Історія, яку хочу розповісти, гідна того, щоб бути екранізованою і стати національним бестселером. Вона розповідає про справжніх українців, що не корились долі та за будь-яких обставин лишалися людьми. Спогади Івана Сергійовича Журавльова записав його син Петро. З дозволу автора ми публікуємо фрагменти цієї унікальної сповіді.
«Закінчилася Велика Вітчизняна війна.
Поверталися з фронту, пройшовши найкривавішу і найжорстокішу війну людства. Після боїв, полонів, поранень, штрафбатів прийшли і мої брати. Сльози тієї війни змінилися на сльози радості. Побачити знову трьох своїх братів живими – це рідко кому так судилося.
Та радість змінилася на горе: через кілька днів приїхав «чорний воронок», і без пояснень мого старшого брата Миколу забрали.
Батько і мати звертались і писали в різні інстанції за поясненнями, але ніхто нічого не міг пояснити. І тільки одного разу було сказано, що забрано його із-за того, що він двічі потрапляв у полон. На слова матері: «Ви бачили, скільки у нього на тілі ран, і те, що він без тями потрапляв у полон… А як одужував, то тікав до своїх, щоб продовжувати воювати…» начальник відповів: «Там все з’ясують…»
Лише після смерті Сталіна ми дізналися, що Микола живий і знаходиться у Кемеровській області на поселенні. Отак начальство розібралось.
Я (Іван) після війни пішов працювати на Вовчанську текстильну фабрику столяром.
Інший брат – Олексій – був гарним музикантом, і пішов працювати до музичної школи, учив дітей грати на духових інструментах.
Ще один брат – Василь – почав працювати вчителем у школі ім. Горького. (Він до війни закінчив спочатку Писарівський зоотехнікум, а потім – Харківський педагогічний інститут. У нього була здібність до вивчення іноземних мов. Він знав їх кілька: німецьку, англійську, старослов’янську… У школі ім. Горького він викладав українську мову та літературу, історію, німецьку мову. А у школі ім. Чкалова – англійську.
Улітку 1945 року брата Івана Журавльова – Василя – послали з Вовчанська на семінар до Харкова. Там він спілкувався з учителями з різних кінців країни. Коли повернувся додому, він розповів, що в України готуються до здійснення різних підпільних засекречених заходів. Брат дізнався, що у Москві розробляється план про депортацію деяких народів, зокрема українців, що жили на окупованій території під час війни. Тоді наш герой обурився і сказав: «Влада допустила, що сюди прийшов німець, а тепер ми перетворилися у ворогів народу. Оце так нахабство!» Василь додав: «Будуть терміново ремонтувати паровози і вагони, щоб вивозити народ до Сибіру. А на нашу територію завезуть інших. Так, як після голодомору. Стільки тоді появилося нових, чужих людей, з інших республік». Брати зібрались з друзями обговорювати ситуацію. Що робити? Чи, може, просто чекати, коли одної ночі похватають людей і повезуть до Сибіру? Хлопці чітко розуміли, чим все може закінчитись, але все-таки створили організацію. Зібрали 12 найвірніших друзів. Всі вони були фронтовиками. На зборах затвердили назву: Вовчанська філія Спілки Українських козаків (СУК). Склали присягу, створили план. Згодом було налагоджено зв’язок з Харковом, Києвом та Західною Україною. Старшим обрали Василя Грабаря. Згодом кожен член організації залучив собі по 5-6 чоловік. Ці групи один одного не знали, на випадок непередбаченої ситуації. Кожної неділі увечері збиралися голови груп на явочній квартирі для координації дій, а якщо потрібно було, то збиралися частіше. Розробили план оприлюднення організації серед жителів Вовчанська, а також дії на випадок, коли перші вагони з людьми почнуть відправляти. Написали багато листівок із зверненням до людей. Звернулися до жителів із закликом збирати зброю і чинити опір діям Москви.
