Коли приїхала вербувальна комісія в Миколаївський район, я відразу записався в Дивізію. Призивався на початку листопада 1943 року в польське місто Дембіца, де вже була сформована Дивізія. Нас одягли у німецьку форму і відправили на навчання в Західну Німеччину в місто Ольдембурґ. Там ми пройшли вишкіл протитанкових стрільців і в березні 1944 року прибули в місто Нойгамер, у східну Німеччину, де нас розподілили по полках. Тут формувалась вже бойова Дивізія. Я потрапив у 30-й полк, 14-у сотню протитанкової артилерії – пушки 75 калібру.
Перед відходом на фронт сотню розділили на дві частини. 1-а і 2-а чоти мали протитанкові пушки, а 3-я і 4-а – офенрори і фавстпатрони. Чота поділялася на три групи, у групі було дванадцять стрільців (по два до однієї рори (6 рор)). Перший стрілець мав рору, а другий термічні заряди. Такі заряди пробивали броню танка (28 см сталі) на відстані 150 м. У групу також входили кулеметник, групенфюрер і водій, що тягнув фарцойґ з причепом. Усіх п’ятнадцять чоловік. Я був кулеметником без другого стрільця, сам носив і запасні цівки і бубни, в які входило 50 кульок.
Наприкінці червня 1944 року наш полк виїхав на фронт. Вивантажилися ми в Ожидові. Піхота крокувала пішки, а наші гармаші з офенрорами – на причепах, яких тягли фарцойґи. Я з кулеметом їхав попереду мотоциклом. І ось ми побачили фронт: з боків далеко було чути стріли, вгору злітали ракети – білі і червоні, а час від часу пролітали ворожі літаки. Часто виднілася кулеметна черга, освітлювана кульками. Вночі прибули ми за село Заболотні. Там переночували, в наступного дня розділили нашу сотню по батальйонах 30-го полку. Наша четверта чота зайняла оборонну лінію на горі біля залізниці, яка веде на Броди. Ми вирили собі окопи і криту землянку. В неділю був дуже гарний день і я попросив чотового Стаха Ільницького зі Львова та групенфюрера Федоровича, котрого командири звали просто Федуньо (він був невеликий на зріст, колишній студент ґімназії), аби залишилися за мене почергувати біля кулемета. Коли я прийшов до церкви в Заболотцях, саме розпочалась Утреня, і я з дяком відспівав її. Служба Божа відбулась на подвір’ї, бо зібралося багато вояків. Наша чотирнадцята сотня в парадній формі і в шоломах стояла за священиком, як почесна варта. Всі люди були раді цій сцені.
Наступного дня після свята, 13 липня, ми залишили Заболотці і пішли на Підгірці. Дорогою на Сасів зайшли за Підгірці. Наша сотня стала на перепочинок направо від дороги, в долині між горами. То були сіножаті, обсаджені черешнями. Ми поставили протиповітряні кулемети у трьох кутах долини, попід черешнями. І тут почали високо кружляти три літаки-розвідники. Два відлетіли, а один став опускатись нижче. Наш штабшарфюрер Бараш зі Станіславова каже: “Хлопці! Та шляк би го трафив, чи ви го не зіб’єте?” І тут перший кулемет почав стріляти, літак звернув наліво, а коли зрівнявся з моїм кулеметом, я дав чергу і він сів на горі під лісом у житі. Летун вискочив, втікаючи до лісу, та хлопці, які йшли зі села, його затримали, привели до поручника. Летун мав покалічену голову. У літаку був заряджений крупнокаліберний кулемет. Поручник Федьчук спитав дещо в летуна і відправив на машині в штаб.
Наша четверта чота мала іти пішки в напрямку Сасова. Я взяв собі ще чотири стрічки і зарядив чотири бубни, три причепив до ременя і одну до кулемета. Дорогою нас перестріли літаки. Зліва від дороги, під горою, було кілька хат. Ми залягли під деревами. Літаки скинули бомби і хати загорілись. Я почав бити по них з кулемета, а хлопці з крісів. Надвечір ми прийшли, в передмістя Сасова. І знову налетіли большевицькі і англійські літаки. Ми попадали у фосу, в болото, а хто не встиг, то одному ногу відірвало, іншого розшматувало, що не знати, куди дівся. Минули Сасів і понад Буг дістались дороги. Надвечір були в Зозулях.
