7. Яке завдання ставила перед собою Українська Народньо-Демократична Партія? Як складалися дальші відносини між середовищем УНДП і обома фракціями 0УН? “
Українська Народньо-Демократична Партія постала з ініціативи Мітринґи, Турмановича та інших товаришів, які після побуту на правобережній Україні перейшли на Полісся, де вже існували збройні відділи УПА Тараса Бульби-Боровця, які боронили населення перед гітлерівськими окупантами (ОУНб почала організувати збройні відділи тільки весною 1943 р.). Найсильнішою і найкраще зорганізованною групою в УПА були мельниківці, зокрема відділи, що рекрутувалися з місцевого населення й стояли під впливом Бульби. До легендарної “Поліської Січі” збігалися люди різних політичних переконань, переслідувані, дезертири і т.п. Від ОУНб був делегований покійний Олег Штуль, людина толерантна і розумна, так його оцінювали мої товариші, які були в поліській УПА.
Засновуючи Українську Народньо-Демократичну Партію, ініціятори думали спочатку, що це буде своєрідний союз демократичних лівих сил, навіть Бульба належав спочатку до ЦК, але пізніше оформилася УНДП як виразно ліво-демократична партія, що продемонстровано в програмовому Маніфесті УНДП. Автором його був Мітринга. Мені вдалося вивезти закордон перше число “Оборони України”, але на жаль немає ніде Маніфесту, хоч він вийшов друком у дуже великому накладі. Серед груп, що постали на Поліссі, був теж “Союз українських комуністів-самостійників”. Його представник у редакції “Оборони України” називався інж. Малинський (псевдонім, головним організатором був один учитель).
У серпні 1943 р., після невдалих переговорів з партизанськими відділами ОУНб, УПА переіменовано на “Українську Народньо-Революційну Армію”. Мітринга був членом редакції органу УНРА “Оборона України”; під його впливом погодилися всі на поміщення в першому числі гасла “Тільки в самостійній українській державі зможемо поглибити та закріпити соціальні здобутки Жовтневої Революції”. Дуже швидко УНДП стала ідейно суцільною, почала видавати свій журнал “Земля і влада”. Ще весною 1942 р. приїхав Мітринга з товаришами до Львова, де вирішено поширити ЦК партії; Ривак і я стали членами. Під час окупації приїжджав Мітринга три рази до Львова. Ми намагалися розбудувати нашу організацію у Львові, але більших успіхів не мали, хоч все ж таки були створені дві групи, які скріпилися втікачами з Полісся після ліквідаційної мсції бандерівців.
Ми мали чимало приятелів в ОУНб, які нас різними способам піддержували. Один з найближчих друзів був В. Степаняк (Лекс). Варто для історії і це теж слід занотувати, що один з відповідальних діячів ОУНб, М. Рубан, пробував нав’язати співпрацю з Мітринґою. Мітринґа розказував мені, що його відвідав з початком 1943р. Омелян Л. (обидва живуть на еміграції) з листом написаним у формі вірша: “Годі, Байдо, байдакувати, ходи з нами козаками козакувати”. Мітринґа відповів: підемо козакувати, але насамперед треба всіх відповідальних за “проголошення України” під Гітлером, погроми польського населення і т.д. покарати.
