“Поліська Січ” Тараса Боровця

Історія / Від
Шикування підрозділу Поліської Січі в містечку Олевськ

 

Попри те, що на сьогодні ми маємо десятки серйозних досліджень з історії українського визвольного руху 40-50 рр. ХХ століття, доводиться констатувати що у багатьох з них не досить об’єктивно та достовірно висвітлено постать Тарас Боровця-“отамана Тараса Бульби” та його діяльність по формуванню на Волинському Поліссі своєрідної бульбівської течії, яка спиралась на уенерівські традиції. Т. Боровець був активним регіональним учасником боротьби за Українську державність, але й тільки. Спроби окремих науковців, краєзнавців, публіцистів, журналістів поставити його поруч з такими діячами як С. Петлюра, Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера не витримують жодної критики саме з точки зору джерелознавства. Проблема у тому, що кількаразово видані спогади Т. Боровця “Армія без держави” насправді є наполовину художньо-публіцистичним твором, що вкрай затруднює використання їх як мемуарного джерела. Були вони написані з метою подолати суперечку хто ж і коли створив Українську Повстанську Армію. На жаль, окремі моменти тогочасної дійсності свідомо перекручені та сфальсифіковані самим Т. Боровцем. Чому і з якою метою зробив це автор – важко відповісти на сьогодні. Моя суб’єктивна думка – Т. Боровець хотів показати себе як видатного військового діяча, творця підпільної армії. Чи вдалось це йому у реальному житті – спробуємо показати на основі цілої низки раніше невідомих документальних джерел.Отже, серією невеликих публікацій я вирішив донести до громадськості та наукових кіл інформацію про справжні масштаби бульбівського руху та окремі маловідомі факти з життя Т. Боровця. Користуюсь принципом римського історика Тацита Sine ira et studio (Без гніву та упередження) спробуємо проаналізувати обставини та здобутки, які супроводжували Т. Боровця у його бурхливій діяльності.


