Одним чи з не найбільш відповідальних етапів процесу українського державотворення, на мою думку, був період Директорії УНР, зокрема 1919 рік. З огляду на небезпеку боротьби з червоною і білою російськими арміями, без допомоги зовнішнього світу, зокрема переможців Першої світової війни, деякі тогочасні українські політики втратили віру у перемогу і відійшли від державного керівництва. Соціалістична утопічність і внутрішня отаманщина здеморалізували частину армії, і небагато залишилось охочих співпрацювати з Головою Директорії УНР С. Петлюрою.
Тож не дивно, що як один із шляхів виходу з тої складної ситуації зродилась концепція військового тріумвірату під проводом С. Петлюри і запрошеними полк. Є. Коновальцем і полк. А. Мельником. Це, очевидно, був вияв повної довіри до них як успішних військовиків, котрі зорганізували й успішно керували однією із найсильніших військових формацій, що вірно служила Україні, — Січові Стрільці!
Відомо, що полк. А. Мельник, як і полк. Є. Коновалець, не лише не прийняли тої пропозиції, включно із військовими рангами генералів, а й переконали С. Петлюру, що вони своєю військовою діяльністю більше допоможуть боронити незалежність держави, ніж належністю до найвищих щаблів державного керівництва.
Це рішення полк. А. Мельника випливало з його вже чіткого на той час політичного кредо.
Він ясно усвідомив собі, що правильною лінією розвитку є боротьба за незалежну Україну, всупереч тим політикам, які в такій чи іншій формі бажали бачити Україну частиною союзу з Російською чи Австро-Угорською імперіями.
На відміну від тих політиків він не сумнівався, що передумовою успіху є сильна армія, яка підкоряється такій владі, що стоятиме на позиціях повної незалежности України.
Одним із перших у колі Січових Стрільців, поза окресленням їх як «Галицько-Буковинських», Андрій Мельник став свідомим соборником. Коли наприкінці 1918 р. перед Січовими Стрільцями було поставлено вибір — боронити Львів від польської армії чи Київ від московської загрози, — відповідь була одноголосною: «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ».
Не досягнувши ще 30 років життя, він став ДЕРЖАВНИМ МУЖЕМ УКРАЇНИ!
Ані широкі повстання українського селянства під керівництвом різних отаманів, ані Зимові Походи Армії УНР, що закінчилися героїкою українського війська, але перемогою червоних окупантів під Базаром, ані підпільна боротьба не звільнили території Західної України від польських окупантів.
Одначе в суспільному житті нації поразки і невдачі породжують стимул для пошуків виходу зі складних ситуацій.
Саме за таких обставин почали викристалізовуватися нові сили, які не погоджувались з існуючим станом і вирішили активно протидіяти тому.
Природним середовищем для визрівання тих концепцій були військовики Армії УНР, віддані і вірні С. Петлюрі, та колишні Січові Стрільці й ветерани УГА, друзі полк. Є. Коновальця і полк. А. Мельника. Спрямування перших далося взнаки на центральних і східних територіях України («Петлюрівщина»), а других — на західних землях УВО і в боротьбі з польською окупацією. Роль полк. А. Мельника, поза короткочасною місією за кордоном у дипломатичній службі Уряду УНР, пов’язана, зі зрозумілих причин, з планами УВО і Є. Коновальця. А. Мельник повертається до Галичини із дорученням віднайти можливість для своєї «легальної» діяльности, хоч насправді він став крайовим командантом УВО, щоб своїм досвідом і авторитетом допомогти безпосередньому керівництву УВО в Західній Україні.
Невдовзі його заарештували, він потрапив у польську тюрму і звільнився з неї у 1928 р., себто в той час, коли відбувалася активна підготовка до оформлення різних націоналістичних формацій в ОУН.
Після вбивства С. Петлюри, у 1926 році, на арені боротьби в ролі центральної постаті залишився Є. Коновалець. Обставини змушували його проживати за кордоном, і тому логічно було в краю перебувати Андрієві Мельнику, найбільш близькій і довіреній особі — співробітникові за часів як державного будівництва, так і дій УВО.
У середовищі УВО і ОУН не було сумніву, що А. Мельник, користуючись повним довір’ям Є. Коновальця, був готовий, у разі необхідности, продовжувати його справу. На жаль, ця необхідність виникла швидше, ніж хтось міг очікувати, бо вже у травні 1938 року сталася Роттердамська трагедія, і настав новий етап політичної діяльности полк. А. Мельника.
Полк. А. Мельник очолив ОУН за дуже складних і напружених відносин як у світовій політиці, так і в українському житті, та, врешті, і в ОУН.
ОУН, часто з допомогою формацій Українського Націоналістичного Руху в різних країнах світу, мала свої представництва, які поширювали інформацію про стан справ в Україні і шукали приятелів чи союзників. Такі місії діяли у Франції, Англії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Туреччині, Болгарії, Фінляндії, Швеції, Литві, Бельгії, США, Аргентині, Бразилії і далекій Маньчжурії.
Провід ОУН під керівництвом полк. А. Мельника уважно стежив за розвитком міжнародної ситуації, зокрема в Європі, сумніваючись у послідовності позиції демократичних країн як щодо гітлерівської Німеччини, так і СРСР.