Деякі бандерівські діячі не хотіли переривати з нами контактів, багато з них дивилися критично на все що діється (хотіли теж порозуміння з мельниківцями), або пробували нас втягнути в свої акції. Розмовляли з нами В. Охримович, Врецьома, Матла, а раз навіть Р. Шухевич, а також М. Лебідь. Ми пробували їх переконати, щоб спинити акцію проти польського ндселення на Волині та терор проти політичних “ворогів”. До якоїсь співпраці не дійшло. Того роду контакти погіршилися, коли ми запропонували ОУНб декларацію в справі польсько-українських відносин. Текст був опрацьований спільно з Лексом, і метою декларації було спинити погромницьку акцію проти польського населення та створити умови до співпраці. Якщо відповідало це правді, то М. Рубан спочатку погодився на текст, вимагав поправок; пізніше, повідомив нас Лекс, що такої заяви не буде ніколи опублікована, більшість проводу ОУН є проти, при чому натякнуто на становище “волинської” групи та Р.Шухевича. Раптом Лекс зник зі Львова, не попрощавшись. Коротко перед офензивою радянської армії на Львів зайшов до мене дещо перестрашений молодий чоловік, передав привіт Лекса і сказав, що має до нас листа, але дасть мені до прочитання, коли я дам слово, що опісля в його присутності знищу листа. Зміст був такий: мене відвідали дня … (не пам’ятаю) люди, за кличкою, і передали, що вони як “жандармерія” УПА мають доручення перевести мене негайно на терени, окуповані радянською армією до відділів УПА, мовляв, “зустріч з революційною дійсністю” допоможе Лексові стати знову “порядною людино’’. Рішення про долю Лекса впало на якійсь “відправі”, про це міг би розказати точно др. Г.., який був на ній присутній. Звичайно, в гру входили не його контакти з нами; а спори внутрі проводу ОУН, конфлікти між Шухевичем і Рубаном: про це Лекс часто розказував, при чому відчувалося в нього більше симпатій до Рубана як до Шухевича. Непорозуміння між Лексом і Шухевичем були конфліктами між двома відмінними типами людей – “військовиком” і “політиком”, а тлом – дилетантські “військові” пляни організувати “армії УПА”, з яких одна помаршує на Білорусь, друга на Чернігівщину, пізніше на Київ, а третя – в якийсь полудневий напрям …
У противенстві до бандерівської УПА, мельниківці і група Мітринґи були проти масового характер у УПА і підпілля, проти героїчно-авантюрницького думання. Остання стаття Мітринґи мала заголовок “Революція чи гайдамаччина” – це не випадок, а просто символ і заповіт. Це була блискуча відповідь усім тим, що відповідають за велику трагедію УПА.
За кожним моїм словом, навіть найбільш критичним, криється теж глибока пошана до всіх жертв української трагедії: вони вірили, що в такий спосіб допомагають Батьківщині. Але … краще залишімо цю справу.
Після III Надзвичайного Великого Збору (1943 р.) можна було зауважити серед керівників ОУНб певну зміну в поглядах, що цей по суті прогресивний розвиток не міг стати домінуючим тому, що переважало “військове” думання, – але вже в тому часі існували в УПА критично наставлені молоді теоретики, які аж пізніше заговорили голосно, як нпр. Горновий.
У нас існували добрі відносини з мельниківцями, передусім на Поліссі; їхнім зв’язком послуговувалася УНДП – до кінця 1943 р., а в поодиноких випадках і пізніше. У Львові був я постійно в добрих товариських відносинах з Ярославом Гайвасом. У мельниківській організації створилася група, що вважала себе “поступовою”; часто говорили, що вони “бойчуківці. Найбільш маркантною особою в нім був поліщук на прізвище Пилипчук; також інші члени того середовища виказували високий рівень політичного думання. Можливо, я помиляюся, але пригадую собі, що між ними був також один із славної волинської родини Мостовичів. Мітринги уже не було між нами.
Мені видається, що напередодні нової окупації почався в краю якийсь процес “прозрівання”. Розрив між краєм і еміграцією після 1945 р. є одним з доказів, що підмічення, мабуть, правильне.
ПРИМІТКИ
1. Організація Українських Націоналістів (ОУН), підпільний і виразно націоналістичний рух, який постав 1929 р. через об’єднання різних українських націоналістичних угруповань на західньо-українських землях та в Східній Европі. Пропагуючи сильнодіючий суміш авторитаризму, тероризму й інтегрального націоналізму, ОУН стала найбільш впливовим політичним рухом у Західній Україні в 1930-тих рр. У 1940-41 рр. ОУН розкололася на дві ворогуючі фракції: одну очолив Степан Бандера (ОУНб) – “бандерівці”, другу – Андрій Мельник (ОУНм) або “мельниківці”). У 1954 р. третя фракція, ОУНз або “двійка”, що її очолили Лев Ребет і Зеновій Матла, постала з розколу всередині бандерівського відламку ОУН.
3. Дмитро Донцов (1883-1973) літературний критик, публіцист і політичний теоретик міжвоєнного періоду в Галичині. Хоч Донцов був соціялістом перед першою світовою війною, він швидко перейшов на праві позиції й став головним речником інтегрального націоналізму на західньо-українських землях. Донцов ніколи не був членом ОУН, але його ідеї – вольовість, фанатизм, національна нетерпимість, безумовна віра в національний ідеал, авторитарність, нераціоналізм – сильно вплинули на багатьох членів організації. Вплив Донцова поширювався головно через його обширну публіцистику, зокрема через журнали, які він редагував, – “Літературно – Науковий Вістник” (І922-32) і ” Вістник” (І933-39) та через його важливіші книжки, “Підстави нашої політики” (Відень, 1921) і “Нацюналізм” (Львів, 1926). Відверто захопившись фашистськими течіями Західньої Европи у міжвоєнному періоді, Донцов був скомпромітований подіями Другої світової війни і відійшов у містику й забуття після війни.