Одного разу, вночі, члени груп розклеїли листівки по Вовчанську, а інші члени СУК заклали вибухівки у районі крейдяної гори, а також за розбитим спиртзаводом та в районі стадіону. Рівно опівночі із інтервалом в хвилину прогриміли три вибухи. Так було заявлено про створення організації. Зброї було дуже багато – близько 500 гвинтівок, три кулемета системи Дегтярьова, один МГ, 50 мм міномет, дві протитанкові рушниці, багато різних гранат. Коли у 1946 році на місті храму у Вовчанську поставили погрудний пам’ятник Сталіну, підпільники здійснили напис фарбою «Стоїть сатана». Потім хлопці дістали синю і жовту матерію, і мати Івана з Василем понашивала багато невеличких синьо-жовтих прапорців. Члени груп розвішували ці національні символи в основному по деревах.
Навесні 1946 року у черговий раз уночі, коли СУК клеїв листівки, Іван вирішив розмістити одну на дверях НКВС. Тільки намазав клеєм і підняв руки, щоб приклеїти, як НКВСник вихопив наган і почав стріляти. Іван побіг до парку. За ним почали гнатися. Він підбіг до річки, де була повінь і плавали крижини. Діватись було нікуди, прийшлося стрибати у воду: то на кригу, то знову у воду. На березі стояли і стріляли. Кулі свистіли над головою. Неймовірні зусилля прийшлось прикласти, щоб добратися до берега. За нами стали слідити. В селі розпочався голодомор. Навіть під час війни люди так не голодали. Все це підпільники висвітлювали у листівках.
У серпні 1947 року Василя арештували прямо на роботі. До хати, де вони жили, під’їхало кілька машин. Іван с товаришем встигли вискочити на город і заховатися у кущах. Солдати ходили по дворах, але їх не помітили. Кілька годин був обшук, потім машини роз’їхались. Товариш хотів піти додому, але Іван заборонив, розуміючи, що хлопця арештують. Проте, той не витримав, і його відразу ж у дворі схопили. Наш герой, дочекавшись, коли стемніло, почав пробиратись до родичів у Бакшеївку. Звідти він збирався перебратися на Західну Україну до УПА.
Одного разу Іван помітив, як жіночка, коли перебирали кукурудзу, сховала один початок під спідницю, потім – ще одну. Хтось про це шепнув голові колгоспу, приїхали з НКВС. Всіх поставили в шеренгу, вивели ту молодичку, і чекісти задрали її спідницю. Жінка почала благати, щоб її не забирали, бо у неї троє дітей, і всі вони пухнуть від голоду. Але старший сказав: «Заарештувати!» Тоді Іван не витримав. Кинувся на злодіїв, одним ударом поклав офіцера і роззброїв охорону. Все так сталося швидко, що ніхто навіть не второпав, що відбувається. Затвори з гвинтівок він закинув у бур’яни, у офіцера забрав наган, схопив молодичку за руку, і помчалися через ярок, по полю, скільки змогли бігти. Потім Іван пішов до Вовчанська, розуміючи, що жіночку заарештують, а дітей віддадуть до дитячого будинку. Прийшовши додому, тихенько зайшов у двір, прислухався. Нібито все спокійно. У дворі постукав у вікно. Штора колихнулася, і він подумав, що то виглянула мама. Почав підніматися східцями, і тут зрозумів, що у домі засада. Наган був напоготові, але постріл не пролунав, давши осічку. На Івана кинулися п’ятеро, скрутили, завели до хати. Мама била у двері кулаками і голосно кричала. Від неї він дізнався, що брат та інші підпільники вже сидять.
Під час транспортування Іван декілька разів намагався втекти. Над ним жорстоко знущались і навіть прибили багнетом до підлоги кузова руку. На допитах кілька разів засовували пальці у двері. «Сльози лилися річкою, сеча не трималася, кричав від болю так, що аби люди чули, то збожеволілі. Але все це відбувалося у підвалах. Слідчі намагалися дізнатися все про нашу організацію. Але ні жорстокі побиття, ні поламані пальці від дверей, ніякі тортури не могли заставити виказати однодумців, які ще були на волі. Бо ми присягалися на вірність один одному на Біблії, і Господь надавав сил все це терпіти», – розповідав пізніше Іван.
