Якщо пригадати найвідоміші літературні твори світової класики, то, як правило, вони закінчуються смертю героя: «Дон Кіхот» Сервантеса, «Фауст» Гете, «Мадам Боварі» Флобера, «Анна Кареніна» Толстого, «Лісова пісня» Лесі Українки, майже всі п’єси Шекспіра. Бо, справді, що ще може бути з людиною після смерті? Ото що хіба перенесуть прах, як це було з Наполеоном Бонапартом, скрипалем Паганіні чи нашими мучениками: Василем Стусом, Юрієм Литвином, Олексою Тихим, Михайлом Сорокою, Мартою-Марією Бандерою.
Але історія життя і смерті Степана Бандери мала абсолютно несподіване продовження, яке, без перебільшення, струсонуло світ. 12 серпня 1961 р. в установу американської поліції в Західному Берліні зайшли молодий чоловік і жінка. Мабуть, ніхто з посадових осіб, що бачили їх у ті перші години, не спромігся описати, як це було, але можна собі уявити, що обоє вони були дуже стривожені або й перелякані. Зрештою, в тому ще не було б нічого дивного, поліція не така установа, куди приходять зі щасливою усмішкою. Чоловік сказав, що має зробити дуже важливе повідомлення. Але те, що почули службові особи (можливо, там спочатку взагалі був якийсь один службовець і то не дуже високого рангу), перевершило всі їхні очікування. Чоловік заявив, що його звуть Богдан Сташинський, що він з дружиною Інгою Поль, яка є німкенею, щойно втекли зі східної зони Німеччини. В тому теж ще не було нічого незвичайного, втечі зі східного сектора Берліна, попри всі стеження гедеєрівських спецслужб, були настільки масовими, що Західний Берлін оточили високою стіною. Більше двадцяти років простояла ця стіна, і її зруйнування, мабуть, стало для німецького народу таким символом, яким на 200 років раніше для французів було зруйнування Бастилії. Каміння від зруйнованої стіни німці розбирали як пам’ятку про своє остаточне визволення й об’єднання.
Але повертаємося до Богдана Сташинського. Сенсаційними і цілковито неймовірними були його подальші показання. А саме: він сказав, що є агентом радянських спецслужб і що саме він власною рукою убив у Мюнхені в 1957 р. Лева Ребета, а в 1959 р. Степана Бандеру.
Мабуть, першою думкою службовця, який слухав Сташинського, було, що він має справу з божевільним. Адже психіатрії відомі такі маніяки, які приписують собі різні злочини і при тому самі твердо були переконані, що вони ці злочини таки вчинили. А другою думкою було: це радянська провокація. Якась дуже хитра провокація, яку ще треба розгадати. Напевно ж, той не дуже високий службовець доповів своєму начальнику, той – своєму і т.д. Логічно розмірковуючи, прийшли, мабуть, до такого висновку: найголовніше – зберігати якнайсуворішу таємницю, щоб про це не пронюхали всюдисущі журналісти, щоб не з’явилося про це бодай рядочка у пресі, що на випадок провокації дало б знати Москві, що бодай перша частина тієї провокації, суть якої залишалася наразі нерозгаданою, пройшла успішно.
Потім почалося слідство, яке тривало більше року. Дивне то було слідство, тут усе йшло навпаки. Нормально запідозрений відкидає усі звинувачення, і слідчі органи змушені розшукувати свідків та речові докази злочину. В цьому випадку Богдан Сташинський розповідав про свої злочини, а слідчі піддавали їх усі сумніву і розшукували документальні й речові докази того, що він говорить правду. Наприклад, він говорив, якого числа, під яким прізвищем і в якому літаку він летів або в якому готелі жив, а слідчі органи розшукували списки пасажирів літаків і реєстрацію мешканців готелів. Можна допустити, що спецслужби різних країн теж були задіяні в тому слідстві і через своїх агентів у СРСР перевіряли правдивість показань Сташинського, але це залишилося таємницею цих спецслужб. В усякому разі, коли 8 жовтня 1962 р. в Карлсруе почався судовий процес проти Богдана Сташинського, в руках правосуддя вже були всі докази на користь того, що підсудний говорить «правду, тільки правду і нічого, крім правди».