4. Степан Бандера (1909-59) очолив молодшу фракцію ОУН, яка діяла в Галичині й у 1941 р. оформилась як ОУНб. Був крайовим провідником ОУН, відповідальним за діяльність організації на західньо-українських землях від 1932 р. до арешту польською владою в 1934 р. Звільнений з ув’язнення після упадку Польщі в 1939 р., Бандера дальше вважав себе крайовим провідником і здобув прихильність великої частини “крайових” кадрів. Згинув 1959 р. з руки радянського скритовбивника.
5. Євген Коновалець (І89І-І938), голова Проводу Українських Націоналістів з часу заснування ПУН (1929р.) до підступного вбивства 1938 р. Під час Української Революції був полковником Українських Січових Стрільців; 1920р. очолив мілітаристсько-терористичну Українську Військову, Організацію, яка стала частиною ОУН 1929 р. Завдяки свому дипломатичному хистові, Коновалець зберіг єдність ОУН до смерти й не допустив до того, щоб її ріжні течії розкололися на ворожі фракції.
6. Комуністична Партія Західньої України постала 1923 р. як автономна частина Комуністичної Робітничої партії Польщі (КРПП). КПЗУ була наслідницею Комуністичної Партії Східньої Галичини (І9І8-23 рр.,) яка належала до III Інтернаціоналу й об’єдналася з КРПП (яка в 1925 р. стала Комуністичною партією Польщі – КПП). Внаслідок змагань КПЗУ зберегти свій український характер та її відвертої солідарности з націонал-комуністичною опозицією Олександра Шумського в Комуністичній Партії (більшовиків) України (КП(б)У), Центральний Комітет КПЗУ розв’язано 1928 р. спільними стараннями КП(б)У, КПП й Комінтерну, а чільних діячів виключено з партії. Більшість провідників КПЗУ, які переїхали до СРСР були зліквідовані в 1930-тих роках, а інші перейшли до націоналістичного табору. В 1938 р. Комінтерн зліквідував КПЗУ разом з КПП. Після радянської окупації Західньої України в 1939 р., більшість колишніх членів заарештовано й зліквідовано. Хоч КПЗУ була реабілітована після смерти Сталіна, її націонал-комуністичне спрямування ще досі не здобуло апробату радянського керівництва.
7. Д-р Володимир Бемко, громадсько-освітній діяч у Галичині в 1920-тих і 30-тих рр. Бемко був членом Українського Національно-демократичного Об’єднання, організатором “Рідної Школи” й адвокатом, який часто обороняв українців у політичних процесах.
8. “Луг” – руханково-спортова організація в Галичині, зорганізована 1925р. з ініціятиви Української Радикальної Партії на місце подібної організації “Січ”, зліквідованої польською владою 1924 р. В 1939 р. “Луг” начисляв 805 відділів, прибл. 50000 членства.
9. “Центросоюз”, “Маслосоюз” і “Сільський Господар” -кооперативи, зорганізовані на західньо-українських землях у перших десятиліттях XX століття. Ці кооперативи відіграли важливу ролю в господарському житті українців у Галичині й затруднювали українську інтелігенцію, проти якої дискримінувала польська влада.
10. Термін “Паліївщина” окреслює прихильників Дмитра Палієва (1896-1944). Паліїв, підхорунжий Українських Січових Стрільців, у 1925 р. став членом-основоположником Українського Національно-демократичного Об’єднання (УНДО), найбільшої легальної української партії в Галичині, у міжвоєнному періоді; від 1928-30 рр. був членом польського Сойму від УНДО. В 1933 р. виступив з УНДО через незгоду з його політикою й заснував легальну націоналістичну організацію, Фронт Національної Єдности.
11. Фронт Національної Єдности, легальна націоналістична партія, що її заснував Дмитро Паліїв як відламок від УНДО. До ФНЄ також пристало багато колишніх членів ОУН, які виступили з організації. ФНЄ був партією націоналістичного й авторитарного характеру, займав безкомпромісове антипольське й антибільшовицьке становище, а також протиставився тероризмові й ОУН. Органами ФНЄ були “Батьківщина”, “Перемога” й “Українські Вісті”.
12. Лев Ребет (1912-57), провідник Крайової Екзекутиви ОУН на західньо-українських землях від 1934-38 рр. Після 1940 р. пристав до бандерівського відламку ОУН; 1941 р. був заступником голови уряду, що його проголосив Ярослав Стецько.
У 1954 р. став одним з основоположників ОУНз.