Чисельність «Поліської Січі».
Здається, на сьогоднішній день це питання не є актуальним, адже маємо спогади самого Т. Боровця і пересічний читач саме звідти черпає інформацію про кількісний склад січовиків. Активно користуються цією інформацією науковці, журналісти, політики, вчителі, краєзнавці. Присутня вона і у «Вікіпедії»[i]. Та завжди варто перевіряти такі джерела як мемуари, адже вони містять багато суб’єктивних тверджень.
Німецьке «Повідомлення з окупованих територій Сходу № 55» від 21 травня 1943 р. повідомляє: «Після різних успішних боїв з регулярними більшовицькими загонами Боровець вступив у контакт з Вермахтом, від якого отримував накази про подальші бойові дії, а також зброю та спорядження. Його загін налічував на той час 2-3 тис. чоловіків»[ii]. Оскільки цей документ створювався у 1943 році, коли німці вже не могли достеменно перевірити, що відбувалося в районі Олевська у 1941 році, тому туди потрапила така цифра. Сприяв цьому очевидно й пан отаман, який при зверненнях до німців не інформував їх про реальну чисельність, а говорив про сподівання створити такий підрозділ. Та й самі німці у документі не називали неймовірну цифру у 10000 вояків у складі «Поліської Січі». Правда, чітко зрозуміло, що таку інформацію про фантастичну чисельність свого військового формування Т. Боровець почав розповсюджувати ще у 1943 році. Зокрема у його газеті «Земля і влада» було розміщено невеличку статтю «Як повстала і за що бореться УПА?», де зазначено наступе: «З кінцем вересня 1941 р. людський стан відділів УПА, розташованих у північно-західній Україні та південній Білорусі доходив до 10000 душ»[iii]. Зрозуміло, що робив це Т. Боровець з метою пропаганди, але поширення цієї інформації у спогадах тільки дискредитує автора «Армії без держави». Виникає логічне питання – «Це спогади чи агітка?»
Першим, хто поставив під сумнів інформацію Т. Боровця про 10000 військо під його керівництвом був професор В. Косик, наступним дослідником, який аргументовано критикував Т. Боровця був його добрий знайомий з 1941 року бандерівець Є. Татура (Роман Петренко). На сучасному етапі досліджень українського національно-визвольного руху, використовуючи як історичне джерело свідчення учасників «Поліської Січі» можна чітко стверджувати, що Т. Боровець є банальним фальсифікатором у питанні чисельності «Поліської Січі». Зроблено було це самим отаманом з простих міркувань – довести, що він мав армію ще у 1941 році, що він є справжнім полководцем, а всі інші займалися якимись незрозумілими речами. Наприклад, начальник штабу «Поліської Січі» підполковник армії УНР П. Смородський у своїх спогадах подає наступне: «В літі 1941 року на станції Сарни я зустрівся з Отаманом Тарасом Бульбою. Він розповів про організацію Поліської Січі… запропоновував мені прийняти становище Начальника Штабу. Ті обов’язки я прийняв і приступив до виконання (згідно з Посвідкою ч. 119, яку отримав П. Смородський у листопаді 1941 року, він перебував у лавах «Поліської Січі» з 26 вересня 1941 р. Ймовірно, цей колишній офіцер армії УНР  зустрівся з Т. Боровцем десь у середині вересня – прим. авт.).
В тому часі я застав коло 200 українських повстанців, які відбували початковий вишкіл, потрібний для боротьби з комуністами. В Сарнах же тоді була школа підстаршин, яку за місяць було переведено до Олевська. В Олевську було організовано і Штаб Поліської Січі. На командні становища в Поліській Січі удалося прийняти й призначити колишніх страшин з Визвольної Боротьби України попередніх літ… Штаб Поліської Січі поділив весь терен на відділи і призначив відділових комендантів. Боротьба провадилась весь час з большевицькими бандами, а також з польським підпіллям. В міжчасі із школи підстаршин вибіралось відповідних осіб і призначено до вишколу на старшин. Такий старшинський курс закінчило 25 осіб і їх розподілено по відділах.
Після очищення Полісся від всяких банд прийшла подяка і розпорядження від німецьких верхів за таку успішну працю проти ворогів»[iv].
Цікавий спогад невідомих вояків «Поліської Січі» наводить Р. Петренко зі слів священика А. Селепини: «Нас, неповні дві сотні, вибрали і створили Олевський гарнізон, що був так, якби міліція, ми охороняли місто, дивились, щоб не було крадіжі і пиятики. Отаман, як ми зайняли Олевськ, то перебрав всю адміністрацію міста і все кудись щодня роз’їжджав, а його заступав полк. П. Смородський. Всюди були назначені нові війти. Це не подобалось багатьом комуністам в м. Олевську, і на нього почали доносити німцям, що він нікого не визнає і робить сам, що хоче»[v].
Один з працівників Сарненської окружної управи у 1941 році інженер М. Гадзяцький, який особисто знав Т. Боровця, у статті «Ще кілька слів про Поліську Січ» зазначає: «Господарський відділ повіту через кооперативу в Сарнах, кілька разів видавав повстанцям Поліської Січі деякі продукти з тих запасів, що лишилися ще, але не на 10 тисяч люда. Цю цифру я приймаю критично»[vi].
Т. Боровець, 2 вересня 1941 р. Фотоательє Г. Янцевича (м. Березне)