Щоб читач краще уявив собі, в яких умовах проходив і як відбувався суд, наведемо цитату з книги «Вбивство Степана Бандери»: «Лише половина просторої, з кліматичним обладнанням і молочним освітленням, залі відведена для слухачів, друга половина – для судових чиновників та безпосередніх учасників процесу. Стеля залі складається з скляних матових чотирикутників – касетонів, стіни є зеленкавої барви, чолова стіна напроти входових дверей розписана у великі трикутники сірих і жовтих плит, що дають незвичайне тло для темно-вишневих тог суддів. Долівку залі покриває сивий плюшевий килим. Стільці для публіки уставлені в 6 рядах, м’які, в синьо-зелених барвах; на спинках причеплені жовті картки з числами. Всіх місць для глядачів – 96».
Той, кому доводилося бути в радянських судах, підтвердить, що вони виглядали далеко не так імпозантно.
Звичайно, цікавість, як нині скорочено говорять, ЗМІ (засоби масової інформації) була величезна, але допуск до суду отримали не всі з огляду на місткість зали. Багато було найближчих друзів Лева Ребета і Степана Бандери по визвольній боротьбі, що мали безпосереднє відношення до процесу.
Впускали до зали суду за перепустками, які перевірялися двічі: при вході в будинок суду і до зали. Існує точна, до хвилин, хронологія судового процесу, але ми з того наведемо лише дві цифри: о 8 годині 50 хвилин у зал було введено Богдана Сташинського, який разом з озброєним охоронцем займає місце на лаві для підсудних; о 9 годині 12 хвилин входить суд у складі голови Гайнріха Ягуша та суддів Курта Вебера, Гайнца Віфельса, Герберта Генебергера та Альберта Шумахера. Обвинувачами на суді виступали Альбін Кун і Норберт Оберлє, захищав підсудного адвокат Гельмут Зайдель.
Існує дві книги, в яких описано весь процес проти Богдана Сташинського з 9 по 19 жовтня 1962 р. Перша вийшла в 1965 р. в Мюнхені, другу в 1993 р. випустило в світ видавництво «Червона калина» у Львові. Друга книга значно менша за обсягом, проте в ній зібрані найголовніші матеріали процесу. В свою чергу, ми лише конспективно переглянемо хід цього унікального процесу.
Найперше підсудний розповів свою біографію. Богдан Сташинський народився 4 листопада 1931 р. в с.Борщовичі на Львівщині в селянській родині. Його рідна сестра була зв’язана з підпіллям УПА, його дядька розстріляли енкаведисти — загалом типова доля західноукраїнської сім’ї. Але самому Богданові Сташинському судилася інша доля. Після закінчення десятирічки він поступив у Львові до педінституту (варто зауважити – до російського). Одного разу їхав провідати батьків; як усі студенти, спробував зекономити на квитку, але на цей раз його затримала залізнична міліція, яка, – це дуже важливе уточнення, – належала до МДБ. «На перший раз» його полаяли і відпустили, але, мабуть, той емгебіст, який розмовляв зі Сташинським, був добрим психологом і зрозумів, що цей студент-селюк може їм стати в пригоді. Через кілька днів до Сташинського завітав «чоловік у цивільному», який привів хлопця «куди треба». Далі ряд розмов, у яких, слід думати, чергувалися переконування в безперспективності боротьби УПА, погрози репресій до нього і його родини за зв’язки його сестри (органам усе відомо!), обіцянки рожевого майбутнього, якщо він прийме пропозицію співпраці. Кінчилося тим, що Богдан Сташинський погодився.
У своїх показаннях на суді Богдан Сташинський дуже детально, – добра пам’ять – необхідна умова для спецагента, – розповів про весь свій шлях, життєвий і службовий, але ми все це пропускаємо і переходимо до того, що має безпосереднє відношення до теми цієї книги: до Степана Бандери. Але не можна, бодай коротко, не згадати про вбивство, яке сталося там же, у Мюнхені, майже точно за два роки, – лише три дні різниці, – вбивство Лева Ребета, бо воно вчинене тією ж людиною, тобто Богданом Сташинським.