13. Дмитро Мирон (1911-42), член Крайової Екзекутиви ОУН на західньо-українських землях у 1930-тих рр.; у 1940 р. її провідник очолив південно-східню похідну групу ОУНб в УРСР (1941 р.) і був головою Крайового Проводу ОУН у Києві, поки його не вбила німецька поліція 1942 р.
Як виховник “робітничих” груп, в знаках наведення, бо була це одна група шевців, а друга столярів, прекрасні хлопці, і колись треба б розказати, як цю групу розбили терористи, коли пробували її використати для вбивства керівних членів ще більше “революційної” як ОУН групи “З0В”. – Левицький.
14. Осип Бойдуник (нар.1895 р.) чільний діяч ОУН на західньо-українських землях. Колишній вояк Української Галицької Армії, Армії Української Національної Республіки й УВО; учасник І Конгресу, ОУН 1929 р. У 1930-31 рр. був членом Крайової Екзекутиви ОУН на західньо-українських землях і в 1941 р. став членом Проводу Українських Націоналістів.
15. Богдан Кравців (1904-75), поет, журналіст, політичний діяч. Був членом УВО в І920-тих рр.; у 1928-29 рр. був головою Союзу Української Націоналістичної Молоді, який з’єднався з ОУН 1929 р. Був редактором багатьох газет у 1930-тих рр., між ними “Вісті”, “Голос Нації”, “Голос”; у 1940-45 рр. видавав “Голос” та інші видання для українських робітників у Німеччині.
16. Роман Паладійчук , публіцист і журналіст, у 1930-тих рр. редагував багато газет і серійних видань: “Наш Фронт” (1933), “Пробоєм” (1933), “Дешева Книжка” (1935-39), “Самоосвітник” (І937-39), “Молодняк” (1937-39). На еміграції в Новому Ульмі заснував видавництво “Прометей”. З 1949 р.проживає в Торонто.
17. Микола Лебедь (нар. 1910), чільний діяч ОУН у 1930-тих рр., став другим заступником С. Бандери 1941 р. Від 1941-43 рр. був провідником ОУН на українських землях та співосновником Української Головної Визвольної Ради. 1944 р.заснував Службу Безпеки при ОУНб. З 1949 р. проживає в США, де став співосновником дослідного об’єднання “Пролог”.
18. Ярослав Стецько. Перший заступник Бандери в 1940-их рр.; голова: уряду, що його проголосила ОУНб у Львові 30 червня І94І р. У 1948: р. став головою Антибольшевицького Блоку Народів, наднаціонального політичного угруповання скрайнє правого напрямку; залишився на цьому пості поки його не перебрала дружина Стецька Ярослава.
19. Служба Безпеки (СБ) була таємною поліцією і ОУНб, завданням якої було запевнити безоглядний послух провідникові та його політиці. Організатором СБ був Микола Лебедь. СБ здобула погану славу через жорстокість, з якою виконувала свої завдання.
19. Ярослав Барановський, секретар ПУН з 1933 р. Бандерівська група поставила його надійність під сумнів з огляду на те, що його брат, Роман, раніше був агентом польської поліції. Хоч обвинувачення Ярослава було безпідставним, прихильники Бандери поставили вимогу на II Конгресі ОУН у Римі (1939), щоб полк. А. Мельник виключив його з ОУН. Барановський згинув з руки агента ОУНб в Галичині у травні 1943 р.
20. Краківський Конгрес був першим конгресом ОУНб. Прихильники Бандери не визнали II Конґресу ОУН, скликаного полк. Мельником, у Римі 1939р. й відбули власний “Другий Конгрес” у Кракові весною 1941 р.; таким чином зробили розлам в ОУН остаточним.
21. Андрій Лівицький (1879-1954), член Української Центральної Ради і президент Української Національної Республіки під час Української Революції. Після революції координував діяльність УНР на вигнанні з Симоном Петлюрою до смерти Петлюри 1926 р., опісля став президентом УНР на вигнанні.
22. Український Вільний Університет заснований у Відні 1921 р., того ж року переніс свій осідок до Праги; з 1945 р. осідок у Мюнхені.
23. “Бойчукізм”, монументалістичний напрямок у мистецтві, започаткований Михайлом Бойчуком (1882-1939) в УРСР у 1920-тих рр. Послідовників цієї мистецької школи звинувачено у формалізмі й націоналістичних тенденціях і розігнано І932 р. Самого Бойчука заарештовано 1937 р., він пізніше згинув у концтаборі. Від 1925-32 рр. організаційним центром “бойчуківців” була Асоціяція Революційного Мистецтва України (АРМУ).
Олег Верник