Тут уже розпоряджався оберштурмфюрер. Сказав, що будемо робити оборонну лінію. Мені показав під загородою подвір’я, де ріс великий кущ порічок. Я скоро вкопався. З усіх боків почалася стрілянина. Над нами пролітали міни “крільчатки” і гарматні заряди, які неподалік вибухали. Машини наші з гарматами від’їхали. Я ще чекаю. І нарешті бачу поміж хат наступаючих ворожих солдатів. З нашого боку відкрили вогонь. Я почав чергу за чергою короткими серіями. Раптом на хату впав заряд і вона загорілася. Я хотів замінити цівку, бо вона вже сильно нагрілася, і підняв руку. В ту хвилину мене вдарило в лікоть, мабуть, куском міни або заряда. Рука затерпла. І тут большевицькі та англійські літаки почали бомбити. Кусок бомби залетів мені в казанок, пробивши бляху. Рука трошки відійшла і я замінив цівку. Неподалік мене був телефоніст, котрий повідомив, що атака відбита. Тоді я піднявся, відійшов убік, де була велика трава і густа молода вільшина. Там зібралася уся наша чота і чекала розпорядження. Бої затихли, тільки артилерія била час від часу. Я шукав санітарів, бо дуже боліла рука. Мені сказали, що штаб нашого батальйону на горі. Там у лісі і розташувалась батальйонова санчастина. Я подався туди, мені перевірили руку і натерли спиртом.
Вечоріло. Другий батальйон готувався до наступу, бо большевики хотіли увечері зайняти наші позиції за допомогою двох штрафних батальйонів та кількох рот піхоти. Наші вивідали ті пляни від полонених і добре підготувались. Мене вже до групи не пустили, а наказали охороняти штаб. Ми залягли край лісу в рові, який був межею панського лісу і сільської толоки. В нашій групі було шість офенрорів, два кулемети і кріси. Батальйон наш пішов в атаку саме там, де ми до обіду відбили атаку. Дорогою на Лукавець, яку ми мали прикривати, тихим ходом рушили три танки, а за селом почався бій. Заграли кулемети, вибухали міни, і ракети, то білі, то червоні, здіймались вгору. Танки без цілі стріляли з кулеметів. Видно вивідували, чи хто їх не підстеріг. Нас вони не помітили, щоправда, була ще далека віддаль. За нами рушила піхота – приблизно тридцять чоловік, які то підбігали, то залягали. Один з наших хлопців на прізвище Мончуковський вистрелив з рори і потрапив в самий вершок башні. Два танки повернули, а з підтреленого запасним нижнім ходом вискочили танкісти. Тоді ми з кулемета відкрили вогонь по піхоті, а по танках ще вдарили кількома зарядами. Так ми відвели небезпеку, що нависла над штабом. У селі бій закінчився на світанку. Наші розбили штрафників і п’ятдесят чоловік взяли в полон. Майже всі українці з Вінниці і Теребовлі. Полонені розповідали: “Що зробимо, жидова гонить вперед, а задержишся – стріляє ззаду”. Не знаю, де тих полонених поділи, але коли через тиждень я сам потрапив у полон, то з нами були ті хлопці, які потрапили до німців або до наших.
16 липня в неділю ми відступали і притримували большевиків. Так ми знову зібрались у тій долині, де збили літак. Там переночували. Декого вже не було в живих, у Зозулях загинув командир третьої чоти Цмоць із Синевідська. Ми прибули до Підгірців і зайняли оборону на горі біля костелу. Від гостинця вниз було поле, за 500 метрів – ліс. Машина з кухнею була розбита і з їжі ми нічого не отримали. Наша чота залягла фосою при Дорозі і моя позиція – поле до лісу. То був понеділок 17 липня. Бої затихли, большевики готувались до наступу, а ми – до оборони. Вже зійшло з полудня, а ми – голодні і хочеться пити. Хлопці кажуть, що недалеко в тих хатах живуть поляки, але не хочуть нічого давати, бо, мовляв, наші хлопці робили їм збитки. Зголошуюся піти. Хати – відразу за дорогою. Заходжу на подвір’я, почав гавкати пес. Вийшов старший чоловік і крикнув до пса: “Пуйдзь до буди!”. Я привітався з ним по-польськи: “Нєх бендзє похвальони Єзус Христус”. Йому то сподобалось. Кажу: “Чесьць пану”. Він відповів: “Дзєнькуєм бардзо пану”. Я попросив води, але, кажу, може у відерку. “Я пану дам ґарнек квасьнеґо млека”. Жінка винесла горнятко молока, а господар ще дав мені півбуханки хліба.