Інший працівник штабу «Поліської Січі» сотник Сиголенко  (насправді це був рядовий радянський міліціонер Хаїм Сигал – прим. авт.) на допитах у 1952 році стверджував, що «Поліська Січ» стояла гарнізоном з кінця серпня 1941 р. тільки у м. Олевськ Житомирської області[vii]. Коли ж слідчий його запитав скільки ж було учасників «Поліської Січі» у 1941 році. Х. Сигал-Сиголенко на це відповів: «Здається було три сотні і резерв господарчого обслуговування та також штаб. Всього було 300 чи 400 чоловік. Спочатку учасники проживали у місцевих жителів, а потім були переведені у казарми…»[viii] Не вірити Х. Сигалу-Сиголенку немає підстав, адже він працював у штабі, був перекладачем Т. Боровця та відповідав за випуск газети«Гайдамака».У свідченнях штабового писаря «Поліської Січі» Миколи Таргонія, якого допитувала контррозвідка «Смєрш» у далекому Омську 1944-го року, знаходимо наступну інформацію: «я працював помічником ад’ютанта… Бульби. До моїх обов’язків належало: писати накази, вести реєстрацію особистої зброї бульбівців, приймати заяви від осіб, що бажали вступити у бульбівську націоналістичну організацію, виписувати посвідчення… Таким чином, я працював помічником ад’ютанта Бульби орієнтовно з перших чисел вересня 1941 року по листопад 1941 р. і в цей період часу знаходився разом з Бульбою в м. Олевськ»[ix]. При штабі було чотири командири сотень: Адам Воловодик, Максим Ломоніс, Іван Чертенков, Степан Гайдайчук. «Начальником господарчої частини був Буковський Павло Якович… ад’ютантом Бульби працював Дорошенко Юрій… працював бухгалтером райвиконкому Клесівського району…»[x] У подальших його свідченнях міститься інформація про 700 учасників «Поліської Січі», яких у листопаді 1941 року німці планували скоротити до однієї сотні[xi]. Ймовірно, М. Таргоній мав на увазі так званий списочний склад «Поліської Січі», тобто всіх, хто записався у лави цього формування під час його існування. У реальності Олевський гарнізон з середини вересня 1941 року нараховував 300-400 січовиків, які мали зброю і могли вирушити для виконання бойового завдання.Наприклад керівник Олевської райуправи Б. Симонович (пізніший агент радянських карально-репресивних органів «Гаршин» – прим. авт.) стверджував наступне: «Місцем стоянки «Поліської Січі» Боровець обрав м. Олевськ. Вербуючи людей частково добровольців, а частково, в особливості молодь, примусовим шляхом, Боровець Т. зібрав біля 300 осіб. Так, мені відомий факт в с. Борове, де було переполото шомполами кілька осіб за ухиляння від вступу в «Поліську Січ»[xii].За свідченнями чотового «Поліської Січі» Дмитра Мельника, уродженця с. Бистричі, у складі цього військового формування перебувало понад 600 вояків, які походили з сіл Людвипільського та Рокитнівського районів[xiii].Як відомо німці дали офіційний дозвіл на 1000 вояків. Цілком зрозуміло, що Т. Боровець не міг на той час порушити офіційну угоду з німцями і набрати більше людей. Крім того він не зміг навіть сягнути й цієї чисельності в силу цілої низки об’єктивних причин.Таке розходження у чисельності «Поліської Січі» від 300 до 700 осіб можна пояснити наступним фактором. Основна маса людей була набрана у кінці серпня на початку вересня 1941 року і була розподілена на кілька куренів, у залежності від того, де проводився набір людей: 1-ий Клесівський курінь збірний (Клесів, Рокитне, Людвипіль), 2-ий Людвипільський курінь. Односельці Т. Боровця свідчили як формувався Людвипільський курінь. У серпні приїхав  у село Бистричі на автомашині Боровець і провів мітинг у селі, біля будинку, де був польський постерунок поліції. Йому допомагав колишній петлюрівець Петро Довматюк, який укладав списки добровольців[xiv]. Наступного дня усі рушили колоною у м. Людвипіль, де зупинились у колишніх польських військових казармах. Зібралось тут біля 250-300 чоловік (з самих Бистрич було орієнтовно 100-150 добровольців[xv]) під керівництвом колишнього директора Бистрицької школи Лева Ковльчука та того ж Петра Довматюка частина людей отримала зброю. Далі всі перемістились на станцію Мочулянка і звідти вузькоколійкою прибули на станцію Рокитне[xvi]. Далі всі організовано перемістились в Олевськ.Вже у середині вересня курені розпущено, а на їхній базі створено чотири сотні (одна з них була кулеметною) які й становили так званий Олевський гарнізон(курінь) «Поліської Січі». Це підтверджує невеличка стаття-повідомлення ад’ютанта отамана Ю. Круглія-«Дорошенка» під назвою «Реорганізація «Поліської Січі», яка з’явилась у другому числі газеті «Гайдамака»: «З приїздом отамана Бульби до Олевська, тепер переводиться реорганізація нашого загону. Довелося багато людей звільнити.Воюючи в партизанських відносинах, менше свідомий і не здисциплінований елемент не хоче піддатися цілковито під карби військово-організаційної дисципліни.Знайшлися навіть такі, що супроти найгостріших наказів і заборони старшин пробували робити не правні ревізії і т. н.Старшина також виконувала свої обов’язки не тосчно, чим деморалізувала козаків.З цих оглядів часом доходило навіть до деяких непорозумінь.Тепер, з наказу отамана Бульби військо скошаровано в касарнях. Реорганізовується цілий апарат.Усунено людей, що з розмислом шкодили для нашої справи.Командування доповнюється новими фаховими людьми»[xvii].Інші публікації у газеті «Гайдамака» містять інформацію про дії тільки окремих сотень та підстаршинської школи у восени 1941 року. Жодної інформації про діяльність куренів «Поліської Січі» з другої половини вересня 1941 року у цьому пресовому органі уважний читач не знайде. Тільки у період формування «Поліської Січі» у серпні 1941 року згадуються два умовних курені.Тоді ж створено рій жандармерії з 13 чоловік, який очолив Лев Ковальчук. У цьому рої служив бистричанин В. Ткачук: «я був переведений у жандармерію до кінця дій загону… жандармів рядових було 12 чоловік, а ройовий тринадцятий…у кінці серпня 1941 року у наш загін приїхав бувший директор Бистрицької середньої школи Ковальчук. Він зайняв кімнату у приміщенні, де перебувала сотня Колія і обладнав собі кабінет…»[xviii]Отже, вищенаведені джерела не підтверджують наявності у складі «Поліської Січі» ні 10000 вояків, ні навіть 1000 вояків. У кінці серпня 1941 року її чисельність могла сягнути максимально 700 вояків (два курені), а у вересні була скорочена до 300–400 вояків.Крім того, сам Т. Боровець, у спогадах підтримуючи версію про наявність чималого війська, якось побіжно і невпевнено зазначає, що всі курені розпущено, але як і яким чином, коли і де це відбувалося не зазначає та не уточнює. Не зрозуміло хто і як саме проводив цю процедуру. У подальшому Т. Боровець обмежується тільки описом гарнізону «Поліської Січі» у Олевську та її остаточної долі: «Звіт здавав мені в окруженні цілого штабу інспекційний старшина гарнізону поручник Лев Ковальчук. Після перегляду цілого куреня, починаючи від прапора, знову була дана команда «струнко» та відчитано ліквідаційний наказ — з очей всього складу куреня бризнули сльози!»[xix] Отже, сам Т. Боровець у цьому місті своїх спогадів підтверджує, що не було у його підпорядкуванні жодних 10000 вояків, а тільки курінь з 400 вояків, який і був розформований у листопаді 1941 року.Представник ОУН(м) Анатолій Кабайда, який шукав Т. Боровця у кінці серпня 1941 року, віднайшов його лише в Олевську, не зустрівши по дорозі якихось інших підрозділів «Поліської Січі». За його інформацією це військове формування разом з отаманом перебувало лише там, обживаючи військові казарми[xx].  Крім того, того сам Т. Боровець пишучи першого листа до Е. Коха у серпні 1942 року чітко зазначає: «Рік тому, з дозволу і наказу німецької військової влади, я зорганізував міліційно-повстанчий відділ «Поліська Січ» і обняв над ним команду… У нас була надія, що буде організована українська національна армія і наш відділ ввійде в її склад»[xxi]. Тобто, ще влітку 1942 року отаман визначав статус «Поліської Січі» не як армії, а як міліційно-повстанчого відділу. Також необхідно врахувати, що на чисельність цього формування впливало кілька важливих факторів: відсутність достатньої кількості досвідченого командного складу, проблеми спорядження та озброєння, харчування, слабка підготовка січовиків у військовому плані.