Одного разу його привели на допит. У кабінеті стояв зварений залізний стілець. Унизу лежав дріт. Івана прив’язали до стільця, солдату наказали підключити напругу. Ось, як він це згадував. «Зараз ми тебе піджаримо, все скажеш! – взяв чайник і почав обливати мене водою, – це щоб краще по тобі проходив струм. Будеш говорити? Чув, як щось кричав слідчий. Та вже не сприймав. Я почав молити Господа, щоб мене забрав скоріше від цього гестапівця. Коли чую команду: «Включай!» Щось позаду мене клацнуло, але я нічого не відчував: як сидів, так і сиджу. Слідчий почав кричати на того, що стояв позаду мене, він намагався час від часу вмикати, але струму не було. «Десь неполадка», – сказав солдат. «Іди і шукай неполадку!» Той вийшов. Знову побиття, так, що втратив свідомість. Прийшов до тями у камері, потім знову – на допит. Тортури повторились. Солдат клацає-клацає, а струму немає. Знову пішов ремонтувати. Слідчий мені: «Ох і везучий же ти, ну нічого, зараз піджаримо, все розповіси». Зайшов солдат знову, і говорить, що все справне. Слідчий знову до мене: «Останній раз питаю!». Я не витримав і плюнув йому прямо в пику. Почали мене знову бити, все лице моє було в крові. А вони між собою почали виясняти, що трапилось з кабелем, та усувати недоліки, кричати один на одного. Я зрозумів, що вони стараються зіграти на мою психіку, щоб мене зламати. Бо світло ж у кабінеті було, і вони, якщо б дійсно хотіли допитувати струмом, то змогли б приєднати тут до розетки».
Потім вирішили брати ізмором. Тільки до камери – знову на допит. Перед судом призначили адвоката – єврея. Прокурор зачитав справу, суддя запитав, чи визнає він свої провини. Іван відповів: «Карл Маркс писав: «Народ, який проживає на території титульної нації і не розмовляє мовою того народу, то вважає себе або окупантом, або дуже ненавидить цей народ. Так і ви: не знаєте жодного українського слова, взялися судити мене. Окупанти ви для нас». Прокурор вимагав вищу міру покарання. У камеру зайшов адвокат і почав: «Ти що, божевільний? Тебе розстріляють, і я нічим не зможу допомогти». У відповідь Іван сказав: «Мене судять ті, що жодного українського слова не знають. Ви що, думаєте, що я визнаю їх? А ви, чи розумієте нас, українців, наші прагнення, нашу українську душу!» Я ніколи не очікував від адвоката того, що він зробив далі. Він перехрестився, і нахилився до мене близько до вуха і прошепотів: «Я розумію вашу українську душу і ваші прагнення. Але створити свою державу не так просто. І для цього зараз потрібно вижити». Розвернувся, і вийшов. Івана знову відвели до камери. На допити його вже не визивали. Через кілька днів був суд. Але звершилось диво: прокурор – інший, суддя – другий, а адвокат той самий. Все велося тільки українською мовою, але знову прокурор запросив вищу міру покарання, проте дали «лише» 10 років. Між тим, все найжахливіше для Івана тільки починалось».
За створення у Вовчанську збройної антирадянської організації Івану Журавльову в 1947 році дали 10 років таборів. Позаду були жорстокі тортури, але найгірше для нього тільки починалось.