Ми з хлопцями попили, поїли хліба і я хотів горнятко повернути, а тут з правого боку – стріли кулеметні, кріси і большевицькі автомати. Ми залягли, але нікого не видно. А то на нашу третю групу, де була ще чота піхоти, напала група большевиків. Та їх вибили, а кілька втекло назад у ліс. Відразу наш групенфюрер (Федуньо) поліз ровом у розвідку. Коли повернувся, наказав бути напоготові. Так ми пролежали цілу ніч до ранку 18 липня. У вівторок нас змінили.
…Наступала большевицька піхота. Наші відкрили вогонь, піхотинці залягли, а в наступ пішли танки. Нашим фарцойґам і машинам наказано виїжджати з лісу. Але тут появився танк. Гармата була заряджена і унтершарфюрер сам хотів збити танк, але взяв поверх нього. Заряд пішов по броні, танк зупинився і вистрелив розривною. Гармату розірвало, хлопців побило. Та інша гармата знищила той танк. Ми вже від’їхали приблизно 100 метрів, але сотник, німець з дивізійної протитанкової сотні, зупинив нас. Я взяв кулемет і заліг у фосу. Наш групенфюрер узяв фавстпатрон і сховався в житі. Коли наблизились танки, що вже можна було бити, сотник пустив фавсту і танк загорівся. Другий був далі, і Федуньо підповз фосою, але так невдало випустив фавсту, що вогонь від неї зачепив його за ногу. Танк таки загорівся. Решта, що йшли позаду, зупинилися і повернули вбік. Відразу до нас підійшли німецькі танки, штурмґешіци і на цьому відрізку бій припинився. Лише літаки не припиняли бомбити.
Я підвівся і пішов дорогою. Надвечір прийшов у село Підлисся, де на горі стоїть хрест Маркіяна Шашкевича. Там уже відпочивали наші хлопці. Помічник чотового Сеник каже: “От наш Федуньо собі кинув, що ледве ноги не позбувся”. Нальоти не припинялись: так часто восени ворони літають.
У ніч на 19 липня розпочався наш артилерійський вогонь. Зі Львова вже було замкнене кільце. Ми оточені. Ніч проминула скоро, настав день і знову стали тривожити літаки. Це було в середу 19 липня. Бої зі всіх боків. Вони вже не вщухали протягом усього дня.
Настала ніч. Трошки затихло, у повітрі хоч спокійно. Четвер 20 липня. Ми виїхали на львівську дорогу, забиту возами і машинами. Я залишив свій фарцойґ і подався з хлопцями уперед до Бугу. У санітарних машинах стогнали поранені. Мені стало страшно і я сказав: “Господи! Має мене ранити, то нехай уб’є зразу”. Протягом дня ми були наче в пеклі. Надвечір підійшли до Бугу. Праворуч від дороги пролягла кладка. Буг у тому місці неширокий, і ми через кладку перейшли в село Білий Камінь, зайняте большевиками. Та під тиском нашого вогню вони відступили. Я зустрів нашого чотового Ільницького, і він сказав, що на віддалі сім кілометрів кільце прорвали і багато хлопців вирвались з оточення. Колона рушила. Передні переїхали вже село, і тут знову з обох боків і спереду, наче зірки, посипались кулі. То була п’ятниця 21 липня.
Ми вже до свого фарцойґа не дійшли, а повернули на кладку. Перейшли Буг. Там уже почали формуватись відділи до бою. З чотовим подаємось в село шукати своїх. Я пройшов цвинтар. Він був окопапий ровом, а понад рів росли вишні. Я почав їх рвати, бо голод докучав. Неподалік три німці поставали і також рвали вишні. Та тут зафоркутіла міна, я заліг у рів, а вони чомусь не встигли. Двох відразу вбило, а третьому відірвало ногу. Я побіг до дороги повідомити німецьких санітарів. Ті поспішили з ношами забрати пораненого. Подався до ріки, щоб знайти своїх хлопців. І тут появилися два німецькі літаки-винищувачі. Вони кружляли і стріляли білими ракетами. То знак, що треба триматись. Це перші німецькі літаки, яких ми побачили в бою під Бродами.
Ми порадились і вирішили запастися добре кулями та пробиратися понад Буг. Але між нами не було командира. Я ще зарядив собі кілька стрічок і доганяю хлопців. Заряди і міни пролітали безперестанку. Один хлопець пішов в очерет, який ріс берегом і його сильно поранило, бо якраз у той час там вибухнув заряд. Він почав кричати: “Братчики, добийте мене!” Йому в хребет вліз великий кусок металу. Ми хотіли витягнути, та треба було зразу й зашивати, а тут ні санітара, ні лікаря. Але позаду йшли наші санітари з ношами. Ми гукнули до них, аби його забрали, а самі пішли назустріч вогню.