[i] Станом на 1941 рік чисельність УПА «Поліська Січ» сягала 10 000 бійців. // Режим доступу https://uk.wikipedia.org/wiki/Тарас_Бульба-Боровець
[ii] Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942-1943). – Львів, 1999. – Т. 3. – С. 172.
[iii] Як і за що бореться УПА? // Земля і влада. – № 1. – Червень 1943 р.
[iv] Смородський П. Поліська Січ // Українське козацтво. – 1978. – Ч. 3-4. – С. 22.
[v] Петренко Р. Слідами «Армії без держави». – Київ, 2004. – С. 138.
[vi] Гадзяцький М. Ще кілька слів про Поліську Січ // Літопис Волині. – 1964. – Ч. 7. – С. 89.
[vii] ГДА СБУ. – Ф. 5. – Спр. 67436 (Сигал Х. І.). – Т. 1. –  Арк. 152.
[viii] ГДА СБУ. – Ф. 5. – Спр. 67436 (Сигал Х. І.). – Т. 1. –  Арк. 151.
[ix] Архів УСБУ в Рівненській обл. – Ф. 6. – Спр.  18778 (Таргоній М. І., Заружко Г.Н. та інші). – Т. 1. –  Арк. 41, 42.
[x] Там само. – Т. 1. –  Арк. 47, 48.
[xi] Там само. – Т. 1. –  Арк. 48.
[xii] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Спр. С-9133. – Т. 2. –  Ч. 2. – Арк. 64.
[xiii] ДАРО. – Ф. Р-2771. – Оп.  2. – Спр. 5445 (Лисанець І.М., Марчук С.Й., Мельник Д.Я. та інші). – Арк. 13.
[xiv] Там само. – Арк. 9.
[xv] Там само. – Арк. 69.
[xvi] Там само. – Арк. 9, 9 зв.
[xvii] Реорганізація «Поліської Січі» // Гайдамака. – Ч. 2. – 21 вересня 1941 р.
[xviii] ДАРО. – Ф. Р-2771. – Оп.  2. – Спр. 5445 (Лисанець І.М., Марчук С.Й., Мельник Д.Я. та інші). – Арк. 11.
[xix] Боровець Армія без держави. – Вінніпег, 1981. – С. 176.
[xx] Кабайда А. 1941 //  Календар-альманах «Нового шляху». – Торонто, 1991. – С. 42, 43.

