонімами і мали відповідні повноваження. Щодо делегації уряду УРСР, то її склад мав визначити сам уряд.
22 березня 1945 р. одна зі зв’язкових підпілля забрала цей лист з квартири Я. Музики і, очевидно, передала керівництву.
У наступні місяці полковник Карін кілька разів заходив до Я. Музики, цікавився відповіддю на лист, нагадував їй про необхідність організації повторної зустрічі з керівниками підпілля. Згодом він відвідав і призначений чекістами пункт зв’язку на Тернопільщині, залишивши там повідомлення підпільникам. Але відповіді на листи так і не надійшли.
5 червня 1945 р. С. Карін через пункт в Тернопільській області передав останнього листа до «Гайворонського» і «Будяка», висловивши подив, чому на його попередні листи немає відповіді. Він нагадав, що уряд УРСР після перемоги СРСР у війні над Німеччиною запропонував всім підпільникам у Західній Україні скласти зброю та повернутись до мирної праці, призначивши строк до 20 липня 1945 р. Як додаток до листа долучив звернення радянського уряду до робітників, селян та інтелігенції Західних областей України, опубліковане у газеті «Радянська Україна» 20 травня. Уряд УРСР доручив С. Каріну передати, що поновити переговори на умовах від 16.03. 1945 р. можна лише до 20 липня 1945 р. У разі відмови підпілля від перемовин (після цієї дати) йому наказано припинити будь-які спроби встановити контакт. «Коли від Вас не буде ніяких повідомлень, то в той день я поставлю на наших стосунках крапку» – попередив автор листа.
Наступні етапи переговорів так і не відбулися. Цей лист представники Проводу ОУН з умовленого місця не забрали і відповідь чекістам так і не недійшла. Можливо, свої корективи внесло міжнародне становище, адже у травні 1945 радянські війська вступили до Берліна, і керівництво СРСР та УРСР, здобувши неабиякий авторитет у світі, відчуло себе сильнішим. Не виключено, що за таких умов підпільники вирішили затягнути процес переговорів і почекати до кращих часів. Документів підпілля, які б висвітлили справжню реакцію Проводу ОУН на зустріч з «представниками уряду» поки що не виявлено.
Співробітники НКДБ дещо згодом отримали додаткову інформацію про учасників перемовин з боку ОУН та їхню реакцію на візит «представників уряду». Розповіли про це заарештовані керівники ОУН Петро Дужий-«Аркадій» та Василь Чижевький-«Демид». Зокрема, Петро Дужий знав зі слів Д. Маївського, що на переговори прибули не представники уряду, а два чекісти. Це розчарувало підпільників, адже вони хотіли побачити відомих українських науковців чи громадських діячів, наприклад, О. Корнійчука чи О. Богомольця, про що і писали в попередніх умовах зустрічі. Побачивши документи, підписані міністром держбезпеки УРСР С. Савченком, представники підпілля, за словами П. Дужого, були цим заскочені і насторожились, говорили не зовсім те, що планували. «Тарас» достатньо високо оцінив Даниленка-Каріна, його вміння говорити і його знання ситуації в Україні, а от про Хорошуна залишився невисокої думки. На те була окрема причина: Хорошун відрекомендувався письменником Олександром Головком, а підпільники мали книги і фотографію письменника Андрія Головка. Подумавши, що це мав бути саме він, дійшли до висновку, що парламентер був підставною особою. Також підпільників дуже здивувало, що парламентарі приїхали майже без охорони: це засвідчило їх сміливість, хоча наміру заподіяти їм шкоди у підпілля не було. Щодо самих переговорів, то вони, за розповідями «Тараса» П. Дужому, йшли в напрямку «шукання шляхів для припинення боротьби».
В. Чижевський розповів слідчим НКДБ, що в лютому 1945 р. на одному з засідань проводу ОУН в Україні обговорювалось питання про подальшу діяльність підпілля. Однією з пропозицій стала ідея про організацію переговорів з радянською владою з метою припинення збройної боротьби та укладення угоди. Ця пропозиція більшістю не була підтримана, але з дозволу Романа Шухевича та керівника СБ Миколи Арсенича політичний референт Проводу ОУН Дмитро Маївський-«Тарас» спробував організувати зустріч з представниками радянської влади. В. Чижевському він розповів, що ця думка виникла в нього ще восени 1944 р. «Тарас» хотів дізнатись, як віднесуться до діалогу з підпіллям представники уряду УРСР. При цьому Д. Маївський вважав, що якщо уряд буде вважати ОУН і УПА українським націоналістичним рухом, а не «українсько-німецьким», як про це писала радянська пропаганда, тоді з’явиться можливість дійти до якоїсь згоди. Цікаво, що цими міркуваннями Д. Маївський поділився з Р. Шухевичем. Однак останній не вірив у можливість мирного вирішення розбіжностей з радянським урядом. Проте він не заперечував, щоб «Тарас» спробував організувати перемовини. Загалом, особливого значення цим переговорам ні Д. Маївський, ні інші члени Проводу ОУН не надавали. Сам «Тарас» ніколи не хвалився перед підпільниками, щодо нього приїжджали представники уряду УРСР. Він підготував письмовий звіт про переговори з радянськими представниками, який, ймовірно, був надісланий Степану Бандері.
Ігор Марчук