Після тривалого етапу нашого 20-річного героя привезли неподалік від поселення Собь. З політичних відібрали чоловік сто. Навколо – Уральські гори. Підвели їх до катакомб, дали тачки (у яких попереду одне колесо), кайла. В середину катакомб конвойні не заходили. Там зеків прийняли наглядачі-рецидивісти, які повели у підземелля. Горіли факели. Івана і товаришів примусили довбати якусь породу. Наддовбавши тачку, він бігом повинен вивозити її з катакомби назовні. За невиконання – не давали їсти. Ось що про це жахіття пізніше пригадав сам Іван: «У перший день я відчув, як почало горіти тіло. Особливо очі, ніс і губи. Через день ці місця почали вкриватися ранками. Нестерпно пекло. І таке було у всіх, хто там працював. Наглядачів замінили на інших. На третій день один з наглядачів сказав, що тут людина живе тільки 6-7 днів. Третій день закінчився. Очі всі в ранах, у носі рани, навіть в роті відкрилися рани. Яку породу ми давали, ніхто із нас не знав, але вже ми почали рахувати дні, скільки нам залишилося жити». На четвертий день зеків зупинили перед тим, як заходити у катакомби, і один із начальників почав обирати сильніших, стукаючи кулаком у груди. Івана та ще чоловік десять відібрали і погнали на іншу роботу, інших – знову у середину. Не вистачало людей на підсипку залізничної колії. Хоча цілий день кайлом довбати скелю і тягати ту тачку бігом, щоб виробити норму, – теж не мед, але все-таки на свіжому повітрі. Люди мерли, як мухи. Одного дня зеки зрозуміли, що наступило свято Нового Року, бо вночі гуляли начальники. Іван почав рахувати дні, коли буде Різдво Христове. В той день він відмовився працювати. Тоді начальник вишикував усіх і показово відправив українця в карцер. Навіть однієї ночі вистачало, щоб людина там замерзла. Із жахом дивилися всі на ту «ракету»: це труба діаметром понад 60 см, а висота – 9 м. Унизу були приварені рейки, щоб стояла вертикально. Ії розтягли тросами, щоб не впала від вітру. Коли заштовхнули у середину, Іван опинився напівзігнутий, унизу – залізна решітка, і видно сніг, над головою – теж решітка. Вітер свище у цю трубу знизу догори. Мороз – під 40 градусів. Ногами не постукаєш, бо провалюються повз прути. Майже не рухомий. Побитий. Потрібно витримати добу. І не тільки витримати, а і вижити, не простудити легені, не обморозитися. 95% тих, хто проходили карцер, замерзали. Але Господь знову допоміг йому вижити.
Наступного разу один рецидивіст, коли в’язні сьорбали баланду, кинувся на Івана, щоб забрати кусень хліба. Зав’язалася бійка. Підскочили конвойні, розтягли. Старший конвою сказав: «Він убив свою сестру, матір і батька. Але він – людина. І радянська влада його перевиховає. А ти, і такі, як ти, – гній, які будуть удобрювати оцю землю». І знову – карцер. Так минали роки. Етап за етапом. У 1952 році, навесні, пройшовши кілометрів п’ятнадцять, в’язнів підвели під вечір до річки Об. Далеко за нею виднілися якісь вогники. То світилося місто Салехард. Зеків почали заставляти іти на лід. Та куди йти? Там вже місцями вода йшла зверху льоду. Але почали лунати постріли, декого – били прикладами. Смерть – або тут на березі, або там, на дні річки. І довга колона рушила на лід. Конвойні – верхи на конях. Старший із дружиною – на санях, і з ними – немовля. І тут раптово сані провалюються, утворилася лунка діаметром 5 м. Начальник конвою і його дружина пішли відразу під лід, а кінь ірже, сані його тягнуть на дно, і він кругами почав плавати, перед собою товкаючи замотане у ковдру немовля. Конвойні почали штовхати полонених, щоб ті врятували немовля. Але кінь їх копитами бив, і, мабуть, чоловік п’ять вже потонуло, але шостий встиг викинути немовля, а сам пішов з конем під лід. Насилу Іван з товаришами перейшли ту річку. Мокрі, голодні і холодні, але живі. Привели їх до Салехарда вже уночі. Поселили по бараках. Одного разу до нього підійшов хлопець і спитав: «Ти Іван?», познайомив його з політичними, які були вражені, що хлопці з Вовчанську боролися зі зброєю в руках за незалежність України. Разом вони змусили рахуватися з собою вуркачів.