Лишається нерозв’язаним питання – чому спочатку Лев Ребет? Чи Москва вважала його важливішим ворогом, ніж Степана Бандеру? Чи хотіли переконатися, що вбивця і зброя спрацюють, як належить, щоб потім уже без промаху? Мабуть, для керівництва СРСР було особливо важливим, щоб навіть найменша тінь підозри не впала на них. Адже всі знали, що вбивство Петлюри, Коновальця, Троцького – це справа радянських спецслужб. Але Микита Хрущов рішуче відмежувався від злочинів минулого, звинувативши в них Сталіна, Берію та інших. Отже, треба було переконатися, що ліквідація ворога відбудеться таким чином, що навіть не виникне підозра на вбивство.
Спочатку Сташинського почали вчити німецької мови, потім його посилали до Німеччини з різними дрібними дорученнями, щоб він там освоївся, потім йому доручили поїхати у Мюнхен і стежити там за чоловіком на ім’я Лев Ребет. І коли Сташинський вже добре знав, де живе Ребет, де працює, який у нього порядок дня, йому одного разу сказали навпростець: «Цю людину ти маєш вбити». На цей час Сташинський вже добре знав порядки, які існували в спецорганах: відмовишся вбити – вб’ють тебе. Третього виходу не було. Отже, йому дали спеціальну – унікальну – зброю: це було щось на зразок невеликого пістолета, але замість набою він був заряджений ампулою з синильною кислотою. Варто було натиснути на курок, направивши цівку в обличчя жертви, як ампула розбивалася, вміст випаровувався, і людина, вдихнувши цю пару, в ту ж мить падала мертвою без усяких ознак насильницької смерті. Саме так і сталося у випадку з Левом Ребетом: медична експертиза встановила параліч серця.
| Реконструкція двоцівкового пістоля, з якого було вбито Степана Бандеру 15 жовтня 1959 року. |
Але якщо Богдан Сташинський сподівався, що це перше й останнє таке його завдання, то він гірко помилився. Спочатку його, – тут найкраще б підійшло російське слово «обласкали», а потім… Потім сказали, шо він має їхати у той же Мюнхен, вистежити там чоловіка під іменем Степан ІІопель і ліквідувати його в такий же спосіб і такою ж зброєю, лише удосконаленою: вже з двома цівками… щоб без промаху.
Якщо вірити Сташинському, то друге вбивство психологічно далося йому важче, ніж перше. Тут виникає певний психологічний парадокс: прийнято вважати, що найважче щось вчинити вперше. Але доводиться повірити Богданові Сташинському на слово, що це друге вбивство він відтягував, як міг. То доповів своєму начальству, що Попель не буває ніколи один; то зламав ключі, які йому було дано, щоб відчинити двері під’їзду, де мешкав той Попель. Нарешті, одного разу застав свою жертву саму в дворі, міг вистрелити, але чомусь злякався, пішов геть, по дорозі вистрелив у землю, а потім викинув зброю в канал. Дещо з цих його показань отримало матеріальні підтвердження. Правда, зброю в каналі знайти не вдалося, але зламані борідки від ключа знайшли всередині замка, і пил, який їх покривав, свідчив, що вони там пролежали довгий час.
І все ж у Сташинського не було виходу: він мусив убити людину, яку він знав як Степана Попеля, і він убив.
