«Вбивці мусили бути добрими спортсменами, бо в часі втечі робили сліди великих кроків…». Так запротоколювала у своєму рапорті польська поліція пізнього вечора 19 жовтня 1926 року.
Того вечора, одним пострілом було вбито Куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського, коли він повертався із дружиною з кіно. На той час до Куратори належали школи всіх трьох воєводств Східної Галичини: Львівського, Тернопільського та Станіславівського (сучасна Івано-Франківщина).
Як виявилося пізніше, причиною вбивства була стрімка полонізація освіти. За офіційними польськими даними кількість державних українських шкіл в Галичині починаючи з 1922 року по 1926 рік скоротились більш як на половину. У Львівському воєводстві з 974-х шкіл у 1922 році залишилось 353 в 1926 році, у Станіславівському з 823 залишилось 365, у Тернопільському із 653 – 146. Найбільше втрат понесло Волинське воєводство: з 442-х шкіл у 1922 році збереглось у 1926 році лише дві.
Швидке знищення українських шкіл та гімназій безпосередньо загрожувало майбутньому українців в Галичині. Відтак, влітку 1926 року УВО приймає рішення вбити шкільного куратора і з цією метою відбувається підготовка бойовиків. Ними стали 19-літній Роман Шухевич та 20-літній Богдан Підгайний.
На відміну від попередніх атентатів, цього разу замах готувався ретельно й чітко. Було організовано все: починаючи від стеження за Собінським, закінчуючи таємним викликом Підгайного з-закордону, де він на той час навчався.
Замах відбувся ввечері 19 жовтня 1926 року у Львові. Куратора Собінського було вбито одним пострілом на безлюдній вулиці (як виявилось згодом, пістолет Романа Шухевича не спрацював). Осіння мряка та швидка втеча атентатників не дозволила виявити жодного сліду вбивць, поза тим, поліція не знала й мотиву атентату: чи це була розправа українських націоналістів, а чи помста когось із вчителів, ображеного шкільним куратором.
Лише на початку 1927 року через свій офіційний друкований орган – «Сурму» – Українська Військова Організація взяла на себе відповідальність за вбивство польського чиновника. Це дозволило поліції сконцентруватись на арештованих, які мали відношення до українського революційного руху. І лише через два роки було засуджено цілком непричетних до атентату членів УВО: Василя Атаманчука та Івана Вербицького.
За іронією долі, хлопці в час, коли відбувався атентат перебували у кіно. І хоч міністр внутрішніх справ Польщі генерал Славой-Складковський на нараді, що стосувалась розкриття вбивства гримнувши кулаком об стіл вигукнув: «Злочинців треба зловити! І то правдивих!», – поліції, в безвиході, довелося висунути обвинувачення невинним Ата-манчуку та Вербицькому.
Згідно з чинним тоді карним законодавством, на кару смерті можна було засудити людину, яка «безпосередньо приклала руку до вбивства». Собінський був вбитий лише одним пострілом, отже «вбивцею» міг бути лише один із підсудних. Це стало причиною того, що варшавський суд відмінив присуджену українцям кару смерті і уже в 1929 році львівський суд присяжних засудив лише Вербицького на кару смерті, а Атаманчука на 10-літнє ув’язнення. Згодом Івана Вербицького було «уласкавлено» – шибеницю замінено на 15-літнє ув’язнення.
Начальна Команда УВО якийсь час розглядала можливість переправлення Шухевича та Підгайного в одну із нейтральних країн і там оприлюднення правди про атентат. Втім, цей план не був реалізований і обидва засуджених мужньо відбули своє незаслужене покарання.
Реакцією Василя Атаманчука на довгий засуд були слова, промовлені адвокату: «Добре! Я цю кару без ніякого нарікання відбуду, але ще раз запевнюю, що я нічого не винен. Коли Організація цього від мене жадає, я буду сидіти до кінця».
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”
- Роман Шухевич, 1926
- Похорон Собінського