Навесні 1953 року пройшов слух, що «сатана» помер. Перед роботою зеків вишикували. Підійшов кореспондент, поставив на триногу кінокамеру. Начальник почав промову про те, що батько всіх народів відійшов, і люди повинні тужити за тов. Сталіним. Із натовпу лунали різні вигуки: «Собаці – собача смерть» та різні лайливі слова. Конвойні почали бити зеків прикладами прямо в обличчя, щоб ті почали плакати, а кореспондент знімав, як «з болем і слізьми» політв’язні сприйняли цю звістку. Через певний час начальник концтабору повідомив, що Івана посилають на виселки. Концтабір закінчився. У 1954 році його відправили на станцію Мала Пера, де він тяжко захворів на легені. Потім його послали вчитися в селище Іжму на вулканізатора. Одного разу до хлопців привезли багато жінок, а у магазинах з’явилася горілка. Начальство хотіло, щоб вони одружувалися і назавжди там залишалися. На це Іван говорив: «Дівчата гарні, але у нас в Україні кращі. У нас небо краще, сонечко краще, дома, навіть повітря. Не залишуся на чужині». У липні 1956 року він повернувся додому. Вийшов з вагону, упав на коліна і поцілував рідненьку землю. Сльози котилися по щоках. Вибігли до нього мати, тато та брати. Почалось життя «ворогів народу». Погруддя Сталіна самі комуністи поламали, і на своєму з’їзді засудили. Проте роботи не було. Ось як згадував ті часи Іван Журавльов: «Де не прийду, покажу довідку про звільнення, по якій статті сидів, мені відразу відмовляли. Мій двоюрідний брат Рождєствєнський Яків працював старшим кухарем у їдальні, де столувалися пілоти. Він запропонував мені роботу помічника кухаря. Попрацював я аж три дні. Коли кличе мене Яків і говорить: «Знаєш, браток, мене зараз визивало начальство, і я получив такий наганяй за те, що взяв тебе на роботу. Сказали, або я тебе звільняю, або вони виганяють мене». Іван хотів було покинути Вовчу, щоб десь шукати роботу, але його мати говорила: «Та ти що, через тих безбожників хочеш їхати з хати? Не буде цього! Проживемо якось, аби здорові були».
Через деякий час з’ясувалось, що у вишивальний цех потрібен столяр. Директором там була Людмила Новикова. Ось що потім пригадав наш герой своєму синові: «Я зайшов до директора, все їй розповів, як на духу. Вона уважно вислухала мене, подивилася мій документ про звільнення і сказала: «Я тебе беру на роботу. Будеш збивати ящики для готової продукції. І ремонтувати поламані чи розшатані стільці. Ти згоден?» Я, звичайно, зрадів, спитавши, коли мені стати до роботи. Директор відповіла: «Пиши заяву і іди працюй». Пройшло кілька днів. Додому я набрав багато стільців, щоб клеїти їх вдома, бо на фабриці вистачало іншої роботи: збивати ящики, десь поправити вікно, щоб краще закривалося, або двері, чи щось інше. Коли визиває мене до себе Мойсеївна. Я вже думав, що вона мене також звільнить. Я зайшов до неї у кабінет, сів. Вона довгенько мовчала, дивилася на мене, а потім сказала: «Та й клопоту у мене через тебе», – і замовкла. «Що, я можу йти вже додому?» – поцікавився «ворог народу». «Та нічого, я тебе їм не віддам, іди працюй. Я з ними ще повоюю». Завдяки директрисі Іван Сергійович залишився на роботі і пропрацював там до пенсії. У 1958 році одружився, народив двох дітей. Брат Василь ще кілька разів був осуджений, пройшов «психушки». Іван Журавльов прожив до 2001 року, його брат – до 2006-го. При Горбачові усіх діячів Вовчанської Спілки українських козаків реабілітували. Суддя потиснув руку і, ледве стримуючи сльози, промовив: «І як ви у ті часи не побоялися виступити проти системи!..»
Володимир Чистилін