Чи знав відразу Сташинський, кого він убив? Тут йому можна повірити, що не знав. Адже Сташинський народився і виріс на Галичині, де культ Степана Бандери був сильним. Цілком можливо, що в нього не піднялася б рука, якби він знав, з ким має справу. Інша річ – якийсь там Степан Попель. Але вже в найближчі дні вбивця дізнається справжнє ім’я своєї жертви. Ось як він розповів про це на суді: «Цілком випадково я побачив у кінохроніці картини з похорону Бандери. Тобто я властиво бачив лише одну картину: Бандера у відкритій труні і навколо нього люди. Коли я це побачив… мені здається, що хтось мене ударив по голові молотком. Це, може, не зовсім точно – я був страшенно переляканий. Це було вперше, що я так безпосередньо побачив наслідки свого вчинку. Я хотів би сказати, що про наслідки я власне знав і раніше, я знав шо люди помруть. Але це не те саме: знати про щось і дійсно бачити, Я був цілком приголомшений, коли вийшов з кіна».
Як могла скластися подальша доля Богдана Сташинського? Могла скластися, як у вбивці Коновальпя Павла Судоплатова. Але, видно, начальство не бачило в Сташинському тих якостей, які потрібні для роботи безпосередньо в адміністрації органів. Після цих двох успішних замахів могли Сташинського використовувати і далі в цьому напрямку. Самому Сташинському сказали, що тепер його хочуть використати для «мирної» праці: він буде так званим резидентом в якій-небудь європейській країні. Але ці два останні варіанти викликають великі сумніви. Чому? Та тому, що над резидентом завжди тяжіє загроза провалу. А де гарантія, що тоді Сташинський не «розколеться» і не видасть таємниці смерті Ребета і Бандери? Це ж буде ой-ой-ой який скандал на весь світ! Скорше всього, Сташинського просто ліквідували б, як уже небажаного свідка. Але поспішати з цим не було потреби, нікуди він не дінеться. Зрештою, про всяк випадок до нього приставили сторожу.
І тут трапилося те, що французи називають «шерше ля фам» – «шукайте жінку». Зрештою, її не довелося шукати, вона знайшлася сама. В Німеччині, – правда, в тій, що «наша», – Богдан Сташинський познайомився з Інгою Поль. І це було таке кохання, що безхарактерний, лякливий юнак зважився спротивитися своєму начальству і настоювати на тому, щоб одружитися лише з нею. Допомогла зустріч із самим головою КДБ Шелепіним, який милостиво дозволив цей шлюб (ах, як він потім, мабуть, проклинав себе за цей милосердний вчинок!). Отже, Богдан з Інгою одружуються, поселяються у Москві і начебто готуються до майбутньої роботи на Заході (вона вже знає таємницю свого чоловіка, правда, не повністю). Але Інга, хоч і з «нашої» Німеччини, ніколи не була настроєна прокомуністично, а життя у Москві ще більше відкриває їй очі на «комуністичний рай». (А що б вона побачила, якби поїхала з Москви бодай у Коломну чи Серпухов, вже не кажучи про колгоспну «дєрєвню»!). Отож Інга, може, не швидко, але успішно «перевербовує» свого чоловіка: якщо їх пошлють в якусь західну країну, вони там з’являться у відповідну установу і попросять політичного притулку (Інга ще нічого не знає про вбивство Ребета і Бандери). Але «якщо»! Отут вони переконуються, що їх дуже пильно стережуть, і виникає сумнів, чи взагалі їх збираються кудись посилати. На поміч приходить випадок, загалом трагічний, пов’язаний зі смертю, але, може, саме ця смерть врятувала життя Сташинському.
Інга завагітніла, поїхала до своїх батьків і там народила. Чоловіка, який хотів з такої нагоди поїхати до своєї дружини, з Москви не пустили. А через кілька місяців, 9 серпня 1961 р., Богдан Сташинський отримав від Інги таку телеграму: «Петро помер, прошу приїхати». Не пустити батька на похорон своєї дитини не могли навіть радянські спецоргани. Тим більше, Сташинський натякнув, що його дружина, яка уже багато знає, в стані нервового шоку може наробити дурниць. З ним погодилися, пустили в Дальгов (саме з цього міста була Інга), але оточили весь дім, де жили батьки Інги, пильною сторожею і тоді Богдан Сташинський з дружиною полишають свою дитину непохованою, беруть документи та гроші і непомітно (навчили на свою голову, як непомітно зникати!) вислизають із дому, ховаючись межи кущами і городами, відходять подалі, потім наймають машину, що відвозить їх до Берліна. Тоді ще можна було без особливих клопотів доїхати до Західного Берліна міським поїздом. Вже з наступного дня всяке сполучення між двома зонами Берліна було припинене.
