Те, що зробив український студент Мирослав Січинський у 1908 році у Львові, майже на півтора десятиліття випередить бойову практику українських визвольних організацій. Це також на рік випередило народження Степана Бандери, іменем якого називатимуть в майбутньому визвольний рух.
12 квітня 1908 року Січинський зі словами: «Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!» позбавив життя польського намісника Анджея По-тоцького. Цим вчинком він протестував проти фальсифікацій на виборах до Віденського парламенту та Галицького сейму. Під час виборів до останнього загинув від рук польських поліцейських кандидат до сейму 27-річний українець Марко Каганець.
На чотири кулі, випущені двадцятилітнім Січинський, львівська газета «Діло» відреагує словами: «Сталося! Історія запише цю подію як перший акт політичного терору в конституційній Австрії».
Ця подія стане однією із основних у формуванні національної свідомості українців Галичини. Після цього в Західній Україні часто можна буде почути новостворену пісню зі словами «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!», або ж навіть релігійну колядку такого змісту: «Січинський стріляє, Потоцький падає, чудо, чудо нас вітає». Ще впродовж кількох років буде надзвичайно популярно давати новонародженим хлопчикам ім’я Мирослав. А в 1910 році відбудуться бої за Львівський університет, де українцям доведеться знову пролити кров, -загине студент Адам Коцко.
А Мирослав Січинський, який буде засуджений на смерть, за допомогою громадськості, яка збере 40 тисяч крон здійснить втечу Потоцького з в’язниці й буде нелегально відправлений до Америки. В організації втечі Січинського найбільше проявив себе Дмитро Вітовський – майбутній комендант «листопадового зриву».
Ці події випередять зародження «бандерівського» руху, але нададуть тон майбутній визвольній боротьбі українців. Цікаво, що мати одного з Крайових Провідників ОУН, Мирослава Тураша, назвала сина в честь Січинського й бажала, щоб син присвятив себе боротьбі за Україну.
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”