[xxi] Лист до Е. Коха, державного комісара для України в Рівному, від 15.08.1942 (фотокопія) // Фонди Рівненського обласного краєзнавчого музею.Присяга «Поліської Січі».У понеділок, 15 вересня 1941 р. на спортивному стадіоні м. Олевськ було урочисто проголошено українську владу та відбулася присяга «Поліської Січі» за присутності німецького піхотного підрозділу під командуванням гауптмана Шульце[i]. Також був імпровізований концерт фабричного оркестру з м. Рокитне: «з Рокітна прибула фабрична оркестра, яка грала під час торжеств і дефіляди. А також прибув з Рокітна аматорський гурток під проводом пані Галини Божовської. Цей гурток дав дві… вистави: одну для цивільного населення, а другу для січовиків»[ii].Священик М. Симонович свідчив про присягу вояків «Поліської Січі» так: «Церемонія присяги була організована на стадіоні міста Олевськ у присутності місцевих жителів». На трибуні знаходилися Т. Боровець, священик М. Симонович, його брат Б. Симонович (керівник райуправи) та інші члени штабу. «Спочатку мною було відслужено молебень, після якого перед шеренгами січовиків виступив з промовою Т. Боровець… Після Боровця з подібною промовою виступив я – Симонович Михайло, закликаючи вишикуваних «січовиків» до вірної служби українським націоналістам.Далі мною був зачитаний текст присяги, який мені вручив, здається, сам Боровець… після чого учасники «Поліської Січі» піднімались на трибуну по одному і цілували хрест та шаблю.Хрест давав цілувати я як священик, а шаблю – Тарас Бульба, який називав себе отаманом. На завершення усі заспівали національний гімн, а ввечері влаштували вечерю окремо для старшин «січі» та окремо рядових учасників»[iii].Цей факт підтвердив і Х. Сигал-Сиголенко. Він зазначав: «Другий раз в Олевськ прибула рота німців, яка була два дні. Командували цим підрозділом капітан і лейтенант… я перекладав їх розмову з Бульбою… Бульба біля школи вишикував всі сотні і в присутності капітана та лейтенанта німецької армії прийняв від усіх присягу. Я стояв поруч з Бульбою, Смородським та іншими штабістами…[iv]» До речі, й священик М. Симонович стверджує, що на присязі був і полковник П. Смородський. Та якщо звернути увагу на те, що офіційна довідка від штабу свідчить, що П. Смородський розпочав службу в «Поліській Січі» щойно з 26 вересня, то присутність його на цій події доволі таки сумнівна.Крім того, дивним виглядає факт, що отаман провів присягу не у неділю (14 вересня), а саме у понеділок, коли до містечка Олевськ прибув німецький піхотний підрозділ. Ймовірно, хотів продемонструвати «братерство зброї».