А тепер повернемося до зали суду в Карлсруе, але не будемо переслуховувати ні промови прокурора, ні промови адвоката – на це немає місця. Зрештою, головне читач уже знає. Слід лише зазначити, що на суді виступила дружина замордованого Лева Ребета Дарія Ребет (дівоче прізвище Цісик) і сказала: «Все те, що тут цими днями виявлено, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби і ненависти. З чисто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жодної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є віддзеркаленням трагічної долі нашого народу».
Потім виступила Наталя Бандера, але її виступ читач уже знає.
19 жовтня 1962 р. було оголошено вирок: 8 років тюремного ув’язнення. Він був сприйнятий дуже неоднозначно. Одні звинувачували суд у надмірній поблажливості до подвійного вбивці. Інші вважали, що Богдана Сташинського взагалі варто було виправдати, оскільки він був лише знаряддям убивства, а справжні вбивці сидять у Москві. В одному листі навіть пропонувалося видати Сташинському документи на ім’я, яке він собі вибере, дати йому 50 тисяч марок і дозволити жити в будь-якій країні, знову ж таки за його вибором. Подальша доля Богдана Сташинського практично невідома. Відомо лише, що він відбув свій строк і зі своєю дружиною виїхав. Але в яку країну і під яким прізвищем?..
А як же на все це реагувала Москва? Звичайно, коли там дізналися про втечу Сташинського, піднявся страшенний переполох. Полетіли зі своїх місць менші і більші начальники, включно до самого Шелепіна. Слід думати, що були спроби якимось чином «ліквідувати» Сташинського, так, щоб це було схоже на природну смерть або самогубство. Але стіни німецьких тюрем виявилися надто непроникними, а тюремні працівники непідкупними.
Тоді було проведено ряд операцій із залученням комуністичної преси в інших країнах, з заявами «свідків» і прес-конференціями, в яких намагалися звинуватити інші сили та інших осіб. Отоді було запущено «качку». Що до цього причетний відомий на той час політичний діяч з Федеративної Республіки Німеччини Оберлендер. Мовляв, його призначили міністром у федеральному уряді, а Степан Бандера був з ним зв’язаний ще з часів війни і мав на нього компрометуючі матеріали. Отже, небажаного свідка прибрали. Ця версія була настільки непереконливою, що потребувала якихось «живих» свідків. І такі свідки знайшлися. Стефан Лібгольц (Ліппольц) і Отто Фрайтаг, які раніше проживали в ФРН, а потім «добровільно» переселилися до НДР (тобто були агентами, які «засвітилися» і були змушені тікати), на прес-конференціях «незалежно один від одного» зробили сенсаційне повідомлення: їм відомо, що за вказівкою служби Гелена (Гелен очолював західно-німецьку службу безпеки) Степана Бандеру отруїв, всипавши йому отруту під час обіду, член ОУН і одночасно агент служби Гелена Дмитро Миськів. На цей час Дмитро Миськів уже помер, так що на нього можна було валити все, що завгодно, та ба – знову стався великий «прокол»! Було достеменно встановлено, що Дмитро Миськів ніяк не міг підсипати отруту Степанові Бандері по тій простій причині, що його в той день не було у Мюнхені.
Звичайно, радянська преса про суд над Сташинським не прохопилася ні словом. Сам Сташинський під час процесу на запитання, що він знає про Симона Петлюру і його вбивство у 1926 р., відповів, що ім’я Петлюри йому відоме, але про його вбивство він оце вперше чує. Цілком можливо, що більшість «колишніх радянських людей», а тепер громадян незалежної України, знаючи щось про самого Степана Бандеру, нічого не знали про його вбивство. Тепер вони знатимуть «хоч щось».
Галина Гордасевич “Степан Бандера: людина і міф”