Я спустився у фосу і такий стрибок зробив, що не пригадую, чи я біг, чи летів. Вскочив у фосу і розвернув кулемет. Спереду на нас посипалися стріли, але я відразу дав чергу, а хлопці почали з крісів. Я крикнув: “Бий по дорозі”, щоб я міг змінити гніздо. Переліз на поле, там уже не було насипу. Кілька хлопців залягли біля мене. Я помітив, що ворог – за п’ятсот метрів. Стріляю короткими серіями, а хлопці з крісів. Поряд профуркотіла міна і вибухнула друга – перед нами. Значить, вони нас замітили. Ми подались направо вгору. Я вистріляв усі набої. А тут літаки, вони зауважили німецькі окопи і скинули бомби. Відразу почулися крики. Мене також, мабуть, побачили, бо міна за міною почали вибухати. Я кричу: “Хлопці! Ви живі?”, та ніхто не відгукується. Я подався назад. Думаю: добіжу до цвинтаря, але фурчить міна. Я скочив через рів за кущ бузку, впав поміж могил. І тут перед кущем як вибухне міна, аж гілля поламало. Я знов стрибнув убік і впав між могилами. Тут друга міна вибухнула на тім місці, де я лежав щойно. Земля обсипала мене усього, я схопився і побіг до хат. Далі – до ріки. Там було кількадесят наших хлопців, котрі перевзувались, декотрі мочили ноги. Між ними був один з моєї групи – Лелик. Він був старший за віком, служив ще в польському війську. Я запитав, де наші хлопці з групи, а він відповів, що багато хлопців пройшли вночі, коли ще кільце було розірване. В ту хвилину просто на нас налетіли літаки. Ми попадали попід деревами. І тут – бомби. Нас присипало землею, я ледве видерся. Між нами були командири, але вже знаків не мали. Сказали: треба іти через ліс і пробиратися на Золочів.
Наша артилерія вже кілька годин била по тому лісу. Ми перейшли кладку. На толоці попід вербами стояло повно возів і машин, котрі звернули з головної дороги. Майже всі коні були випряжені і паслися. На одному возі сиділо кілька узбеків. Вони належали до РОНА (русская освободительная народная армия). Я спитав, чи не мають, що їсти, бо вже кілька днів, крім вишень нічого не їв. Вони кажуть: “Пожалуйста, бери консервы и хлеб консервированный”. Я взяв собі кілька банок і хліб. Ми шукали патронів і нарешті знайшли на одній машині. Водія не було, скло кабіни вибите. Хлопці полізли і скинули кілька ящиків.
Рушили до лісу. Артилерія і міномети припинили бити і готувались до від’їзду на Белзець. Уже стемніло, коли німецьке командування дало наказ іти вперед. Так ми зайшли в село Княже і зупинились на горі. Почало світати. Я ледве не заснув під тополею, бо вже кілька ночей не спав, але з-за Бугу почали стріляти кулемети. Большевики готувалися до переправи. Ми почали відстрілюватись і розширювати лави. Коли розвиднілось, з’явилися літаки.
Ми трималися, поки вистачало патронів. Декотрі німці вже відійшли вниз у село, а інші – складають зброю. Наші хлопці не знають, що робити, а тут з большевицького боку чути: “Стреляете или сдаетесь?”. Ми поклали, що хто мав, і пішли, в полон.
Коли привели нас туди, де була команда, відразу запитали, чи є поляки, бо поляків будуть брати в польську армію. Ми разом з німцями, грузинами, а також вояками інших націй, які були в РОНА, потрапили в табір у Шляхтинцях, що за Тернополем.
Через кілька днів нас заладували у вагони і завезли на Урал у шахти. На роботу вели під конвоєм. Через два роки конвой зняли, але закріпили за комендатурою, без права виїзду. МҐБ тягало нас на слідство. Декотрих саджали у в’язницю, в тім числі і мене. Шість місяців перебував під слідством, потім засудили на 25 років. Завезли в Маґаданську область за ріку Колиму. Там я пробув до 1955 року. Попав під амнестію і мене звільнили. Я приїхав у своє рідне село Розвадів Миколаївського району Львівської области 1956 року і став на службу в церкві дяком, де служу й нині.
Не шкодую, що пішов в Українську Дивізію, бо хоч маленьку крапельку відімстив комуністам за те, що вони творили з нашим народом.
Олекса Міджак