Зберігаючи основну засаду «СТАВКА НА ВЛАСНІ СИЛИ», співробітники полк. А. Мельника розробляли різні сценарії дій ОУН на випадок війни у Європі, які б сприяли відновленню державної незалежности України.
Найкращою ілюстрацією тих планів ОУН є розвиток подій на території Закарпаття, яке у 1938–1939 рр. входило до складу Чехо-Словаччини. На Закарпатті організаційна мережа ОУН була добре розбудована і готова до виконання чергового завдання — перебрання у свої руки автономної влади у цьому краї. Під керівництвом др. Олега Кандиби (О. Ольжича) діяла група спеціалістів, якій було доручено для виконання того завдання сконсолідувати зусилля ОУН і діючих політичних партій Закарпаття.
Неповного року вистачило, щоб відбулися ДЕМОКРАТИЧНІ вибори до Сойму і щоб у згоді з вимогами парламентаризму в березні 1939 року проголосити створення Карпато-Української Держави, як зачатка майбутньої соборної України на всіх її землях.
Державні акти 15 березня 1939 року були стверджені реальною обороною «Карпатської Січі» проти наступу армії Угорщини.
На жаль, поряд із вирішенням проблем, пов’язаних із тодішньою міжнародною політикою, та успішним досвідом у Карпатській Україні, полк. А. Мельник невдовзі змушений був зайнятися складними питаннями внутрішньоорганізаційного стану ОУН.
Як військовик, звиклий до дисципліни і правопорядку, та людина, глибокорелігійна, з життєвим досвідом, якій були відомі намагання «революційним» способом розв’язувати складні проблеми за часів Визвольних змагань, він зовсім інакше сприймав багато справ і діяв у згоді зі своїми принципами.
Він відкидав внутрішній терор і братовбивство як засіб «організаційного правосуддя», на жаль, практиковані ще до часу очолення ним Проводу ОУН. Як військовик-штабовик і людина з державницьким досвідом, полк. А. Мельник розумів вагу пріоритетів завдань і потреб української нації в цілому і бачив у внутрішньорганізаційних проблемах перешкоду, що заважала віддати увагу і діяти під кутом пріоритетів, а це було основним завданням ОУН! І врешті, він порівнював величезний інтелектуально-теоретичний доробок у ділянках націоналістичного світогляду й ідеології українського націоналізму членів ПУН за кордоном, недооцінюваний, а то й зневажений молодшими кадрами, готовими до дії без усвідомлення її конкретної мети.
Друга світова війна не принесла бажаних змін і перемоги українському народу — не було відновлено державної незалежности і майже всі етнічні території України опинилися у складі СРСР.
Членство УРСР в ООН очевидно вимагало чіткого ставлення ОУН і взагалі українського суспільства, зокрема за кордоном, до цього факту.
Полк. А. Мельник, як Голова Проводу Українських Націоналістів, був першим українським лідером, який зайняв чітку позицію і звернувся телеграмою до сесії Об’єднаних Націй у Сан-Франциско із заявою, що він і український народ вітають прийняття України до складу ООН, але заявляють, що уряд УРСР і делегація УРСР не презентують волі українського народу, бо вони є «експозитурою московського центру».
Недостатньо було засудити на міжнародному форумі СРСР і розкрити справжню роль влади УРСР. Виникла потреба у новій концепції протидії, яка була б зрозумілою не лише нам самим, а й світові.. Тому з ініціативи полк. А. Мельника почалися перемовини лідерів політичних партій за кордоном у тій справі.
По довгих переговорах усі політичні сили, разом із прихильниками гетьманату, погодилися на консолідацію у формі Української Національної Ради, додаючи до закону Директорії Української Народної Республіки про дію Президента і Уряду УНР за кордоном умову, щоб діяльность УНРади тривала аж до часу відновлення УНР НА РІДНИХ ЗЕМЛЯХ.
Ініціатива полк. А. Мельника і Проводу ОУН, як і попередні рази, знайшла зрозуміння і підтримку політикуму і суспільства.
Полк. А. Мельник, відвідуючи Канаду в 1957 році, кинув гасло об’єднання світового українства в єдину громадську структуру — світовий союз українців.
І хоч 10 років тривали переговори і узгодження спільних позицій, у яких брали участь членство ОУН і Український Націоналістичний Рух, — цю концепцію полк. А. Мельника, зрештою, було прийнято і в 1967 році підтверджено Світовим Конгресом Вільних Українців.
Полк. А. Мельник, будучи автором чи популяризатором ідей та концепцій, не вдавався до «привласнення» їх, щоб здобути особисту популярність і формально-офіційні посади в політичному житті.
Він прекрасно поєднував свої обов’язки Голови Проводу ОУН і державного мужа, який відчував власну відповідальність за складену присягу будівничого Української Народної Республіки.
Не словами і деклараціями, а послідовними діями А. Мельник довів, що очолювана і керована ним Організація Українських Націоналістів, послідовно запроваджуючи розроблені ідеї і концепції і закликаючи український народ до боротьби, знайшла, без сумніву, правильний шлях до перемоги.
Концепцію незалежности було реалізовано у 1991 році. Наші попередники висунули правильну візію, і за нами — обов’язок наповнити її змістом, яким пишатиметься українська нація.
Микола Павлюк, голова ОУН