[i] День слави і радості // Гайдамака. – Ч. 2. – 21 вересня 1941 р.
[ii] Сиголенко Сот. Культурне життя Олевщини // Гайдамака. – Ч. 2. – 21 вересня 1941 р.
[iii] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Спр. С-9133. – Т. 1. –  Ч. 2. – Арк. 64.
[iv] ГДА СБУ. – Ф. 5. – Спр. 67436 (Сигал Х. І.). – Т. 1. –  Арк. 154, 155.


Газета «Гайдамака»Ця газета не є винятком у тогочасній дійсності. Українці намагались створити національну українську пресу без німецької цензури там, де були друкарні та відповідні фахівці. Влітку-восени 1941 року це вдавалось у багатьох регіонах Західної України. На Волині можна відмітити «Крем’янецький вісник» (м. Кременець), «Волинь» (м. Рівне), «Сурма» (м. Сарни), «Самостійність» (м. Костопіль) та інші часописи. Пресове видання «Гайдамака» є доволі цікавим джерелом інформації, оскільки це був офіційний орган «Поліської Січі», що виходив під гаслом «Своя державність. Збройна Сила. Віра Христова» у друкарні міста Олевськ. Загалом було надруковано 11 чисел газети. Перше число з’явилося у неділю 14 вересня 1941 року, а останній 11-ий номер «Гайдамаки» побачив світ у суботу 22 листопада. Саме у цьому номері поміщено коротке оголошення: «З уваги на розв’язання «Поліської Січі» – наша газета «Гайдамака» з ч. 11 перестає виходити. Районова Управа в Олевську буде видавати свою газету під іншою назвою – при отримці на це дозволу»[i]. Газета рівно на тиждень пережила військову формацію «Поліська Січ», яка офіційно була розпущена 16 листопада. На сьогоднішній день в українських архівах вдалося виявити 6 різних номерів цієї газети.

Ігор Марчук

Останнє число газети “Гайдамака”. Ред. К. Сиголенко
Bandera.lviv.ua :: Бібліотека націоналіста